Українець із Нью-Йорка Артур Згуров від початку широкомасштабного російського вторгнення присвятив себе організації та проведенню акцій на підтримку України.
Нині важко собі уявити мітинг чи демонстрацію з українськими прапорами без його голосу, який лунає через гучномовець на центральних вулицях і площах Мангеттена. Артурові 31 рік, він народився і більшу частину життя прожив у Одесі. За освітою – нейрохірург: закінчив одеський медичний університет, інтернатуру проходив у Києві. У Нью-Йорку мешкає три роки.
Розмовляємо з ним напередодні акції «Війна не закінчилась!». Він очікує на чималу кількість демонстрантів, дарма що влітку активність через сезон відпусток падає.
МИ БОЙКОТУВАЛИ ВСЕ ЩО МОГЛИ, І ЦЕ ПРИНЕСЛО СВОЇ ПЛОДИ
– Артуре, за останні місяці ти став незмінним ведучим українських мітингів у Нью-Йорку. Як ти прийшов до цього?
– Це сталося в перший день війни, причому випадково. Ми прийшли на перший мітинг, і я побачив, що люди просто мовчки стоять, розмахуючи великим прапором. І, як каже моя дружина, в мене «прорізався голос». Від того першого мітингу й пішло…
– У тебе, гадаю, особливий хист – тримати демонстрантів у постійному емоційному піднесенні. Не кожен так може – я б точно не зміг…
– Дякую, я стараюся…
– Чи підтримуєш зв'язок із рідною Одесою?
– Авжеж, постійно. Там живуть мої бабуся з дідусем, оце щойно мама, яка є громадянкою Америки, поїхала їх навідати. Усі родичі дружини – теж там. Врешті, в Одесі багато друзів.
– Як часто організовуєш акції на підтримку України?
– Від початку війни – кожні вихідні. Іноді ще й упродовж тижня. Зараз трохи менше виступаємо, бо вже бойкотували все, що можна було бойкотувати, протестували проти всього, проти чого можна було протестувати…
КОЛИ МЕНЕ ЗАПИТУЮТЬ, З КИМ Я СПІВПРАЦЮЮ, Я КАЖУ – З УКРАЇНОЮ
– Чи можеш уточнити, про які мітинги й протести йдеться?
– У перші три місяці в нас часом проходило по три акції на тиждень: обов’язковий мітинг на Таймс-Сквер, а в іншій локації – мітинги, марші.
Протести були спрямовані проти компаній, які не пішли з російського ринку. Ми бойкотували Citigroup, Procter & Gamble, Philip Morris. Виступаємо проти цензури в Meta (Інстаграм, Фейсбук). Бо вони часто блокують або видаляють багато всього, пов’язаного з Україною, за чутливий контент. Але що може бути нечутливого у війні, якщо війна сама по собі – дуже чутлива тема.
– А як на практиці здійснюється організація акцій? Розкажи трохи про цей механізм.
– Ну, я не єдина людина, хто це робить, у нас є команда активістів.
– Маєш на увазі волонтерську організацію «Разом для України», з якою ти співпрацюєш?
– Так, це люди і з «Разом», і з інших організацій – Ukrainian Jersey City, Ukrainian NYC, Ukrainian activists, Український конгресовий комітет Америки, Український інститут Америки тощо. Правильно сказати, що всі ці мітинги організовують українські громади.
Коли мене запитують, з ким я співпрацюю, я кажу, що співпрацюю з Україною. Мені байдуже, хто з ким, мене не цікавить політика, є Україна і питання України. До перемоги це буде так, а далі подивимося.
Ми збираємося, обговорюємо по зуму теми, якісь ідеї, часом беремо їх з Європи. Зідзвонюємося з поліцією, повідомляємо про майбутні акції, готуємо матеріали, які нам потрібно, – і вперед!
– А людей інформуєте через соцмережі?
– Так, переважно через соцмережі.
– І скільки таких організаторів нині?
– Спершу було шість людей, потім зменшилося до трьох, ще пізніше стало п’ятеро, а зараз – нова команда: четверо.
– Чи взаємодієш з українськими дипломатами у Нью-Йорку?
– Так, і дуже часто, особливо з Генеральним консульством України у місті. Генконсул Олексій Голубов відвідує 99 відсотків наших мітингів – це попри його зайнятість.
Загалом отримуємо дуже велику підтримку з боку дипломатичного корпусу.
ЛЮДЯМ НА МІТИНГАХ ЗАВЖДИ Є ЩО СКАЗАТИ
– А хто забезпечує символіку, гасла, прапори для акцій?
– Переважно активісти. Кожен приходить зі своїм…
– А як ви їм повідомляєте про те, що потрібно взяти? Кажете тему акції, і вони самі вирішують, що писати, малювати і які перфоменси готувати?
– Так, оприлюднюємо тему, а далі вони самі вирішують. Людям завжди є, що сказати.
– А як формується тема? Ви узгоджуєте її на рівні підготовки? Чи маєте якийсь план на тиждень чи місяць?
– Ні, плану тем немає. Часто стається якась подія, яка має бути висвітлена. Наприклад, 17 липня – річниця збиття росією малайзійського боїнга MH17… Коли виникла Буча, то говорили про звірства російської армії.
Якщо події немає, то ми нагадуємо людям, що війна триває. Тобто теми є завжди.
– Чи виникали у вас коли-небудь проблеми із владою чи з поліцією?
– Ні, ніколи… І я дуже вдячний поліції Нью-Йорка за те, що завжди нас підтримує, що б ми не робили.
Поліція добре знає, які тут бувають протести – коли люди громлять усе, що потрапляє під руки.
А ми добре організовані й ніколи не йдемо на конфронтацію з поліцейськими. Вони це знають і дуже нам допомагають.
Після перемоги, гадаю, придумаю для них якусь нагороду.
– Чи взаємодієте з іншими містами? У Нью-Йорку дуже активна громада, але є ж і інші місця, де багато українців, – Чикаго, Техас, Вашингтон…
– Взаємодія є, але не дуже сильна. Ми намагалися її налагодити, проте не завжди виходить. Хоча бувають акції, які проходять одночасно в різних містах Сполучених Штатів.
НАС АКТИВНО ПІДТРИМУЮТЬ АФРОАМЕРИКАНЦІ, ЄВРЕЙСЬКА ГРОМАДА, ЛГБТ-СПІЛЬНОТА
– Як ти відчуваєш структурованість української громади? Адже тут є стара діаспора, нова, новітня. З якою хвилею мігрантів ти більше взаємодієш?
– Так, багато хто з українських ньюйорківців каже, що існують різні громади – стара, нова, ще новіша. Особисто я намагаюся взаємодіяти з усіма українцями: від своїх ровесників – до старшого покоління.
Тобто для мене немає різниці, хто коли сюди приїхав. Усі з України, і всі ми робимо одну справу.
– На акції ходять представники різних громад? Адже чимало українців уже навіть мови до пуття не знають.
– Усі приходять. І їхні діти, і внуки. Причому не лише українці. Ми намагаємося співпрацювати з усіма, з ким можливо.
Нас активно підтримує афроамериканська спільнота. Її представники дуже емоційно реагують, коли бачать українські прапори. Часто підходять і кажуть: «Ми з вами!»
Ми також вдячні єврейській громаді за підтримку. Вона дуже допомагає, я вже не кажу про ті гроші й вантажі, які вони надсилають в Україну.
Часто до акцій долучаються представники ЛГБТ-спільноти – вони добре знаються, що таке утиски й постійно борються за свої права.
– Чи взаємодієш із російською та білоруською опозиціями?
– З білоруською – так. Російські опозиціонери приходять на наші мітинги, я часом надаю їм слово, вони також організовують свої акції. Вважаю, що росіяни мають право виступати, бо це теж такий психологічний компонент війни.
– А чи стикався ти з людьми, які підтримують війну
– Авжеж, особливо в перші місяці. Було багато провокацій на Тайм-Сквер, виходили люди у футболках «путін – наш президент»… Небагато, але такі були. Часом бачать українську символіку, підходять і кажуть: «Слава росії». У Брукліні на початку війни навіть бачив, що дехто клеїв собі російську свастику на машини.
– Чи є серед активістів якийсь кістяк, що завжди приходить на мітинги?
– Так, є – чоловік тридцять…
– Часом на акціях багато людей, часом – менше. Від чого це залежить?
– Складно сказати… Улітку менше активістів, багато хто поїхав у відпустку. Дехто втомився психологічно. Людський мозок хоче бачити результат: сходили на мітинг – і добилися свого. Наприклад, нам дали ленд-ліз чи звільнили наших захисників «Азовсталі».
Люди не завжди можуть осягнути далеку перспективу того, що відбувається. Я вважаю, те, що ми робимо і що роблять інші активісти, – це краплини, з яких складається океан. І коли піднімемо на океані хвилю, вона буде такою сильною, що допоможе нам перемогти.
– Загалом ми говоримо лише про акції. А як українська громада ще працює на підтримку України?
- Українська громада робить дуже багато: передає бронежилети, турнікети, засоби першої допомоги, ліки, одяг, збирає гроші на автівки.
Чимало локальних акцій спрямовано на поширення української культури в Америці. Бо для американців до 2014 року, навіть до 2022-го, Україна – це було щось далеке, біля росії. Вони не відчували особливої різниці, на жаль.
А зараз усюди можна побачити українські прапори, американці цікавляться нашим живописом, культурою, піснями. Для них це все нове, чого вони ще не бачили.
НА УКРАЇНСЬКУ ПЕРЕХОДЯТЬ НАВІТЬ ТІ, ХТО НІКОЛИ НЕЮ НЕ РОЗМОВЛЯВ
– А які в тебе плани на майбутнє? Збираєшся бути лікарем чи ще невідомо?
– Так, я хочу бути лікарем-нейрохірургом.
– І дружина теж?
– Так, вона дерматолог.
Але 2022 рік показав, що не треба сильно загадувати наперед, бо ніколи не знаєш, що тебе чекає.
– Якою мовою ви розмовляєте дома?
– І англійською, і українською, і російською. Але після початку вторгнення ми з дружиною стали більше переходити на українську.
В Одесі, як і в багатьох містах України, спілкуються російською, ми теж. Але після війни це дуже зміниться. В Одесі люди вже починають переходити на українську.
Так, для багатьох це складно – бояться робити помилки... Я завжди кажу, що мені байдуже на їхні помилки, головне – спілкуйтеся українською.
Мама дружини, одеська лікарка, яка ніколи не говорила українською, перейшла у спілкуванні й листуванні з пацієнтами тільки на українську. Бабуся, яка не дуже розуміє українську, теж щось намагається говорити. Це тенденція, яка мені дуже подобається. Ми маємо знати нашу мову. Ідеально, щоб ми розмовляли українською на всіх рівнях.
Володимир Ільченко, Нью-Йорк