1 січня 2020 року в Україні закінчується мораторій на продаж землі. Оскільки в новому уряді нема ані окремого аграрного міністра, ані жодної людини, яка б була проти продовження цього вето, ми вирішили обговорити цей новий етап змін аграрної сфери власне із її представником. У багатьох науковців та представників фермерів є сумніви в доцільності запровадження ринку земель сільськогосподарського призначення в Україні з 1 січня 2020 року, бо перед цим необхідно завершити територіальну реформу, провести інвентаризацію сільгоспземель, остаточно сформувати земельний кадастр.
Коли робився матеріал, стало відомо, що президент Володимир Зеленський доручив Кабінету міністрів до 15 вересня подати до парламенту проєкт державного бюджету на 2020 рік, а до 1 жовтня – законопроєкт про ринок земель сільськогосподарського призначення.
Іван Томич понад десять років очолював асоціацію фермерів, зараз він стоїть біля керма Союзу українського селянства. При ньому розпочалася аграрна реформа 1999 року, він відомий всім очільникам незалежної України й кожному українському фермеру. Про можливості, ризики та перспективи зняття мораторію ми вирішили поговорити саме з ним.
- Пане Іване, фермерів та науковців у ліберальній тусовці прийнято вважати ретроградами, які гальмують реформу та зняття мораторію. Ви довго будете опиратися зняттю мораторію?
- Зараз прекрасний час для завершення реформи. Більше того, реформа багато в чому є запорукою квітнучого села. Але все, що ми просимо перед зняттям мораторію, – запровадити інструменти, які не перетворять ринок на хижий та варварський дерибан.
Скасування мораторію вступає в силу після введення закону про обіг земель. Закон про обіг земель – своєрідний запобіжник, який має забезпечити цивілізований підхід до ринку. Ми також пропонуємо 10 заходів, які треба вибудувати у систему дорожньої карти. Для нормального цивілізованого руху завершення земельної реформи повинні бути інструменти. Їх використовували всі європейські країни, вони ж записані й у прикінцевих положеннях нашого Земельного кодексу.
Потрібна земельна агенція (у Польщі цю функцію виконує Земельний банк) – регулятор, без якого неможливе управління земельними ресурсами. Я був учасником багатьох міжнародних делегацій, і ось пряма цитата аграрного чиновника Франції: земельна реформа Франції здійснювалася під контролем держави. Вони були шоковані, коли почули, що у нас пропонують прийти й купити землю – будь-кому для будь-чого. Свого часу можновладці Франції сказали, що за такого підходу буде кінець Франції.
Так ось, потрібен регулятор, фінансово-кредитна система, яка допоможе фермеру бути учасником ринку землі.
Зрештою, слід провести інвентаризацію сільськогосподарських земель. Нам необхідна ревізія землі. Бо більш як 10 мільйонів гектарів – у тіні використовуються.
Слід завершити процес розмежування земель державної, комунальної та приватної власності, довести до кінця реформу місцевого самоврядування. Ну й у наступному бюджеті – передбачити кошти на реформу. Як застерігав один мій колега: рубаючи гордіїв вузол мораторію, не забуваймо, що це пуповина.
- Як по вашому, чи є якесь бачення аграрного майбутнього України у нової влади? Чи є у них розуміння того, що аграрна галузь – це дві великі історії: це й аграрний капітал, і середній та маленький бізнес – фермери?
- Мені хотілося б, але сьогодні відповіді я не знаю. Коли буде програма уряду, то стане зрозуміло. Ми не знаємо людей, які будуть біля керма нової аграрної політики. Втім шукаємо можливостей для діалогу. Яким буде аграрний устрій України, не знаю.
Але олігархія та латифундія наших земельних відносин – сьогодні наша дійсність. Чи планує нова влада йти шляхом закріплення цього статусу-кво? Це шлях обезземелення, пролетаризації… Якщо ми не заселимо великі українські землі фортецями з українських фермерів, ми не збудуємо сильну, демократичну Україну.
- Ви даєте зрозуміти владі, що слід допомагати розвитку фермерських господарств. Але шлях до цього йде через певне обмеження землекористування. Є люди, які вже мають по 300, по 500 тисяч гектарів в оренді, як у них заберете землю?
- Історія – коли забирали – завершилася погано. І я ніколи не закликав і не закликаю у когось щось забирати. Сьогодні повинна існувати політика, спрямована на підтримку дрібних і середніх виробників, формування масового сімейного фермерського устрою й їхньої кооперації.
Зараз потрібні дуже швидкі й ефективні дії. Наприклад, 15 вересня уряд повинен внести бюджетну резолюцію у Верховну Раду. Оце буде перший конкретний не декларативний захід!
Якщо бюджет буде направлений в аграрній частині традиційно на підтримку найбагатших (які можуть і повинні без неї обійтися) – замість підтримати бідних і середніх, то це показник.
Якщо ж підтримають дрібних аграріїв, то ми побачимо як «мурашки» почнуть будувати великий потужний економічний ресурс – у першу чергу внутрішнього забезпечення продуктами харчування наших співвітчизників.
Десятки разів різним урядам ми пропонували програми підтримки фермерів – остання програма передбачала створення 500 тисяч фермерських сімейних господарств. Ніколи не вдавалося це завершити.
Але якщо ви дійсно хочете повернути наших людей із зарубіжжя, то наші люди можуть повернутися в село і з українських, і з неукраїнських міст – якщо вони побачать зміст життя й умови ведення бізнесу. І може бути у нас швидко, через рік-два не 35 тисяч, як зараз, а 100, 200 і 300 тисяч фермерських господарств! І при такому розкладі збільшиться концентрація виробництва трудомісткої продукції, у першу чергу овочівництво, картоплярство, садівництво, ягідництво, виноградарство, тваринництво.
Тут – непочатий край роботи. У нас просто цих продуктів немає. Є імпортна бутафорія, яку ми споживаємо.
Сімейна ферма, цей дрібний виробник може дати продукцію на стіл у першу чергу українців. А великі агрохолдинги, зрозуміло, повинні вирощувати експортноорієнтовану продукцію.
Але чому не припустити внаслідок реформи поступову трансформацію, щоб частина людей, хто хоче, свої паї забрали у власність і почали свою справу? Треба створити для цього умови, і немає у цьому ніякої проблеми.
Якщо агрохолдинг має сьогодні 700 тисяч гектарів землі, а через два роки він буде мати 600 чи 550 (бо частина захочуть забрати паї) – у цьому я теж трагедії ніякої не бачу.
І ефективність співпраці агрохолдингу та фермера може бути взаємопов’язаною. І цей, найкращий варіант я давно пропонував і нашим аграрним олігархам у тому числі, багатьох з яких я знаю. Шукаймо спільний консенсус на цій святій українській землі!
- У них 300 тисяч гектарів в оренді, а у фермера – всього 120-300 гектарів. Якщо у тебе 300 тисяч, ти будеш говорити з кимось, у кого 120 гектарів?
- Не хочуть вони говорити, і трагедія в тому, що не було посередника від влади. Були прислужники у владі. Це і депутати-лобісти, і міністри. Це місцеві адміністрації – лобісти. І ось оці прислужники якраз прислуговували тому, щоб виростав олігархічний устрій у сільському господарстві України.
А сприяння, я не говорю про помічника-друга, а простого сприяння дрібним виробникам – нема ніякого. Якщо ми умовно, через оренду землі закріпимо 10 латифундій по 10 мільйонів гектарів землі, 10 родин будуть мати найкращі землі України.
Звісно, це тенденція по всьому світові – у великих компаніях за сучасних технологій людина не потрібна. Сьогодні створена аграрна техніка, яка працює без людини. І вони, маючи великі ресурси, можуть надсучасну цю техніку використовувати. Втім, Європа з цим справляється, там навіть думки ніхто не припускає, що може зникнути сімейна ферма.
- Ви були причетні до реформи аграрного сектору від самого початку. 1999-й рік, старт капіталізму на селі…
- Так, був указ Леоніда Кучми – щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки. Для вільного виходу з підприємств із земельними частками (паями) і майновими паями та створення на їхній основі приватних (приватно-орендних) підприємств, селянських (фермерських) господарств.
І з покійним Плющем ми цю постанову готували у Верховної Раді. Вірили, що через 5 років все зробимо.
А вийшло, що через 20 років накоїли взагалі не знати що! З 1990-х років півнів червоних запускали по перших фермерах. І я через цю школу проходив.
- Підпалювали перші приватні господарства після падіння СРСР?
- Вбивали і підпалювали. Їхав у 1990-х фермер сюди до нас, на нараду, мав виступити на телебаченні, на передачі «Вільний селянин». І по дорозі його скинули з поїзда, все.
Боротьба була і зрозуміло – вона не завершена. Тому з 1990-го до 99-го, 2000-го ми нічого фактично серйозно не реформували, бо у Верховній Раді на гальма тиснула ця гвардія й на місцях був саботаж.
У 99-му році набрався політичної волі Кучма. Ми його мобілізовували і підтримували. Жорстка була ситуація, але він ухвалив Указ і розпустив колгоспи, паї видав і запустив цей механізм.
- Може, проблема ще й у тому, що погано підготувалися до продовження реформи?
- Підготовка була недостатньою і без чіткого плану дій. Давши старт, керованість втратили. А далі вже прийшов промисловий капітал, який мав сформоване лобі в уряді – Валерія Павловича (В.П. Пустовойтенко – прем`єр-міністр у ті часи – ред.) – згадаємо добрим словом. І в парламенті, й у місцевих адміністраціях зрозуміли старт аграрної реформи, як сигнал: чого ж не скористатися такою можливістю. За 2001 рік у нас з`являються по 15-20 тисяч агрокомпаній. Аплодували. Добре, прийшли гроші!
А далі ця стихія набула величезних обертів відцентрової сили – далі від людини. І намагатися управляти цим процесом ніхто не наважувався. Всі починали прислуговувати, майже всі. І тому довели до нинішнього стану справ.
Якщо говорити про новітню історію та всіх прем’єрів, то можна назвати трьох, хто щось робив для фермера: це Тимошенко, це Ющенко-прем’єр і Гройсман, які у цьому напрямку намагалися щось зробити.
На жаль, всі інші займали нейтральну позицію. Тож маємо критично малу кількість людей на землі взагалі. Це тільки 35 тисяч фермерських господарств. А отже – у сільській місцевості людина зникає. І це є катастрофою. Якщо тут не буде швидких поворотних кроків, біда буде.
Є багато людей, які впливають на процеси і розуміють ціну питання. І вони нас підтримують, і ми розраховуємо на них. Хто буде в уряді й хто буде безпосередньо біля керма міністерства – невідомо, але ми хочемо у цьому плані зробити все можливе, що не наламати дров, не зробити ті кроки, які стануть непоправними. Бо після того можуть відбуватися такі процеси, яких ніхто не очікує.
- Ну, селянських бунтів не буде. Наші селяни на це не здатні.
- Ви так думаєте? Я не хочу сумних прогнозів, але не був би таким упевненим.
Лана Самохвалова, Київ
Фото: Олена Худякова, Укрінформ