Туреччина стала однією з країн, куди евакуюють вихованців дитячих будинків з охопленої війною України. Вже приїхали шість груп – загалом це 906 людей, найближчими тижнями кількість планують збільшити до кількох тисяч.  

Більшість дітей розмістили в Анталії, одну групу – в Сакарії. Організацією процесу перевезення, розміщення та облаштування займалися та продовжують займатися дипломатичні установи України в Туреччині, український бізнесмен і благодійник Руслан Шостак, який забезпечує левову частину фінансової підтримки. До проєкту активно долучилася українська громада в Анталії, благодійні організації. Евакуація та перебування дітей у Туреччині відбуваються у тісній взаємодії з відповідними українськими та турецькими органами влади.

Як Туреччина приймає наших дітей-сиріт, Укрінформу розповіла дружина Посла України в Турецькій Республіці Катерина Боднар, яка опікується евакуацією та перебуванням вихованців українських дитячих будинків у Туреччині.

- Пані Катерино, раніше у Туреччині заявляли, що готові прийняти у себе науковців, митців і спортсменів, надати їм можливість працювати. Про дітей-сиріт мова не йшла…

- Це була ініціатива української сторони. Туреччина має особливе ставлення до всіх дітей – незалежно, чи народилися вони у сім’ї, чи з якихось причин лишилися без батьківської опіки. Після війни за незалежність, яка відбувалася століття тому, дуже багато дітей стали сиротами. Аби виправити ситуацію лідер нації Мустафа Кемаль Ататюрк закликав і власним прикладом показав, що чужих дітей у Туреччині не має і не може бути. Він узяв під своє піклування десятьох дітей, його приклад наслідувало населення. Цей підхід – чужих дітей не буває – існує і досі, але вже на рівні сутності суспільства, як звичне правило його існування. У Туреччині, якщо щось стається з батьками дитини, то їхніх дітей залишають у родині, виховують та піклуються про них, як про рідних. Якщо ж усе-таки трапляються випадки, коли дитина залишається повною сиротою, то її всиновлюють.

Тому коли ми звернулися з проханням сприяти у нашому задумі евакуювати дітей-сиріт з України, виявилося, що вільних дитячих будинків, де б можна було розмістити всіх діток разом чи окремими групами, не було. І ще одна особливість. Існуючі дитячі будинки, мають роздільну структуру за статтю – хлопчики та дівчатка окремо, в різних закладах. Це стало певною несподіванкою, бо в Україні всі діти разом незалежно від статі, тим більше не розділяють братів та сестер. Тому довелося по-іншому вирішувати це питання.

- Звідки прибувають діти та яким чином їх відбирають?

- В Україні евакуацію дітей-сиріт координує офіс Першої леді та Міністерство соціальної політики. Ми чекали в Туреччині групу дітей з Кіровоградщини. Планувався приїзд групи у складі 64 дітей молодшого віку, деякі з них потребували паліативної допомоги. За лічені дні наша громада в Анталії назбирала для всіх ліжечка, годувальні столики, іграшки, візочки… Але в останній момент було прийняте рішення, що ці дітки поїдуть в Австрію, у спеціалізовані заклади для таких дітей. А ми почали готуватися до прийому діток із дитячих будинків Дніпропетровської області.

- І як же все-таки вдалося знайти місце для великої кількості дітей та ще й в курортній Анталії?..

- Колеги з нашого консульства в Анталії домовилися з одним із готелів про тимчасове розміщення певної кількості діток. Пізніше до процесу підготовки до прийому дітей підключився український бізнесмен Руслан Шостак, який запропонував свою допомогу. Він взяв на себе основну частину видатків на перевезення, поселення, харчування, страхування всіх дітей. Наші дипломати, громада та бізнес організували збір гуманітарної допомоги: одягу, книг, канцтоварів, засобів гігієни та іншого необхідного. Адже діти приїхали сюди фактично без речей – із зими в літо, залишивши все своє минуле життя. Ведеться неймовірна робота, яка на практиці демонструє вміння українців єднатися, діяти злагоджено, допомагати один одному в складних умовах.

- Скільки діток уже приїхало?

- Власне дітей-сиріт та супроводжуючих осіб загалом евакуйовано 906 осіб, з них - 782 дитини. Загалом з України в Туреччину вже приїхали більше 70 тисяч громадян України, здебільшого це мами з дітьми. Деяка частина наших громадян виїхала в треті країни.

- Як турецька сторона сприяє та який статус мають діти?

- Для того, аби забезпечити евакуацію, ми звернулися до Міністерства сім'ї та соціальних послуг, Міністерства охорони здоров’я, МВС та міграційної служби Туреччини. Всі сказали, що готові працювати. Міграційна служба запропонувала допомогу в оформленні, зокрема всім прибулим дітям-сиротам після постановки на консульський облік, буде оформлено статус міжнародного захисту, який передбачає медичне страхування та забезпечення основних потреб. Після отримання згаданого статусу Туреччина гарантує безоплатне медичне забезпечення. Також ведемо перемовини з турецьким Міністерством охорони здоров’я про те, щоб у кожному готелі, де перебувають ці групи, був черговий лікар загальної практики та медсестра. Координацією забезпечення дітей займається міністерство сім’ї.

Ми дуже сподіваємося, що з турецького боку наші діти отримають всю необхідну практичну підтримку та сприяння.

- Сама Анталія, де цілюще повітря та згодом, коли стане тепліше, - море як лікар…

- Ми дуже хочемо, щоб турецька гостинність, анталійське сонце, терапія морем сприяли відновленню як фізичного, так і психологічного стану діток… Анталія — це звичайно чудове місце, але треба розуміти, що це тимчасове розміщення і не завжди такі місця можна самостійно вибирати. Є у нас одна група в Сакарії, яка також тимчасово перебуватиме в одному з готелів, допоки не буде визначено місце турецькою стороною. Можуть бути й інші провінції. Треба пам'ятати, що в Україні триває війна, дітей ми евакуюємо з небезпеки і шукаємо можливості для їх розміщення там, де є така можливість.

- Чи продовжують діти, перебуваючи в Туреччини, навчальний процес?

- Це ще одне важливе і непросте питання, який займаємося. Дехто з дітей має засоби зв'язку і продовжує навчання онлайн. Але не у всіх дітей вони є. Тому ми зараз вживаємо кроків, аби освітній процес був більш організованим та діти могли отримати знання, закінчити поточний навчальний рік. Ми насправді не знаємо точно, як довго діти перебуватимуть у Туреччині. Це залежатиме від того, коли закінчиться війна. Тому навіть розглядаємо варіанти, аби максимально забезпечити навчальний процес тут і, у разі необхідності, розпочати наступний навчальний рік у Туреччині. Міністерство освіти Туреччини пообіцяло допомогти з канцелярськими товарами для діток із дитячих будинків, допомогти з інструментами для навчання. Також висловило готовність організувати, у разі необхідності, курси з вивчення турецької мови. Думаю, наразі не потрібно відмовлятися від дистанційного процесу навчання в українській школі. Є також намір відкрити в Анталії п’ятиденну школу, на базі школи вихідного дня, яка вже діє при Середземноморському об’єднанні українців. В Анталії та Аланії багато дітей і в школі є реальна потреба. Ми маємо намір та вивчаємо можливість створити повноцінну українську школу в Туреччині.

- Багато громадян Туреччини, і українців з діаспори в Туреччині, переймаються долею евакуйованих дітей-сиріт, допомагають та готові усиновити діток…

- Такі запити існують і вони непоодинокі. Але робити цього, ми не маємо права. Міністерство соціальної політики чітко роз’яснило, що в тій кількості, в якій діти сюди приїхали, в тій самій кількості вони мають повернутися в Україну. У Туреччині ці діти перебувають тимчасово і ми гарантуємо їх повернення. У нашій державі діє визначена процедура всиновлення та вимоги до сімей усиновлювачів. Тому ті сім’ї, які виявляють таке бажання, зможуть реалізувати свій намір, але вже після війни. Громадяни Туреччини також висловлюють бажання всиновлювати дітей. Запити надходять навіть із тих сімей, де вже є по двоє чи троє дітей. Турки дуже чутливі до чужого горя, вони дуже справжні та людяні. У Туреччині відчувають наше горе і хочуть допомогти, обігріти.

- Діти якого віку зараз перебувають у Туреччині?

- Переважно вік дітей від 3 років до 18 років. Мене вразила самостійність цих дітей, пристосованість їх до життя, вдячність за те, що ми для них робимо. Наприклад, дівчатка, які вийшли з літака, запитали спочатку, чи буде в них доступ до гарячої води, аби помитися та попрати речі. Це дуже світлі хороші діти, всі вони відкриті та попри пережите дуже стійко тримаються. Ніхто з них не висував особливих вимог, не запитував про те, чи буде видно море з вікна і яким буде готель, де вони житимуть. Вони всі – як велика сім’я, як курчата біля мами квочки-своєї виховательки. Видно, що в дітей вкладають душу.

Ольга Будник, Анкара.