У кожного, хто виїхав жити в іншу країну, своя історія, часом трагічна чи сумна, часом сповнена позитиву та щастя, але здебільшого це мікс дуже різних почуттів. Для громадян України, особливо жінок, вимушена міграція після початку широкомасштабного вторгнення Росії стала викликом та випробуванням. Для когось згодом відкрилися нові двері та можливості, для когось навпаки – настали нестерпні часи.

Про вибір бути мігранткою, про здобутий досвід, складності та цікаві моменти переїзду в нову країну на прикладі Туреччини розповідає в новій книзі журналістка та письменниця Катерина Загородня «У чужому морі». Це історії п’яти жінок, які вирішили змінити життя та перебралися зі своїх країн у Туреччину. Із авторкою говоримо про проблеми соціалізації в новій країні, культурний шок, пошук кола спілкування та друзів, права жінок та існуючі стереотипи щодо ролі й місця жінок у суспільстві в різних країнах, а також про сучасну українську культуру та українізацію.

ОБУРЮЄ, ЩО СМІЛИВІ ВЧИНКИ ЖІНОК ПОЯСНЮЮТЬ ВПЛИВОМ ЧОЛОВІКІВ

- Пані Катерино, нещодавно побачила світ ваша друга книга про Туреччину. Перша, «Я працюю між Європою і Азією», розповідає про цікаві турецькі професії, аналогів яким немає в інших країнах, друга – «У чужому морі» – про Туреччину очами іноземок… Чому для другої книги ви обрали саме цю тему? Якою була мета написання книги?

- Ідея прийшла досить спонтанно. Якось шукала книгу на Амазоні, орієнтувалась на новели. Зайшла подивитись у список бестселерів The New York Times і, переглянувши описи декількох книг, помітила закономірність: в усіх книгах, за сюжетом, жінок до важливих рішень у житті підштовхує якийсь конфлікт із чоловіком. На кшталт «жінка почала працювати над собою, бо розлучилась», «поїхала в подорож після зради хлопця», «переїхала в іншу країну після розриву з нареченим» і т.д. Мене це обурило, бо таким чином сучасна література формує образ жінки, здебільшого залежної від настрою чоловіка чи статусу стосунків. Складається враження, що у «тверезому розумі» сучасна жінка не наважується на сміливі кроки заради себе, а змінювати своє життя її мотивує лише сум та розпач після невдалих стосунків. Відповідно, такими позитивними змінами у своєму житті героїні тих книг ніби намагаються довести втраченому партнеру, оточуючим, читачам та всьому чоловічому роду, що вони насправді рішучі й сильні.

Упевнена, що жінки від природи сильніші за чоловіків і лише під тиском патріархального устрою змушені себе недооцінювати, в собі сумніватись і комусь щось доводити. Маю багато прикладів серед подруг та знайомих, які зробили те, що хотіли в цьому житті, бо просто з’явилось таке бажання. Ніякого драматичного стимулу від партнерів не було. Тому вирішила написати книгу саме про таких жінок. Насправді їх мільйони, але чомусь їхній образ мало транслюється в масовій культурі. Кожна з моїх героїнь має свою історію, але місія у всіх спільна – проілюструвати волю, самоповагу, гідність та відповідальність за власне життя.

- Героїні вашої книги – реальні люди чи збірні образи? Як ви їх обирали чи створювали?

- Це збірні персонажі. Для написання кожної глави поспілкувалася з декількома представницями країн, які охоплює книга: Ірландія, Марокко, Німеччина, Франція та Україна. Досліджувала їхні погляди на різні аспекти життя, дізнавалася деталі їхньої ментальності, світогляду тощо. Також намагалася навести паралелі між тим, як їхні думки збігаються або суперечать турецькому баченню різних речей. Це важливо, бо всі події моєї книги відбуваються в Туреччині, ця країна надала мені «текстури» для життя моїх героїнь. Я зараз живу в Туреччині, тому вирішила використати цей ресурс.

Додам, що мені також довелося підслуховувати розмови людей, записувати плітки, чужі скарги, на чомусь наголошувати, щось упускати. На збір фактури витратила близько двох років, а вже потім усі свої нотатки «роздала» героїням та розвинула у довгий текст.

Звичайно, у кожній книзі автор залишає частинку себе, тому мої власні відчуття, переконання, аналіз та спостереження теж присутні. Яскравим прикладом цього є локації, описані у книзі: Париж, Анкара, Стамбул, Сицилія, Фетхіє (курортне містечко в Туреччині, – ред.) описані з власних вражень, бо я там була. Майже всі описи поведінки мешканців Туреччини в громадському просторі чи деінде – теж із власного досвіду. А от вулиці Марокко довелося досліджувати через Google Street View та черпати натхнення з фото, які присилали мої марокканські друзі, бо у Рабаті я ніколи не була.

- Ви сказали, що вклали в цю книгу власні переконання. Чи вплинуло творіння на творця?

- Безумовно, написання цієї книги стало для мене терапевтичним. Після початку широкомасштабного вторгнення, на фоні суцільного стресу та переживань я мала велику підтримку від моєї собаки на прізвисько Гюнеш. Вона рятувала мене у найважчі моменти. Але у 2023-му році Гюнеш раптово померла. Ті, хто проходив через досвід утрати домашнього улюбленця, розуміють, наскільки це важко пережити. Щоб допомогти собі справитися з цим болем, я вирішила «віддати» свою собаку одній своїй героїні. Оговтуючись від трагедії, робила записи про життя Гюнеш, описувала її, наш досвід спільного життя та передала це своїй героїні. Ніяк не могла закінчити цю главу, бо написання переривали мої ридання. Врешті-решт це мені принесло полегшення, і вдалось обманути власний мозок. У книзі Гюнеш не померла, а поїхала у Францію їсти круасани.

До того ж, мені довелося кардинально змінити мій звичний плейліст для прослуховування у спортзалі. У ньому з’явилися лекції на теми британської та французької колонізації, буддизму, мистецтвознавства, прав ЛГБТ, ситуації на ринку нерухомості Туреччини та Ірландії тощо.

Друга книга писалася швидше та легше, аніж перша. Процес написання приносив задоволення. Очевидно, оскільки я писала про те, що мені самій цікаво. Книга «У чужому морі» – не на замовлення і не спроба потрапити в тренди. Це довга подорож та власний досвід, які знайшли «фізичне втілення». І додам – повна вартість електронної версії обох моїх книг іде на допомогу фонду «Повернись живим».

ЩАСТЯ У СВОБОДІ ВИБОРУ ТА ВІДСУТНОСТІ ТИСКУ

- Ваших героїнь об'єднує те, що міграція або тимчасовий переїзд у Туреччину став їхнім свідомим вибором із різних причин: тут і бажання пізнати іншу культуру, жити біля моря чи любов до Стамбула. Офіційна статистика міграції у Туреччину вказує, що найчастіше це заміжжя. Ваша книга – про унікальність випадків чи це маніфест жіночій самостійності, сміливості робити в житті власний вибір?

- Погоджуся, що це точно маніфест жіночій самостійності. Зі статистикою не посперечаєшся: більшість дівчат та жінок переїжджають у Туреччину у зв’язку з заміжжям. Моєю ж метою було показати і тих, хто в меншості – здійснили власний вибір без мотивації з боку чоловіків. У сучасному світі кількість неодружених уже перевищує кількість одружених. Одна з героїнь моєї книги посилається на приклад американського суспільства, яке менш традиційне та релігійне, аніж, скажімо, на Середньому Сході. Давайте будемо відвертими: завдяки глобалізації ми вже йдемо цією «американською дорогою».

У моєї героїні з Франції був вибір: їхати чи не їхати за чоловіком-дипломатом у Туреччину. Але з огляду на її життєві пріоритети та амбіції, вона приїхала. І багато читачів відзначають її пасивне ставлення до життя та незацікавленість зовнішнім світом… Але вона має право жити, як вважає за потрібне, право на ліниве споглядання всього, що відбувається навколо. Не всі мають перебувати у гонитві за успіхом, саморозвитком та творчими звершеннями. Людині з такою динамікою життя я теж виділила окреме місце у книзі.

- Тим не менше, у більшості розповідей героїнь вашої книги прослідковується соціальний тиск на жінок (не лише в Туреччині, в інших країнах також), стереотипне сприйняття ролі жінки в сім'ї та суспільстві, нав'язування заміжжя. Яка основна різниця та що спільного у світосприйнятті, поведінці й способі життя жінок у Туреччині та Україні?

- Стереотипи про турецьких жінок очима українців – це ніщо у порівняні з тим, що французи думають про Туреччину (посміхається). Очевидно, що нації та країни різняться між собою, але ні в розмові, ні у книзі я не беруся спростовувати ці стереотипи і проводити якісь едукаційні розмови про турецьку культуру. Це не моя місія. Цим займаються міністерства культури, туризму та закордонних справ Туреччини.

Формування структури книги почала передусім із того, про що ви запитали: різницю у світосприйнятті, поведінці та способі життя жінок у Туреччині та Україні. Його чудово ілюструє донька героїні з України... У Туреччині майже у кожній родині дівчина перебуває під соціальним тиском. І не важливо, чи вона покрита (носить хіджаб, – ред.), чи атеїстка. Лише найсміливіші можуть чинити супротив такому тиску. В більшості випадків легше просто здатись і слідувати течії. Дівчинка у згаданій главі не здалась і відстояла своє право жити так, як вона хоче. Але є одне «але» – це моя видумка. Я не знайшла в Туреччині прототипу такої сміливиці. В Україні ж таких прикладів предостатньо.

Українки впрягаються в «сімейне ярмо» і «коряться чоловікам», тільки якщо самі цього захочуть, а не тому, що так сказали батьки або якась умовна «свята книга». У цьому аспекті різниця з Туреччиною кардинальна, бо навіть українська література 16-го століття ілюструє українку як домінанту в хаті, яка може запустити в чоловіка пательню чи макітру в якості дисциплінарного заходу (сміється). В Туреччині цього навіть у своїх фантазіях жодна уявити не може, бо це не закладено культурою.

Яка модель поведінки жінки все ж таки ефективніша: турецька чи українська? Та ніяка. Про це говорить статистика за 2023 рік. У Туреччині кількість розлучень на тисячу пар становить 2,1, а в Україні – 2,9. На мою думку, різниця в цих даних взагалі не суттєва, враховуючи, що в Україні війна і багато сімей зіткнулись із важкими психологічними та фінансовими умовами.

Чому ми автоматично посилаємось на статистику розлучень, щоб ілюструвати щастя в суспільстві й успішність пар? Навіть я ось за звичкою це зробила. Хоча можна повернутися на кілька абзаців вище і перечитати дані про американське суспільство. Щастя – не в статистиці і не в нормах, які прописав патріархат. Щастя у свободі вибору й у відсутності будь-якого тиску – і на чоловіків, і на жінок. Дуже помічні у цьому питанні глави про німкеню та ірландку, де описуються історії альтернатив класичній сім’ї.

У ЧУЖІЙ КРАЇНІ НАВРЯД ЧИ ХТОСЬ БУДЕ ПЕРЕЙМАТИСЯ ВАШИМ ДУШЕВНИМ СТАНОМ

- Питання вимушеної міграції, звикання до умов життя в інших країнах, проблеми розриву родинних зв'язків стали дуже актуальним для українських жінок після початку широкомасштабного вторгнення Росії в Україну. На основі власного досвіду та досвіду своїх героїнь, що ви могли б порадити, аби полегшити адаптацію в чужій країні?

- Перше, це створити мікровсесвіт, у якому буде вам комфортно, наповнити графік, окрім роботи і побуту, заняттями, що приносять задоволення. Варто пам’ятати передусім: хоч куди б ви їхали, завжди берете себе з собою – й у новому місці ніхто вам нічого не винен. Коли я їхала до Анкари, люди казали, що це місто дуже нудне. Туреччина була четвертою країною, де я мала б жити довгий час. Власний досвід підказував, що рівень задоволеності перебуванням у новому місці тільки в моїх руках. Можна знудитись і в чотирьох стінах, скажімо, десь у Нью Йорку. Не варто очікувати, що вас хтось буде розважати і перейматися вашим душевним станом.

По-друге, усвідомити, що ви знаходитесь у новому місці не назавжди, і за цей час варто витягнути максимум переваг із нього. Бонусами навіть вимушеного перебування за кордоном можуть стати нові навички, мова, культура, досвід. По можливості варто цікавитися культурою країни, в якій ви перебуваєте. Звичайно, якщо ви не такі, як моя героїня француженка, у якої країнознавство і культурологія взагалі не входить у сферу інтересів (посміхається).

І третє, – завжди треба поважати країну вашого перебування, не витрачати сили на обурення та невдоволення нею. Люди у кожній країні живуть по-своєму, і якщо вам не подобається, то це не означає, що вони живуть якось неправильно.

- Як шукати друзів та коло спілкування в новій країні? Що порадите з цього приводу, враховуючи власний досвід?

- Вважаю, що не мати друзів на чужині – це нормально, особливо на початку і якщо це не погіршує якість життя до критичного стану. У гонитві за кар’єрою, піклуванні про дітей, побут ми часто не маємо часу на нові знайомства та друзів. Із мого спостереження, найлегше знаходити друзів, коли тобі близько 20 або вже після 60, бо на це є більше часу.

З іншого боку, якщо людина роками у новій країні не може знайти собі коло спілкування, то можливо варто зайнятися саморефлексією і задати собі декілька питань: чи цікава я особистість, чи не токсична, чи приємна у спілкуванні. Дружба – це двосторонній процес, який вимагає «інвестицій». І мої героїні зуміли подолати цю проблему. До прикладу, одна знайшла однодумців, підгодовуючи вуличних собак.

ВИВЧЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ – «ПОТЯГ», ЯКИЙ ВАРТО НАЗДОГНАТИ ЩОНАЙШВИДШЕ

- Українська сучасна література та мистецтво отримали новий потужний поштовх до розвитку внаслідок російській агресії. Як, на ваш погляд, мала б бути організована українізація на рівні держави чи суспільства?

- Як на мене, українізація має початись зі зміни соціальної політики в Україні. Щоб у людей хоча би з’явилася стаття у сімейному бюджеті: «сходити в театр», «купити книгу», «відвідати музей», а не лише «звести кінці з кінцями». І це питання двадцятирічної давності, не скажу, що така ситуація виникла кілька років тому. Ну, не може людина вставити в свою піраміду потреб літературу та культуру, якщо не закриті базові речі. Це протиприродно. Тому хоч скільки би видавали нових книжок, перевидавали класиків, – якщо пересічний українець не буде соціально забезпечений, ні про який «потужний поштовх» ми не можемо говорити.

Можливо, невеликий відсоток населення вже насолоджується культурним проривом. Та я б хотіла підключити до цієї розмови, наприклад, мам-одиначок, пенсіонерів, тих, хто працює на мінімальну заробітну плату в Україні. У моєму баченні, вони теж мають брати участь у цьому «потужному поштовху», а поки вони не можуть собі навіть дозволити думати про це. У людей має вивільнитися час і з’явитися бажання до нових вражень.

- Що ви порадили б тим, хто переходить на спілкування українською, намагається викорінювати радянські/російські шаблони з повсякденного життя?

- Важко щось порадити, бо не була в такій ситуації. Я з народження українськомовна і ніколи не переходила на російську у спілкуванні з людьми ні в Хмельницькому, ні в Києві, хоча тоді це було ще модно. Мені навіть трохи шкода тих людей, бо вони вчасно не отямились і зараз мають змінюватися, працювати над шліфуванням своєї ідентичності. Це великий шлях та громіздка робота. Завдяки побуту та роботі щодня мені доводиться спілкуватися чотирма мовами, і, що цікаво, моя особистість проявляється в кожній по-різному.

Оскільки працюю з мовами, все ж дам пораду тим, хто переходять на українську. Якщо є змога, не пошкодуйте коштів – найміть педагога, хоча б для початку. Цей «потяг» варто наздогнати щонайшвидше.

А радянські/російські шаблони викорінюють у психотерапії. Бо ми ж тут маємо на увазі не просто символіку і гасла, а мислення, яке веде до того чи іншого стилю життя, підштовхує до виборів та життєвих позицій. Тому якщо ваша поведінка не збігається з цим тисячоліттям і динамікою розвитку цивілізованого світу, то мерщій до психолога.

ОСОБЛИВИЙ ДУХ СЕСТРИНСТВА НА ЧУЖИНІ

- Одна з ваших героїнь – українка, яка живе в Туреччині від початку 1990-х. Які зміни, трансформації ви бачите в українській діаспорі в Туреччині за останні роки? Як вплинуло російське вторгнення?

- У Туреччині кількість українок зросла в рази навіть у порівнянні з 2018 роком. Оскільки свою книгу я реалізую самостійно, мені доводиться розміщувати інформацію про неї у соціальних мережах. Такої кількості українок з турецькими прізвищами я ніколи не бачила.

Моя героїня з України проілюструвала цю динаміку чудовим прикладом (і це те, що вона розповіла мені): коли вона в кінці 90-х ставала на консульський облік у консульстві, то в Анкарі офіційно на обліку було дев’ять громадян України. Нині це вже тисячі наших громадян, а відповідно – й цікаві заходи культурної дипломатії, майстер-класи, виставки, концерти тощо. Турецьке суспільство має змогу пізнавати українську культуру.

Українська діаспора в Туреччині достатньо згуртована, а після повномасштабного вторгнення Росії в Україну в її колах відчувається помітний дух сестринства. Нині, коли зустрічаєш українку в Анкарі, то це вже не просто співвітчизниця, а людина у якої, можливо, родичі в окупації або на війні. Хочеться підтримати. Хоч із якого міста України ми б походили, нас об’єднують спільні сум, переживання, надії та віра в перемогу. Спілкування зі співвітчизниками не зможе замінити ніхто з турецьких родичів чи друзів. Тому подруга-українка – не лише метод соціалізації за кордоном, а й душевний прихисток. Примітно й те, що українки в Туреччині, які до початку війни здебільшого не працювали, активізувалися, почали допомагати, волонтерити, брати участь у благодійних заходах задля збору коштів для ЗСУ. Так вони намагаються зробити свій внесок у перемогу.

Ольга Будник, Анкара