За три тижні: як у Варшаві після початку російської агресії відкрили школу для українських дітей
УКРАЇНСЬКІ ДІТИ В ПОЛЬЩІ
Польща стала країною, яка, фактично, першою відкрила кордони для утікачів від повномасштабної війни, розв’язаною рф проти України. Наприкінці лютого – на початку березня тут опинилися мільйони громадян України, яких польське суспільство прийняло з відкритими обіймами, намагаючись надавати необхідну допомогу та підтримку. У Польщі майже через рік від початку повномасштабної війни продовжують перебувати близько мільйона громадян України, серед яких сотні тисяч дітей.
За даними Міністерства освіти Польщі, у перші місяці війни до країни над Віслою разом з батьками прибули щонайменше 350 тис. українських дітей шкільного віку, з яких приблизно 40% відразу пішли вчитися до польських шкіл. Станом на грудень минулого року навчання у польських школах продовжувало близько 150 тис. учнів з України, що навіть трохи більше, ніж у період завершення навчального року торік у червні. Ще більшу групу в Польщі становлять українські діти, які продовжують навчатися дистанційно у своїх школах за місцем проживання в Україні.
Утім, є і третя, невелика, але унікальна група дітей, яка поєднала у навчанні перші дві складові: хоча діти і перебувають з батьками в Польщі, вони мають змогу вчитися стаціонарно, повністю за українською системою освіти. Це як ніби перенести школу з України до Польщі разом з персоналом і навчальною базою. Тільки унікальність цього явища полягає в тому, що діти, як і педагоги – не з одного регіону, а з усієї України, а дидактичні матеріали й організаційна база формувалися не роками, а менше ніж за місяць. Таку школу щоденного стаціонарного навчання у системі Міністерства освіти та науки України було створено для українських дітей у Варшаві.
ШВИДКІ ТА ПРАВИЛЬНІ РІШЕННЯ
Ініціаторка створення Варшавської української школи (ВШколУ), голова фундації “Наш вибір” Мирослава Керик підкреслює, що рішення про створення цього освітнього закладу було швидким, але продуманим. Воно народилося під час спілкування з керівництвом польської організації “Клуб католицької інтелігенції” (KIK). Відтак в оперативному режимі спільно розпочалися пошуки фінансування, а також відповідного приміщення, паралельно вівся набір персоналу й учнів.
“Рішення про те, що ми відкриваємо школу, було ухвалене 17 березня, а вже 11 квітня був перший навчальний день”, – підкреслює Керик, звертаючи увагу, що до створення школи було залучено велику кількість людей.
З фінансуванням допомогла міжнародна благодійна організація “Save the Children”, яка стала основним спонсором створення освітнього закладу. Вона допомогла профінансувати перші три місяці функціонування школи, а пізніше – літню програму для дітей, зокрема табори, у місті, в горах і на Балтійському морі.
Приміщення для навчання надала варшавська Вища школа екології і управління. Один з корпусів цього вишу не використовувався, тож ректор погодився здати приміщення в оренду. Корпус певним чином вже був пристосований до навчання молоді. Потрібно було лише перепрофілювати приміщення для навчання дітей шкільного віку. Для цього залучили волонтерів Українського дому у Варшаві, Клубу католицької інтелігенції та просто небайдужих людей. Комп’ютерний клас вже існував, залишалося лише наклеїти кириличні знаки на клавіатуру. Крім того, докупили оргтехніку для ведення навчального процесу вчителями, а також канцелярські приладдя для дітей. Польські організації зібрали так звані навчальні набори для українських дітей. З підручниками частково допомогло посольство України в Польщі, а деякі потрібно було закуповувати.
“Це все відбувалося упродовж трьох тижнів. Але в нас була сильна віра в те, що це дуже потрібно. Було багато охочих допомогти, тому все вдавалося знаходити легко та швидко”, – наголошує голова фундації “Наш вибір”.
Восени організація “Save the Children” знову підтвердила готовність підтримати функціонування школи упродовж цього навального року. Утім, ініціаторка створення школи зауважує, що на тривалу перспективу немає певності у фінансуванні освітнього закладу, а кошти на це йдуть чималі – щомісяця понад 1 млн злотих (понад 8 млн грн). Однак, потреба в такого типу школах дуже велика.
“Ми організували школу, в якій вчиться майже 270 дітей, але запитів на запис до неї було близько 2 тисяч. Батьки хотіли записати своїх дітей, і це попри те, що у Варшаві існує чотири схожі ініціативи”, – наголошує Керик.
Вона додає, що українських дітей у Польщі багато, а шкіл – дуже мало. На сьогодні це основний виклик, адже багато дітей у цій країні навчаються в онлайн-режимі, не маючи доступу до стаціонарного навчання. Між тим, відсутність контактів з ровесниками в умовах перебування за кордоном, тобто фактична ізоляція дітей, створює психологічні проблеми для маленьких українців. Тому, як наголошує українська активістка, важливо мати багато подібних шкіл і підтримку міністерств освіти України та Польщі.
КОЖНА ДИТИНА – ОКРЕМА ДРАМАТИЧНА ІСТОРІЯ
Коридорами Варшавської української школи групами бігають діти, жартують. Але як переконує директорка школи Оксана Колесник – це лише зовнішня оболонка. Десь глибоко в середині як кожної дитини, так і кожного члена педколективу – своя драматична історія втечі від війни. У когось – з окупації, а хтось вже двічі утікав від “русского міра”: спершу з окупованої у 2014 році території, вдруге – після 24 лютого.
“Попри те, що діти ходять, усміхаються і жартують, емоційний стан багатьох є важким. По очах дітей, батьки яких зараз на фронті, видно, що вони хвилюються більше за інших, у них є відчуття тривожності. У нас є вчителі, чоловіки чи сини котрих перебувають у лавах ЗСУ. Хоча ми за кордоном у відносній безпеці – насправді ми емоційно залежимо від того, що відбувається в Україні. Бажання і сил працювати нам додає те, що ми всі віримо в перемогу і ми її прагнемо”, – підкреслює освітянка.
У неї і самої нелегка історія втечі з майже оточеного росіянами Чернігова – в останній момент через останній незруйнований росіянами міст.
У штаті школи є кілька психологів, які постійно працюють з дітьми. Директорка школи розповідає, що є жахливі історії, кожна дитина сприймає пережите по-своєму. До прикладу вона розповідає, що у школі є світлиця на нульовому поверсі. Для того, щоб туди потрапити, потрібно спуститися до підвалу. Через психологічну травму не всі діти можуть це зробити.
Як зауважує освітянка, про кожну людину зі школи можна писати свою складну історію, а по всіх загалом – учити географію України.
“Діти в нас переважно з регіонів, які постраждали від воєнних дій в Україні, які часто вже не мають власних закладів освіти, які зруйновані та перебувають на окупованих територіях. Це схід, південь, центр. Особливо побільшало дітей після початку масованих ракетних ударів по Україні, зокрема з центральних областей”, – заважує вона.
Учителі, а їх 30 осіб, також з усієї України – від Закарпаття до Лимана і Херсона, усі є воєнними мігрантками. Проте, як переконує директорка школи, не це було головним критерієм відбору вчителів. Найважливіше – високі професійні якості. З цим, як показав майже рік спільної роботи, немає жодних проблем.
На стіні в учительській висить мапа України, на ній позначені місця, звідки приїхали діти, які навчаються у школі. Територіально це вся Україна, найбільше – з центральних і східних областей.
“Приймаємо дітей з усіх регіонів, але надаємо перевагу дітям з окупованих територій чи звідти, де ведуться активні бойові дії”, – наголошує освітянка.
Школа може прийняти максимум 270 учнів в усіх 11-ти класах. Зараз майже стільки дітей і навчається. Але на відміну від звичайної школи, у цій варшавській школі кількість дітей щомісяця дещо змінюється, адже чиїсь батьки приймають рішення їхати далі, хтось повертається до України. Однак на якість освітнього процесу це не впливає.
Як розповідають самі учні старших класів, вони дуже задоволені навчанням, яке нічим не відрізняється від того, що було в Україні, а в чомусь навіть переважає його.
“Ставлення до нас дуже хороше, освітній процес – на високому рівні. У нас немає суперечок між учнями, всі розуміють одне одного, ми дуже дружні та швидко порозумілися”, – розповідає дев’ятикласниця Вікторія, яка вже змінила кілька шкіл, спочатку втікаючи з батьками у 2014 році з Луганська, а торік – виїжджаючи з Києва.
Її подруга, десятикласниця Дарія з Оріхова Запорізької області, також дуже схвально висловлюється про школу. Обидві дівчини не проти трохи довше повчитися у Польщі, але жити хочуть лише в Україні.
Директорка школи підкреслює, що, хоча школа є українською і навчання здійснюється за програмою МОН України, інтеграція у польське життя є значною. Зокрема, діють інтеграційні проєкти разом з польськими дітьми, ведеться інтенсивне спілкування з сусідньою польською школою. Крім того, не маючи власного спортзалу, учні української школи ходять на уроки фізкультури в розташовані неподалік фітнес-центр і спортзал Варшавського медінституту, а також басейн, з якими укладено відповідні угоди.
Попри значну допомогу й емпатію з боку волонтерів, благодійників, польського суспільства і посольства України, школа все ж має свої проблеми. Окрім неврегульованого на тривалу перспективу питання з фінансуванням, існує також і проблема з видачею дітям сертифікатів українського зразка. Торік школі вдалося домовитися з Демидівською громадою у Львівській області – з нею було укладено договір, і вони допомогли з наданням таких сертифікатів. У цьому навчальному році дирекція Варшавської української школи намагалася домовитися про видачу сертифікатів дітям з Міжнародною українською школою (МУШ). Переговори з цією державною інституцією, яка діє при МОН України, наштовхнулися на непереборні бюрократичні перепони. Оскільки переговори з МУШем тривають вже декілька місяців і наразі немає позитивного результату, у варшавській школі вирішили шукати запасний варіант. Так, вже попередньо домовилися і планують підписати угоду з однією з львівських приватних шкіл. Освітній заклад зі Львова розглядає видачу сертифікатів українським дітям як соціальний проєкт, тож надасть допомогу Варшавській школі на безоплатній основі. Утім, остаточно проблему це не вирішує.
Хай там як, але ці проблеми з розряду тих, що долаються. Найбільше освітяни Варшавської української школи та батьки дітей переживають, що війна затягується, а це – незрозуміла перспектива та насамперед страх за близьких, які перебувають на фронті.
Директорка української школи Оксана Колесник у розмові уникає слова “біженець” чи “біженка”.
“Це психологічний момент, і наголос на тому, що ми не втекли від просто якихось негараздів в Україні, а втекли від війни. Ми всім відкрито кажемо, що це – завойовницька війна, військова агресія з боку іншої країни, а не просто збройний конфлікт”, – пояснює вона.
Після завершення війни жінка для себе не бачить іншої альтернативи, окрім повернення до України. Так само кажуть більшість вчителів та учнів цієї школи. Підтвердженням цього є бажання попри все давати дітям можливість навчатися саме за українською системою освіти.
Юрій Банахевич, ВАРШАВА
