За даними останнього перепису населення, проведеного в 2021-му році, більше 1,3 млн канадців мають українське походження. Відтоді українська громада зросла щонайменше на 300 тис. людей, які перебралися до Канади після початку повномасштабного російського вторгнення. Враховуючи міцні звʼязки цієї останньої хвилі мігрантів із Україною, в Канаді почали втілювати численні проєкти, покликані заохотити культурні та інші обміни. Один із таких проєктів під назвою “Міста-побратими” намагається розвивати звʼязки між громадами на муніципальному рівні й за своє коротке життя вже досяг значного успіху.
Укрінформ поговорив із автором цієї ініціативи Володимиром Палагнюком, який уже багато років активно просуває в Канаді українську культуру, лобіює інтереси України за океаном та зміцнює міжособистісні звʼязки.
КАНАДСЬКІ ДЕПУТАТИ РАДО ДОЛУЧАЮТЬСЯ ДО УКРАЇНСЬКИХ ПРОЄКТІВ
- Я знаю, що ти вже багато років активно працюєш над кількома різними проєктами в Канаді. Розкажи про найцікавіші.
- Почну з того, що я переїхав до Канади у 2014-му році. У Чернівцях я був одним із координаторів Євромайдану, і коли приїхав до Торонто, одразу приєднався до місцевого Євромайдану. Саме там познайомився з багатьма друзями, з якими й досі підтримую зв'язок. Тоді ж я почав працювати в корпорації “Міст” і з її допомогою організував у Торонто перший фестиваль на День вишиванки.
Під час навчання у Чернівецькому університеті я бачив, як ця традиція розвивалася в Україні, але в Канаді тоді не відбувалося масштабних заходів до Дня вишиванки. Тому ми організували першу “Вишивану ходу”, яка стала традицією й існує досі, причому у значно більшому масштабі. Цього року вона проходитиме вже вдесяте.
Тоді ж ми зареєстрували власну організацію і стали частиною Конгресу українців Канади. Ми також започаткували проєкт "Vyshyvanka Channel" – онлайн-ресурс, на якому публікували сюжети про різноманітні українсько-канадські заходи та події.
Крім того, ми організовували розважальні заходи, концерти, ярмарки і покази українських документальних фільмів у суботніх школах та будинках для літніх людей.
- "Народжені у вишиванках" – це, так би мовити, ідейне продовження "Вишиваної ходи"?
- Так, саме після успіху "Вишиваної ходи" ми взялися за цей проєкт. Сама ідея належить Лесі Воронюк з України, але там вона реалізовувалася інакше: вишиванки дарували дітям, народженим саме на День вишиванки.
У Канаді ми вирішили дарувати їх усім українським дітям, і за перші три роки розіслали більше 300 сорочечок по всіх провінціях країни. Після пандемії ми відновили цей проєкт у співпраці з Посольством України в Канаді, тим самим залучаючи українців до громади та підтримуючи культурний зв'язок між ними та Батьківщиною.
- Розкажи більше про свою роботу в парламенті та інші проєкти, до яких долучився відтоді.
- Коли Конгрес українців Канади започаткував програму стажування у федеральному парламенті, я став одним із перших її учасників і протягом останніх шести років мав нагоду працювати з чотирма депутатами, пройшовши три виборчі кампанії. Водночас я продовжував брати активну участь у різних проєктах української громади.
Ми розвинули День вишиванки, надавши йому політичної складової, зосередженої на лобіюванні інтересів українців.
Ми також створили Комітет вишиванки при Конгресі українців Канади, який координує діяльність у всіх провінціях Канади не тільки в організації святкувань Дня вишиванки, а й у розвитку контактів між українськими громадами та депутатами усіх рівнів.
Ми також започаткували акцію "Вишита стрічка для депутатів".
НАШІ ЛОКАЛЬНІ АКЦІЇ ВЖЕ ВИХОДЯТЬ НА МІЖНАРОДНИЙ РІВЕНЬ
- Як виникла ідея вишитої стрічки?
- Під час роботи у парламенті я помітив, що всі депутати носять стилізовані маки до Дня пам'яті, який вшановують 11 листопада. Це підштовхнуло мене до думки, що ми можемо використати схожу ідею для просування інтересів українців і України. Тому ми створили вишивану стрічку, яку спочатку дарували депутатам і сенаторам в Оттаві, а згодом розширили акцію на всі провінційні парламенти Канади, а також на мерів та місцевих депутатів.
- Як канадські політики сприймають таке наполегливе пропагування України?
- Насправді вони дуже відкриті. З кожним роком дедалі більше депутатів носять вишиті стрічки й одягають вишиванки.
Протягом останніх кількох років також стає більше українців-помічників депутатів, що сприяє просуванню українського порядку денного. Ми також щороку даруємо вишиванки депутатам, які найбільше підтримують Україну.
Інтерес лише зростає: все більше політиків долучаються до Вишиваної ходи, до Дня вишиванки та інших ініціатив по всій Канаді. Цього року українські стрічки вже поширюються не лише по Оттаві чи провінції Онтаріо, а й за кордон.
- Тобто це вийшло на міжнародний рівень?
- Так, минулого року “Вишиту стрічку для депутата” презентували на зʼїзді Світового конгресу українців, і ця ідея зацікавила щонайменше чотири країни: Італію, Польщу, Молдову та Румунію. Ми поділилися досвідом із ними, і, ймовірно, цього року вони також проведуть таку акцію.
З ПОЧАТКОМ ВІЙНИ МИ ПЕРЕКЛЮЧИЛИСЯ З ПІДТРИМКИ КУЛЬТУРИ НА ДОПОМОГУ БІЖЕНЦЯМ
- Як на твою громадську активність вплинула повномасштабна війна?
- Ми переспрямували наші зусилля з культурної площини на допомогу українській державі та новоприбулим українцям.
Ми збирали мітинги, направили більше 30 петицій до парламенту, зокрема, про безвіз, спеціальну програму біженства, закриття неба над Україною, визнання РФ державою-спонсором тероризму тощо.
Остання наша ініціатива у цьому напрямі – петиція щодо розслідування фінансування фільму "Russians at War" (пропагандистський фільм російської режисерки, – авт.) за канадські державні кошти.
- Чи мали успіх подані петиції?
- Вони допомогли сформувати офіційну позицію партій, особливо Консерватиної. Маючи сотні підписів, я міг аргументовано пояснювати партійному керівництву важливість цих питань.
- Хто займається просуванням усіх цих ініціатив?
- Не буду приховувати, що багато в чому це моя особиста ініціатива, але звичайно, є багато однодумців і в стінах парламенту, і за його межами, без яких це все було б неможливим.
КАНАДСЬКІ МІСТА НАДАЮТЬ ПРАКТИЧНУ ДОПОМОГУ СВОЇМ УКРАЇНСЬКИМ ПОБРАТИМАМ
- Поговорімо тепер про ініціативу “міст-побратимів”.
- Вона теж виникла після початку повномасштабної війни, коли ми шукали способи допомогти Україні на всіх можливих рівнях.
У березні 2022-го місто Брентфорд, що поблизу Торонто, висловило бажання якось допомогти українцям. Тож, використовуючи досвід побратимських відносин між Чернівцями і Саскатуном, ми змогли лише за місяць організувати укладення угоди про побратимство між Брентфордом і Камʼянцем-Подільським.
- Що стало причиною того, що ти почав займатися цим системно?
- Мене заохотив швидкий успіх із Брентфордом, тому, використавши мережу знайомств у парламенті, я розіслав повідомлення всім депутатам і запропонував укласти таке партнерство, якщо їхні мери зацікавлені (федеральний парламент Канади формується за мажоритарним принципом, – авт.).
Я був готовий взяти на себе організацію всіх етапів – від пошуку контактів й організації зустрічей до перекладів і налагодження роботи після підписання договору.
До мене одразу звернулися кілька депутатів. Загалом за три роки я працював із понад 35 містами, хоча, на жаль, далеко не всі перемовини завершились успішно.
- Які ще міста долучилися?
- Після Бренфорта ми створили партнерство між Су Лукаутом та Вашківцями, ми також “подружили” Брендон і Шептицький, Саммерсайт і Кременець), Порт Хоуп і Надвірну.
Але найяскравішим стало побратимство Норс Гренвіля та Сокаля. Саме у Норс Гренвілі встановили пам’ятник українській родині шукачів притулку й оголосили про кілька ініціатив зі збору коштів на потреби вимушених переселенців у Сокалі.
Інші міста також організовують освітні та благодійні проєкти, а також передають різноманітне спорядження побратимам.
СИЛА УКРАЇНСЬКОЇ ГРОМАДИ – В АКТИВНІЙЙ СИСТЕМНІЙ РОБОТІ
- Говорячи про нову хвилю мігрантів, ти за 10 років пройшов шлях від новоприбулого без жодного політичного досвіду до співробітника федерального парламенту. Як тобі це вдалося?
- Переважно за допомогою громади. Не можна недооцінювати вплив громади на всі аспекти нашого життя як новоприбулих.
Якби не було українських компаній, українських кредитних спілок, українських церков, Конгресу українців Канади, мені не вдалося б почати кар'єру в маркетингу, організувати День вишиванки, а потім перейти у політику. Тому я всім цим завдячую саме організованій українській громаді.
- За час життя в Канаді ти вже склав думку про громаду. Яка вона, в чому її сильні й слабкі сторони?
- Сила завжди в ініціативі, активній системній роботі, у тому, що вдається знаходити тяглість, передавати справу з рук в руки і не давати їй згаснути.
Звичайно, є різні виклики, але здебільшого ми стаємо лише сильнішими, долаючи їх.
- Зараз часто згадують про втому від України на усіх рівнях. Ти особисто багато доклався до того, щоб її не було. Чи ти відчуваєш цей поступовий відхід України на другий план в інформаційному просторі?
- Так. Це величезна проблема, з якою потрібно боротися. Конче важливо давати різні інформаційні меседжі, аби залишатися у центрі уваги.
Як на мене, важливу роль у цьому може відіграти саме муніципальний рівень влади. Це одна з причин, чому я приділяю стільки уваги містам-побратимам.
Ми намагаємося обʼєднати всі канадські міста, у яких є побратими в Україні, аби вони мали змогу одним голосом звертатися до Федерації муніципалітетів Канади й лобіювати глибшу співпрацю.
- Насамкінець хочу спитати, чому для тебе взагалі важливо підтримувати Україну?
- Мій життєвий шлях почався в Україні – школа, ліцей, учнівське і студентське самоврядування сформували мене. Там живуть мої батьки та родичі.
Канада – це мій дім, де народилась і росте моя донька, це країна, про яку я дбаю і непокоюся, але Україна завжди залишатиметься моєю батьківщиною.
Максим Наливайко, Ванкувер
Фото з особистого архіву Володимира Палагнюка