Зона вільної торгівлі з Туреччиною: очевидні вигоди і прихований ризик
Робота над підписанням Угоди про зону вільної торгівлі між Україною і Туреччиною має нарешті завершитися. На спільній прес-конференції за підсумками переговорів з главою української держави Володимиром Зеленським сподівання на це висловив турецький президент Реджеп Таїп Ердоган. Він нагадав, що торік товарообіг між країнами сягнув майже $4 мільярдів. Цей показник реально збільшити до $10 мільярдів. Про такі ж перспективи Ердоган говорив і в листопаді минулого року – під час візиту до Туреччини попереднього глави нашої держави Петра Порошенка. Причому, умови створення зони вільної торгівлі нинішньому турецькому очільникові “пощастило” обговорювати аж із трьома українськими президентами. У 2012-му (коли Ердоган був прем’єр-міністром Турецької республіки) – з Януковичем, у 2016-му та 2018-му – з Порошенком, і ось тепер – із Зеленським. Можливо, цього разу нарешті дочекаємося підписання рамкового документа. Адже українсько-турецька угода про ЗВТ, за оцінками вітчизняного МЗС, готова на 99%.
Щонайменше три обіцянки про те, коли ЗВТ нарешті запрацює
Про необхідність пожвавлення економічної співпраці з регіональним лідером і важливим світовим гравцем – Турецькою Республікою – в Україні говорили ще в 90-ті. У 2000-х, за президентства Віктора Ющенка, пріоритетом такої співпраці назвали створення двосторонньої Зони вільної торгівлі. Зрештою, 2012-го завдання щодо підписання Угоди про ЗВТ з Туреччиною тодішньому міністрові економічного розвитку і торгівлі Петру Порошенку “на камери” поставив Віктор Янукович. Непрості перемовини почалися. Утім, у 2013-му роботу над майбутнім документом було припинено – як-то кажуть, “за мовчазною згодою сторін”: Україна, як відомо, взяла курс на політичне й економічне зближення із Росією та Митним союзом, Туреччина ж готувалася до президентських виборів, концентруючись на вирішенні питань “внутрішнього порядку денного”.
У 2016-му тема ЗВТ у міждержавному діалозі знов актуалізувалася. Сторони навіть заговорили про намір завершити переговори до кінця року (згодом це термін постійно переносився). І ось – нові сподівання на підписання документа. Щоправда, прогнози доволі обережні, бо отой “останній відсоток” ніяк не реалізується вже упродовж двох років.
Позиції за більшістю пунктів документа Україна й Туреччина узгодили ще до липня 2017-го. Того ж року в рамках підготовки до укладання рамкової Угоди підписали двосторонній міжурядовий Договір про взаємне сприяння і захист інвестицій та Протокол про внесення змін в Угоду щодо уникнення подвійного оподаткування. Чому ж здавалося б уже незворотній процес наштовхнувся на перепони? Усе через намагання сторін захистити власний економічний інтерес...
Про “ламання списів” довкола економічних інтересів...
Головним “каменем спотикання” у переговорному процесі стали різні підходи до міждержавної торгівлі сільгосппродукцією. Спочатку Анкара взагалі пропонувала залишити аграрний сектор “поза дужками”, створивши ЗВТ лише для торгівлі промисловими товарами. Україні ж така “вибірковість” невигідна. Адже завдяки існуванню митного союзу між Анкарою й Брюсселем турецький ринок і зараз відкритий для нашої промпродукції, тоді як український від масового постачання турецьких промислових товарів відносно захищений. Загалом Туреччина стала однією з небагатьох великих країн, у торгівлі з якими ми маємо позитивний баланс, себто, продаємо більше товарів і послуг, аніж купуємо. Мовою цифр: щороку експортна виручка від торгівлі з Туреччиною на $1 мільярд – $1,2 мільярда перевищує суму, яку Україна сплачує за турецький імпорт. Утім, Анкара увесь час намагається зменшити цей розрив, запроваджуючи, зокрема, обмеження на постачання української продовольчої продукції через встановлення серйозних митних бар’єрів. І скасовувати їх, незважаючи на те, що є однією з умов ЗВТ, Туреччина не хоче. Відповідно, переговори зайшли в “глухий кут”. Максимум, чого вдалося домогтися українській стороні, – згода Анкари обговорювати встановлення квот на безмитне постачання окремих видів нашої агропродукції. Та й то – лише сировинної чи з низьким ступенем переробки.
Але Київ аж ніяк не задовольняє запропоноване партнерами квотування на рівні 1/28 частини квот, передбачених Угодою про зону вільної торгівлі між Україною і ЄС. “Український інтерес” – лібералізація доступу на турецький ринок усіх готових продовольчих товарів з високою доданою вартістю. На перебіг перемовин впливає і те, що за багатьма товарними позиціями наші країни прямо конкурують на світових ринках. Тож представники Києва й Анкари намагаються відстояти національний інтерес і в кожному із цих економічних сегментів.
За оцінками турецької сторони, переговори щодо Угоди про зону вільної торгівлі затягнулися і через велику різницю у собівартості товарів промислового виробництва в Україні й Туреччині. Це, приміром, стосується споживчих товарів. Завдяки модернізації й технологічності виробництва, а також з огляду на великі обсяги виготовлення продукції, турецькі текстильні вироби, побутова техніка, інші товари широкого вжитку значно дешевші.
Оскільки за більшістю економічних параметрів Україна поступається своєму потенційному партнерові по ЗВТ, відстоювати наш “національний інтерес” на переговорах з Туреччиною, на думку експерта Українського інституту аналізу і менеджменту політики Володимира Волі, доволі складно. Адже за розмірами економіки Туреччина посідає 17-те місце у світі та 6-те – в Європі. ВВП країни сягає поки що фантастичних для нас $900 мільярдів (у 9 разів більше, аніж в Україні). А завдяки лібералізації ринку Анкарі за останні 15 років вдалося залучити майже $200 мільярдів прямих іноземних інвестицій: два річні ВВП нашої країни!
Такі цифри змушують виконавчого директора Економічного дискусійного клубу Олега Пендзина доволі обережно оцінювати перспективи та можливі вигоди від підписання угоди про ЗВТ для Києва. На думку експерта, через значну різницю в економічному розвитку Україна може поступово перетворитися на сировинний придаток Туреччини, куди гнатимемо “вал” продукції без доданої вартості. Активно купуючи натомість готові товари, налагодження виробництва яких в Україні через неможливість конкурувати за ціною та якістю стане невигідним: “До зони вільної торгівлі з Туреччиною ставлюся обережно. Треба розуміти, що всі турецькі електрометалургійні комбінати працюють на українському металобрухті. Натомість багато кінцевої продукції, яка продається в Україні, надходить з Туреччини. І якщо ми будемо “сировинним придатком” країн ЄС, із цим ще можна якось миритися, адже там висока якість, хороший рівень, новітні технології... А чи доречно бути сировинним придатком Туреччини, в якої ми ж потім і купуємо одяг та ті ж вироби із металу, – питання".
При цьому Володимир Воля не дав однозначної відповіді на запитання Укрінформу, чи поспішати Києву із укладанням цієї Угоди, чи відкласти підписання документа до “кращих часів”… “З одного боку, перемовини можна і “потягнути”, намагаючись досягнути максимально вигідних для себе умов. З іншого – немає гарантій, що позиції України на переговорах найближчим часом посиляться. Зрозуміло, що влада може поліпшити бізнес-клімат, продовжити лібералізацію внутрішнього ринку. Але ліквідація головної перепони – маю на увазі припинення війни на Донбасі, – залежить лише від Кремля. Коли це станеться – спрогнозувати неможливо”, – каже експерт.
... І можливі поступки заради “політичних дивідендів”
Водночас Володимир Воля звертає увагу на те, що у зв’язку із труднощами, від яких Україна потерпає через російську агресію, переговори Києва з Анкарою можна оцінювати не лише через призму економічних, а й політичних та геополітичних інтересів. Мова, зокрема, про турецьке посередництво у вирішенні питань, пов’язаних із захистом українців і кримських татар в анексованому Криму та правильного трактування “кримської теми” у світових інформаційному і дипломатичному просторах.
“На жаль, ми змушені миритися із тим, що ситуація у відносинах між Україною і Туреччиною складається на користь останньої, – каже експерт, – Київ справді, як ніколи, потребує політичної підтримки від Анкари. І турецька влада це розуміє. Це – частина ціни, яку ми платимо за російську агресію. Утім, практична допомога, яку турецька влада може надати у звільненні хоча б частини українців із кремлівського полону, певно, варта втрати кількох десятків чи, навіть, сотень мільйонів доларів, яких ми не дорахуємося у разі можливих (іще раз наголошую – можливих) поступок”.
Також експерти стверджують: окрім “політичних дивідендів” і “прямого” економічного зиску, укладення Угоди про ЗВТ між Україною й Туреччиною принесе нам і опосередковану вигоду. Адже, безумовно, сприятиме швидшій імплементації на наших теренах турецького досвіду економічних реформ. Завдяки цим крокам Туреччина із колись багато в чому імпортозалежної країни за останні десятиліття перетворилася на високотехнологічного та експорто-орієнтованого світового гравця. Понад 80% турецького ВВП забезпечує обробна промисловість. Країна посідає 6-те місце в Європі за обсягами виробництва машин і обладнання. При цьому за останнє десятиліття Туреччина суттєво (на понад 40%) наростила виробництво металургійної продукції. Але не поспішає вивозити прокат закордон, воліючи використовувати його для виробництва у себе готової продукції із високою доданою вартістю, експортуючи, здебільшого, саме такі товари.
Також Туреччина – один із лідерів за впровадженням високих технологій в аграрній сфері. І це дається взнаки: за обсягами виробництва сільськогосподарської продукції країна посідає 6-те місце у світі і перше – в Європі. Причому, на відміну від України, з її “сировинною гігантоманією”, 60% турецького експорту забезпечують підприємства малого й середнього бізнесу. Цей сегмент останніми роками швидко розвивається завдяки вільному ринку та преференціям, які держава надає таким виробникам, прямому пільговому кредитуванню і отриманню підприємцями недорогих комерційних запозичень під гарантії Центробанку. Все це може стати непоганим прикладом для української влади.
Окремо можна говорити про перспективи двостороннього співробітництва у сфері видобутку і постачання вуглеводнів, а також участі Києва й Анкари у міжнародних енергетичних проектах. На порядку денному, приміром, створення українсько-катарсько-турецької робочої групи для налагодження маршрутів постачання скрапленого природного газу з Катару до України, через протоку Босфор.
Владислав Обух, Київ
