У новому випуску проєкту «Нація непереможних» – заслужена артистка України Ірма Вітовська, удостоєна багатьох премій та нагород. Зокрема, акторка є дворазовою лауреаткою національних премій «Золота Дзиґа» та «Кіноколо» за найкращу жіночу роль, володаркою «Золотого Дюка», лауреаткою: премії ім. Івана Миколайчука за внесок у розвиток кіномистецтва України, національних премій «Телетріумф» (найкраща акторка), «Благодійна Україна» (найкращий соціальний проєкт) і премії «Women in art» від «HeForShe» у категорії «Театр і кіно» (яку створили ООН та Український інститут), театральних премій «Київська пектораль» та «Мельпомена Таврії».

Ірма Вітовська багато років поспіль входить до списку відомих митців і громадських діячів за версіями видань «Фокуc» та «Новое время». Укрінформу пані Ірма розказала про свою громадянську позицію, власний біографічний проєкт «Київська перепічка» та як вона допомагає воїнам. Крім цього, висловилася про те, як нам протидіяти окупаційній гуманітарній політиці та повернутися на своє законне місце в Європі.

- Ірмо, згадайте 24 лютого 2022 року, початок повномасштабного вторгнення Росії. Чи готувалися ви до війни, чи відчували, що вона буде?

- Маю трішечки аналітичний розум (трішечки – одразу хочу це сказати скептично налаштованим до мене громадянам). Насправді з 2014-го, коли я прийшла в госпіталь, я готувалася до цієї війни щороку. А потім як кінематографіст і людина спостерігала за їхніми (російськими, – ред.) засобами інформації, наскільки вони почали «качати» своє населення. І десь у 2020 році вже розуміла, що війна ось-ось буде. Тому не була шокована. Я взагалі 23 лютого передбачала, після промови, що це має початися (до речі про це буде мій проєкт «Київська перепічка», – всіх запрошую). Якраз це – момент моєї автобіографічної історії. 8 лютого 2022 року я вже була на тренінгу в Київській міській адміністрації, у жіночій «Варті», про те, як жити за воєнних умов у місті, як долати паніку, я готувалася. Тоді мені стало зрозуміло, що це – світоглядна війна, що вони не визнають нашу суб’єктність і взагалі націю...

Пам’ятаю, 23 числа ми були на якійсь прем’єрі, і я навіть не залишилася на перегляд, тому що чекала. Мій інтуїт акторський був налаштований, що війна має бути. Нам зателефонувала зранку, коли це почалося, під світанок майже, наша няня, яка живе на Виноградарі, – вона вже чула (ми живемо в центрі). І я не мала ніякого абсолютно шоку. Я почала робити все за інструкцією, як нас навчали. Ми поїхали не одразу, на 4–5 день. Поїхали, тому що у квартирі, де мешкаємо, неможливо було перебувати, це дуже високі поверхи. Потім біля нас вже почало прилітати, і в мені спрацювала мама, тому що я вирішила вивезти дитину, а потім повернутися. Ну а чоловік повернувся одразу, я – трошки пізніше. Чоловік сказав, що нам треба їхати на дачу. Я відповіла, що на дачу їхати не можна, у Києві лишатися буде безпечніше, ніж їхати під Київ, будь-де, особливо з тих боків, де вони заходять...

Це геноцидна війна. Це не Друга світова, де німці не мали геноцидного чинника до українців. Вони мали такий чинник до євреїв. А тепер ми для росіян у ролі євреїв. Не знаю, хто там «співав», що українці дуже налаштовані бути з Росією. Ну хтось же це робив і отримував гроші дуже довго, десятиліттями. І мені здається, що тут спрацювало те, що він справді думав, що тут лояльне населення. Не розрахували, що за 30 років виросли покоління, які не знають, що таке Радянський Союз, і знати не хочуть.

- Як війна змінила Ірму Вітовську?

- Як і всіх, мабуть, ми стали менш емпатичними до якихось речей, до когось узагалі. Я думаю, ми всі капсульовані. І можу сказати єдине: коли ми з оцих капсул вийдемо, от коли буде мир (ну, нам треба ще дуже довго до перемоги й миру), але коли це настане, то буде більший стрес, ніж тепер.

- Це стрес, який наздожене травмоване суспільство?

- Так.  Ну, по-перше, ми будемо спати. У перші доби спатимемо всі. Видох піде, уже непотрібно бути уважними, слухати, дивитися, читати, заходити в телеграм. Не треба слухати сирени, дивитися, де дитина, тримати весь час усе під контролем. Ти видихнув... Потім будемо ридати, тому що нас накриє ціна. От ціна – коли в перші дні Маріуполь, Буча... Це ціна не тільки втрат, а ціна часу, який пройшов повз, забраний, ціна нездійснених планів. І, думаю, кожному буде потрібен психолог, треба буде триматись одне за одного. Але, звичайно, плюсом стане те, яка буде відповідальність. І нам вона дуже потрібна. Ми самі бажатимемо притягнути до відповідальності будь-яким способом. Це нас триматиме, щоб не розсипатись. Нам потрібна буде ця сатисфакція, це важливо для нас. Я думаю, що кожен українець буде трішечки кровожерливим у цей момент, добиваючись цієї сатисфакції. Тому що помста – це теж дія і філософія. А в цьому разі вона справедлива.

- А тепер, коли Росія знищує українську націю, на чому ви тримаєтеся, щоб бути мамою, дружиною, бути у ресурсі, десь брати цю енергію і йти на сцену, їхати до людей і підтримувати, допомагати?

- У роботі. От конкретно – робота, яка дає ресурс. Ми, наприклад, з Олексієм Гнатковським зібрали дуже велику суму коштів, проїхавши по Канаді.

- Два мільйони?

- Та більше. Ми зібрали для «Азова». І це Олексіїв фонд, ми працюємо разом для армії. І от наша вистава – незалежний проєкт, який дає змогу збирати такі кошториси. Олексій і команда щось купують за це. Так само моя «Київська перепічка», думаю, слугуватиме вже для моїх запитів, для тих, хто до мене звертається, до мого фонду.

- І це дає вам енергію?

- Так, це дає стимул, тому що тоді ти нібито теж служиш, щось робиш. Я так само дуже пишаюся тим, що мене обрано голосом аудіогідів в європейських і світових музеях. Це важливо, щоб наша українська доріжка була в цих закладах, бо українці обирали завжди російську доріжку, тепер є українська, не всюди, але ми заходимо. І буду писати ще. І це теж – внесок важливий, тому що розумієш, що ти замаркував тут місце української присутності, прапор висить на музеї український.

- Наскільки важко тепер збирати кошти в Україні та за кордоном?

- Розумієте, що довше триває ця війна, то важче, але це хвилеподібне. У нас з’являється адреналін, коли наші там дають, – і є таке суспільне відчуття, сатисфакція... Я не займаюся постійно збором, у нас є фонд «Перемога життя», він збирає на конкретне щось.

- А на що?

- Є фонд, запит бригади, скажімо, треба човен, а там –  аеророзвідку. Ми хотіли сформувати цілу бригаду, тобто повністю з нуля, – це дуже дорого, але поступово набираємо. Можливо, це буде з тими, хто займається давно аеророзвідкою, як Марія Берлінська. Частково ми перераховуємо кошти на ті фонди, які вважаємо давніми друзями, є довіра, і ця взаємодопомога досить добра і поширена.

Дуже багато людей до мене на вулицях підходять і дякують мені не за фільми, а за громадянську позицію і за те, що я тут. Це сильно стимулює продовжувати далі. Навіть дивишся на сина – і думаєш: ти теж заручник цих кайданків. Але, мабуть, це теж для нього буде певною школою.

Я сьогодні зустріла людей із Запоріжжя і дякувала їм за те, що вони тримаються, а вони відповіли: тримайтеся ви теж. Я кажу: та ви що, до нас КАБами, а у вас там просто... І, знаєте, ось відчуття солідарності...

- Продовжимо тему поїздок за кордон. Як часто ви, подорожуючи світом, намагаєтеся розповідати знову і знову, невтомно про злочини Росії в Україні?

- Улюблена тема, дуже дякую. Перша моя подорож – це був початок 2022 року. Справа в тому, що країни живуть у своєму світі. Я працювала в Італії, у 2020 році ми зняли картину, я – головна героїня фільму «Коза Ностра. Мама їде». Там італійський режисер, італійсько-українська картина. Я зіграла українку, головну роль. Там є українська героїня, решта – італійська родина, з якою все відбувається. У 2020 році ми знімали, був ковід, фільм не вийшов. І в 2022 році вони його випускають у прокат, а в нас – війна. І мені дзвонять у березні: Ірма, чао, пріма дель фільма. Я кажу: який фільм, у нас війна, я вже забула, займаюся зовсім іншим, я вже не Ірма-акторка, це не до мене. Ми подружилися з членами цієї команди, я там цілу осінь прожила у 2020 році. Кажу: не можу, друзі, поїхати з країни, я не готова, фільм, комедія, ви що?! Потім мені дзвонять мої друзі-міжнародники і наполягають: Ірмо, треба їхати всюди і говорити. А потім подзвонив Джованні Дота, режисер картини, і каже: Ірмо, твій голос потрібний, тому що тут – дезінформація, росіяни працюють, треба їхати. Я їду, все, звичайно, пов’язано з прем’єрою фільму, у нас багато преси, камер, і я дуже вдячна моїй групі, де було три дебютанти, – молоді актори, які вперше зіграли свої ролі: Лоренсо, Габріеле і Джудітте. Знаєте, що таке для акторів перша картина? Хочеться стільки слави... Так от, вся команда віддала з цих п’яти годин три години мені – говорити не про кіно, а про Україну. Я їм дуже вдячна.

- І ви три години говорили?

- Так, три години я розповідала, що відбувається, це були питання-відповіді, питання про все, хтось взагалі не знав, що таке Україна, це правда, тобто люди, які займаються зовсім іншим, не політичними новинами. Дуже сподобалося мені запитання старшої пані, журналістки: скажіть, будь ласка, коли з’явилася Росія? Вони знають, що Русь має дуже велике коріння, але не розуміли, що там є підміна. Мені всі казали: Ірмо, чудово, що ти поїхала, бо ти історію добре знаєш. У їхніх підручниках завжди трактувалося, що це радянська, пострадянська території, і всі історії про Україну були з наративами крізь російські окуляри.

- Але коли ми проходили етапи революцій, то знав про це весь світ: Помаранчева, Гідності... І коли в нас почалося вторгнення в 2014 році, коли нас окупували, забрали Крим...

- Звичайно, це були топновини, за Україну стали всі, бо це адекватно, на Україну напали, а не Україна. Треба було розібратися зі всіма-всіма покручами, що це братські народи, кожен шукає якусь історію, причину конфлікту.

- Погодьтеся, що в нас досі хтось може думати, що ми братські народи.

- От, власне, і причина... Ми повинні минуле виграти у росіян, минуле своє, власне, законне, нашу спадщину, тут треба навести лад і це минуле розчистити.

- Навести лад у контексті цього для європейців... Тому я вас хочу запитати про те, що якраз сказав Президент Зеленський, представляючи План стійкості України: про запровадження культурного «Рамштайну» для України. Як ви сприймаєте таку ідею нашої влади?

- Я не знаю механізму, як це робити, мабуть, це питання не до мене, а до міністра культури.

- Ми знаємо, що таке «Рамштайн». Якщо до цього слова додати «культурний», то можна зрозуміти, що це, наскільки влучно.

- Якщо це буде якась дорожня карта, то, звичайно, ґуд. Я поки що розумію, що це напрям, формула, доктрина, філософія, бажання чи намір. А як воно буде функціонувати, що це? От, наприклад, міжнародні кінофестивалі. Там українці робили перформенси, бойкотували росіян, намагалися викинути їх звідусіль. Десь вийшло, а десь ні, бо Європа вважає, що є права людини, що є добрі росіяни, що насправді є ліберальні, є інші, антипутінські, росіяни.

Про кіно, наприклад, можу сказати, що фільми про війну, як-от «Медовий місяць» чи «Під вулканом», точно не залишать байдужими. Чи документалка, яку ми знаємо, «20 днів у Маріуполі», або «Голоси мирних» Оксани Карпович. Тобто це працює на сто відсотків, тут паралельно треба йти, має бути культурно-наукова присутність наша.

- Науково-освітня, мабуть, так?

- Я б сказала просвітницька, тому що десь є старі уявлення про Україну, і вони мають чіткий слід наративів Москви.

- Чи мрієте про якісь ролі, враховуючи, що війна? До яких ролей лежить душа тепер? От є якісь пропозиції, а ви собі думаєте: ні, зараз я не можу це грати, не налаштована навіть за гроші. Або я хотіла б грати ось таке, тому що зараз саме на цій ноті бринить у мене...

- Робота потрібна. Що може мене стимулювати погодитися на роль? Інколи цей персонаж мене не гріє, але я мушу, наприклад, його зробити, – це тільки фінансовий бік. Інша робота, на яку я погоджуюся, – це має бути роль, якої я не зустрічала, яка насправді для мене є новою планкою. У телевізійному форматі я фактично відсутня, мене не запрошують в українські серіали, мабуть, тому, що фінансово я все-таки тримаю якусь планку, – це по-перше. А по-друге, я за ці десять років маю лише три проєкти телевізійні українською мовою, всі знімали російською до 23 лютого 2022 року, більшість так працювала. А в 2014 році я сказала, що з російськомовним контентом закриваю тему,  буде тільки українською, і відповідно в мене тільки три проєкти на телебаченні за всі десять років, тоді як у кіно – 22 фільми. І вони всі різні, якщо дивитися від «Брами» до «Мої думки» чи «Коза Ностра», «Між нами» чи «Смак свободи», «Божевільні». Я дуже вдячна кінодолі, нашому кінопростору й кінолюдям за таку довіру. А от усіляка така полова... Вибачте, що так кажу, але іноді мені здається, що з такими серіалами нашого глядача мають за ідіотів. Олег Скрипка першим назвав певні моменти «культурним шлаком».

Це вина нашого суспільства, що не можна причинно-наслідкові зв’язки пробудувати, тому що довго оця розбещеність таким «шлаком» примітизувала смакову планку самої людини.

- А тепер треба піднятися.

- А тепер нам треба різко встати, щоб вижити, ми хочемо це суспільство швидко спрямувати на його усвідомлене громадянство. А як же воно буде усвідомленим громадянством, коли свідомо ви створювали планктон? Тепер треба тяжко працювати день і ніч. Але, бачу, мало що змінюється в якості, –  так, не у всіх, хтось росте. Я ж розумію економічну доцільність і кількість, скільки треба витратити на сценарій, але все одно в нас ще є грішок ось цього загравання з масами. Не треба масам давати ідіотизм, яким його годували. Наші маси дуже швидко вчаться, як виявилося, з наших простих людей виходять найкращі воїни. Дайте українцям хороший продукт... Це ж наслідок нашої гуманітарної політики, що спочатку вся продукція була двомовною, таке загравання десятиліттями, на телеканалі один ведучий – російськомовний, другий – українськомовний.

- Насаджування думки, що так має бути.

- Це була доктрина нашої політичної кон’юнктури – загравати з росіянами. Норма ця пішла в люди.

- Ну, як виходить, без них рейтингів не буде, треба до наших зірок підсаджувати обов’язково когось з Росії. Так же було?

- Правильно. А з чого це почалося? З окупованого інформаційного простору в середині 1990-х, бо прийшли сюди «смотрящі десантники Росії» і вкоренилися всюди. Бо нібито треба, щоб був російськомовний ведучий або з Росії, а ще краще – якийсь тубілець місцевий. Розумієте? І якнайбільш примітивний, такий новий Тарапунька чи Штепсель. І тепер що ми хочемо? Народу, людям це десятиліттями втокмачувалося як норму, а ці всі фіксики, всі ці маші й ведмеді... Ці діти – тепер підлітки, вони зростали на тих мультиках. Ми хочемо, щоб підлітки говорили українською, коли їх упродовж усього дитинства напихали, навіть українськомовні родини, таким продуктом. І навіть тепер, коли вторгнення... Я поверталася з Варшави, і їхала родина українськомовна із Заходу України, то дитині увімкнули «Машу і Мєдвєдя». Я запитала: «А ви нормальні взагалі?». – Вони не зрозуміли.

- А тепер треба працювати.

- Треба працювати в п’ять разів більше, щоб людина поставила собі питання і сама відповіла.

- Над чим тепер працюєте? Де вас може побачити глядач найближчим часом?

- «Божевільні» ще йдуть, прошу дивитися, чекаю на «Малевича» у 2025 році, «Дві сестри» Лукаша Карковського – це щодо фільмів. Що стосується театрів, то «Київська перепічка» поїде до кожного міста, не знаю, чи до літа ми всі міста відвідаємо, але багато де будемо.

- Тур Україною плануєте?

- Тур чи не тур, але заїзди – в два-три міста, будемо сітку будувати, Київ – точно, уже обрано 21 січня і 1 лютого, 30 грудня не приходьте, немає місць.

- А де саме в Києві?

- У Будинку художника на Львівській площі, на базі театру «Особистості» (на моїй сторінці можете подивитися на дати). Далі підтягнуться, думаю, східні міста насамперед, будуть інші, слідкуйте за сторінкою. Знаю, що дати прописані до червня наступного року.

- Під час виконання ролей у кіно, на театральних сценах, що в Ірми Вітовської на думці, особливо тепер, коли війна? 

- Залежно які ролі, що на меті. Насправді я вільний художник, не належу до жодної театральної трупи, співпрацюю з Івано-Франківським театром, де з Ростиславом Держипільським ми створили проєкт «Кайдашева сім’я», – це моя ідея, я співавтор концепції, і ми приїжджаємо туди з «Хореєю козацькою». Ця вистава приїде до Києва. У Львові вона вже точно оселилася, раз на два місяці ми там граємо. В Івано-Франківську щомісяця відбувається. Це дуже класна історія, переосмислення Нечуя-Левицького.

Ми з Ростиславом відштовхувалися від втраченого українського місця в Європі з початку ХVIII століття, – це українське бароко і мазепинські часи, коли в Європі Україна була присутня в моді, побуті, музиці, стилі, освіті. Ми навіть дивилися, де це було, де Україна присутня на картах ХVIII сторіччя. Є поділ Європи, там великі країни, які впливали на той час на Україну, і стоїть українець, гетьманський козак, тоді гетьманат визнавали, – це дуже приємно.

- Українське бароко.

- Так, це козак, але він присутній як той, що має автономію і слово, козак-гетьман. Ми створили цей проєкт, щоб нашим українцям сьогодні сказати, довести, що ми не йдемо в Європу, ми повертаємося на своє власне місце.

Для нас було важливо розглянути «Кайдашеву сім’ю» з точки зору Нечуя-Левицького не як письменника, а як етнографа. А етнограф – трошечки інший, ніж письменник, й описує глибоко представників кінця ХІХ століття, які вже є продуктом колонізованої спільноти, поколінь, що травмуються і травмують одне одного, і жодна родина не каже «вибачте», ніхто. Тобто це така інфантильна позиція суспільства, незрілого,  яке заховалося, замкнулося. Це вплив колонії і, власне, колоніальне мислення: що моє, це тільки моє, – хатка, скринька.  На цьому контрапункті ми створили антиутопію.

- Ну і ще короткі запитання. На скільки років почуваєтеся?

- Іноді – на 100. Я не почуваюся на 20, чесно, навіть на 30 не почуваюся, ну, може, на 40. Іноді – на 40, а іноді – на 80.

- Де ваше місце сили?

- Верба, на якій я прогулювала школу в Івано-Франківську, я туди не можу залізти, скину 10 кг і залізу. Я сідала на вербі, а вона так переплелася, мов гніздо, і мені здавалося, що я птах, тут живу, дивилася на небо, на ці гілки, які від вітру хитаються. І, знаєте, коли граємо «Лісову пісню», думаю про свою вербу.

- У чому щастя Ірми Вітовської тепер?

- У вірі, бо без віри нам – гаплик. Віра в великому, так, Бог – це основне, і віра – що ми догребемо.

- Що для вас перемога України?

- Можна сказати жорстко? Зникнення Російської імперії назавжди і – свободу народам.

- Дякую.

Тетяна Кулик

Повну відеоверсію інтерв'ю дивіться на Укрінформ TV