Другий виклик - це проблема стандартизації продукції. За підрахунками спеціалістів інституту, для стандартизації м'ясо-молочної продукції селянам треба викласти десь 700 мільйонів євро. А для плодів і овочів - до 200 мільйонів. Тобто, щоб вийти на європейські стандарти за якістю та безпекою, селяни мають заплатити майже мільярд євро. Чи можуть вони це зробити за свій власний рахунок, якщо види продукції, про які йдеться, сконцентровані в особистих селянських і фермерських господарствах?

- У багатьох країнах розмір ферм такий самий, як у нас розмір особистого селянського господарства. Візьміть Польщу. Половина ферм у них така, як наші ОСГ і по землекористуванню, і по кількості худоби. Малі господарства - у Греції, Туреччині, Італії, азійських країнах. Візьміть Японію: середній розмір ферми -пів-гектара, а 4 га - це вже велике фермерське господарство. А у нас середній розмір особистого селянського господарства - 0,52 га. Всі ферми у Японії за розміром такі, як наші особисті селянські господарства, які ми не вважаємо фермами, хоча близько 300 тис. наших ОСГ мають більше 10 га.

Якщо європейські, японські фермери змогли прилаштуватися до стандартів, то наші малі господарства також можуть стати конкурентними. Але для цього держава має їм допомогти, як це робиться в ЄС та інших країнах.

- То ми маємо навчати фермерів вирощувати однакові огірки чи як?

Стандартизація потребує зусиль держави та громадських організацій

- Ми маємо людям розказати, що таке стандарти, які їх вимоги до якості і безпеки. Чому ми не повинні доїти корів вручну, а обов'язково доїльними апаратами? Що треба робити для того, щоб м'ясо свинини було тієї якості, за якої воно могло би бути проданим на євроринку? А звідки селянам знати про стандарти? Де в селі є ці правила? Стандартизація потребує зусиль і від держави, від усіх громадських організацій. Це грамотність, якій треба вчитися. І це немалі кошти, які потребують державної участі.

Слід розгорнути велику інформаційну кампанію. Її повинна підняти вся наукова інтелігенція, освітні заклади, сільські ради, дорадчі служби. Люди, які володіють словом та інформацією, мають донести до кожного селянина, що і як йому треба робити в умовах ЗВТ.

Кожна країна старається підтримати конкурентність не тільки великих, а й малих господарств. Бо малі ферми - це зайнятість населення, це осілість, економічна облаштованість, екологічно сприятливе середовище для проживання й т.і. 

Але людина не може обходитися тільки хлібом і олією. Їй потрібний повний набір продуктів. Саме індивідуальні господарства виробляють те, що необхідно для раціонального харчування. Молоко невигідно виробляти, але людина повинна його вживати. Звичайно, ринок порожній не буде. Можна їсти імпортоване. Але скажіть, будь ласка, а зайнятість людей, що проживають в цих господарствах, їхня зарплата,  відрахування у пенсійний фонд, і знову ж таки розвиток сільських територій? То хто ж це буде робити?

- Зі стандартизацією й підтримкою господарств у розв'язанні цієї проблеми розібрались. Але ж конкурентність не лише від цього залежить?

- Стандартизація стосується забезпечення конкурентоспроможності продукції за якістю. Ще складнішою є проблема цінової конкурентоспроможності. Вона залежить, у першу чергу, від собівартості виробництва.

Ми маємо постійно зростаючі витрати на матеріально-технічні ресурси, оскільки практично усі вони є імпортними. Ми виробляємо 4-5 тисяч тракторів у рік, а завозимо до 150 тисяч! Додайте 1,5 тисячі зернокомбайнів, сотні картоплезбиральних. Досвід країн, що опинилися у подібній ситуації, показує: вихід з неї - у залученні іноземних виробників сільськогосподарської техніки до створення своїх філій на території країни-імпортера. Для стимулювання іноземних компаній поширені такі механізми, як строкове їх звільнення від податків, митні преференції, часткова участь держави у фінансуванні проекту тощо. Такі проекти вважаються вигідними, якщо завдяки їм на 10-12% знижується  вартість складеної, а потім - виробленої в країні-імпортері техніки. Таку ж стратегію необхідно запровадити стосовно виробництва насіння, хімічних засобів захисту рослин й інших ресурсів, імпорт яких постійно зростає.

Нам необхідно повернутися до програми здешевлення високопродуктивної техніки, яка діяла раніше. Взяти на озброєння європейській досвід підтримки придбання техніки групою малих і середніх виробників для спільного використання шляхом об'єднання в асоціації чи кооперативи. Цій задачі повинен бути підпорядкований і НАК "Украгролізінг". Сьогодні він не зорієнтований на малий та середній бізнес, хоча фермери та особисті селянські господарства виробляють більше половини продукції.

Далі. Здорожують продукцію кредити. Комерційні банки з їхніми ставками для селян недоступні. Тому весь фермерський світ, в тому числі європейський, тримається на кооперативних банках та кредитних спілках. Не може цей бізнес без свого банку.

У США мережа кооперативних банків сформована державою за рішенням Конгресу у кризові 30-і роки без пайових внесків фермерів. Я не знаю країни, де створення кооперативних кредитних структур здійснювалося без організаційно-фінансової участі держави. Нам потрібна державна програма формування національної мережі сільських кредитних спілок та сільськогосподарських кооперативних банків. Без них дешевих кредитів селянам не бачити.

- Ви весь час наголошуєте на необхідності підтримки об'єднань виробників у різних сферах: чи то спільне придбання і використання техніки, чи взаємне кредитування.

- Йдеться не взагалі про об'єднання, а господарські об'єднання з метою спільних дій у виробництві і на ринку. І це, насамперед, кооперативи, маркетингові й інші асоціації, які не є комерційними. Вони є неприбутковими об'єднаннями, мета яких - здешевлення придбання і використання засобів виробництва і позичок та збільшення ціни за вироблену продукцію.

Завдяки кооперативам малі фермери в країнах ЄС за зерно одержують 70% і більше від ціни ФОБ, тоді як українські підприємства - у межах 50%.

Кооперативні й інші маркетингові об'єднання доповнюються міжгалузевими об'єднаннями. Вони являють собою своєрідний майданчик переговорів між виробниками та їхніми суміжниками - переробниками, трейдерами, представниками роздрібної торгівлі та т.і. Основним результатом діяльності міжпрофесійних об'єднань є прийняття угод, які передбачають: координацію виробництва (збільшення, зменшення) залежно від ринку збуту; важелі стимулювання збуту продукції; встановлення правил просування продукції на ринок; порядок укладення контрактів між суб'єктами господарювання продуктового підкомплексу; план впровадження процедур контролю якості продукції; умови міжгалузевого ціноутворення тощо.

- Ну як посадити за один стіл виробника та трейдера?

- У держави завжди знайдеться важіль, який змусить їх сісти за стіл переговорів. Так мені відповідали у тих країнах, де я вивчала цей досвід. Порядок поведінки учасників міжпрофесійних об'єднань встановлюється законом. Проект такого закону розроблявся і нами за участю спеціалістів ЄС в рамках технічної допомоги. До нього треба повернутися. Якщо ми хочемо жити, як в Європі, ми повинні робити, як в Європі. Якщо ми вміємо здобувати політичні свободи, чому не формувати порядок, який веде до економічного процвітання. Всі європейські  країни проходили цей шлях. Проходили і робили ці кроки іменем держави.

Лана Самохвалова. Київ