Зерно України: чому воно варте того, щоби за ним стояли в черзі

Сьогодні увага всього людства прикута до українського зерна. Коли нарешті вперше після повномасштабної війни з одеського порту до ліванського Тріполі вирушив вантажний корабель з 26 тисячами тонн кукурудзи, міністр закордонних справ Дмитро Кулеба написав у Twitter: «Це… полегшення для світу, особливо для наших друзів на Близькому Сході, в Азії і Африці». Наступним, як повідомили в ООН, Всесвітня продовольча програма, відповідно до турецьких угод, зафрахтує судно з пшеницею. Україна дійсно годує світ. Без нашого зерна багатьом народам планети загрожує голод. Між тим, продовольча безпека України і всього світу починається з селекції нових, продуктивніших сортів пшениці. Навіть під час війни українські вчені продовжують свої досліди, спрямовані на отримання зерна з поліпшеними якостями. Укрінформ запросив до розмови на цю тему завідувача кафедри селекції, насінництва і генетики, керівника науково-дослідного селекційного центру Полтавського державного аграрного університету, доктора сільськогосподарських наук, професора Володимира Тищенка.

ЧИМ БІЛЬШЕ ОСТЮКІВ, ТИМ КРАЩЕ

Професор Тищенко — автор двадцяти сортів озимої пшениці, внесених до державного реєстру. Він також працює над селекцією проса, гречки, гороху. У нас багато до нього запитань. Наприклад, що змінилося у селекційній роботі протягом останніх 50 років, відколи він нею займається? Як наука впливає на продовольчу безпеку країни? Хліб з якого виведеного в Полтаві сорту пшениці виходить найсмачнішим? Чому для гарного урожаю важливо, щоб зерно при калібруванні не стикалося з металом? Чому Японія зацікавилася селекційними розробками полтавських учених? Гадаю, читачам буде так само цікаво дізнатися відповіді на ці питання, як і мені.

- Лягаю спати — у мене пшениця в голові. Встаю — теж про неї думаю. Ще й уночі, буває, сниться, — усміхається професор Володимир Тищенко. —  Я ж уже півстоліття працюю з нею.  

Володимир Миколайович перебуває у законній відпустці, але щодня виїжджає на експериментальні поля науково-дослідного господарства університету в Бричківці, що за кілька кілометрів від Полтави. На них дозрівають вісім нових сортів озимої пшениці, і йому важливо спостерігати, як наливається колосся.  

- Сьогодні, в умовах частих засух, дуже важлива остистість колоска, — пояснює, помітивши мій інтерес до «їжакуватого» снопа на його робочому столі в університеті. — Знаєте, чому? Остюки захищають зернину від надмірної температури і дозволяють їй нормально розвиватися. Вплив температури зменшується на 10-15 позначок. Окрім того, зернята отримують хлорофіл — основний будівельний матеріал зелених рослин — не лише з листя, а й з остистих відростків. 

ІНТЕРВЕНЦІЯ — НАЙБІЛЬША ПРОБЛЕМА ВІТЧИЗНЯНОГО ЗЕМЛЕРОБСТВА

В Україні вирощується більше двох десятків сортів озимої пшениці. Хоча до державного реєстру занесено понад двісті. Звісно, комусь подобається один сорт, комусь інший. В одній кліматичній зоні краще родить один, а в іншій — другий.  Але як би там не було, десята частина їх виведена науковим колективом, який очолює професор Тищенко. І, треба сподіваюся, буде більше — наразі на випробуванні ще вісім сортів.

- А які зараз у тренді? — цікавлюся у Володимира Миколайовича.

- Середньо- та низькорослі, остисті, з первинними п’ятьма-шістьма зародковими корінцями. Про остистість я розповідав. Низькорослі — щоб не вилягали. Стебла середньорослих ідуть на корм  тваринам. А на корінцях зупинюсь детальніше. Зазвичай зернина рослини пшениці має три корінці, якими вона живиться на початковому етапі вегетації. Але трапляється, і з п’ятьма-шістьма. Це означає, що пшеничина качає із землі вдвічі більше поживних речовин, а значить, урожайність зерна вища. Ми з колегами звернули увагу на багатокореневі й віддавали їм перевагу при селекції. Відтак це стало однією з характеристик озимих пшениць полтавської селекції.

Багато європейських сортів, випробування яких відбувається в Україні, мають слабку кореневу систему, тому часто вимерзають або страждають від посухи, мають низьку врожайність, бо в ідеальному зовні колоссі мало зерняток.

- Навіщо європейці випробовують свої сорти у наших кліматичних умовах?

- Це бізнес, і нічого, крім бізнесу. Вони хочуть, щоб наші аграрії купували їхнє зерно.

Що можна сказати з цього приводу, щоб нікого не образити? Дійсно, окремі зарубіжні сорти пшениці мають довжину колосся 12-14 сантиметрів (це найкращий показник фенотипу, тобто, зовнішнього вигляду). Але зерна у них мало. Вони не стресостійкі до температур і шкідників.

Знаю немало випадків, коли наші аграрії, повівшись не презентабельний вигляд колосу пшениці, вирощеної на полтавських чорноземах у перший рік, купували насіннєвий матеріал і прогорали з ним, бо надалі він втрачав свої якості.

«КАТОРЖНІ УМОВИ ДЛЯ ПШЕНИЦІ» ЯК СТИМУЛ ДЛЯ СЕЛЕКЦІЇ

- Чи правда, що це саме завдяки унікальним кліматичним умовам області Полтавщина давно стала найпотужнішим в Україні селекційним полігоном? І з чого все починалося?

- Правда. Полтавські вчені почали розвивати селекцію в сімдесятих роках минулого століття. Я якраз тоді навчався на агрономічному факультеті Полтавського сільськогосподарського інституту (пізніше він став академією, а нині має статус університету), коли в ньому була створена лабораторія селекції озимої пшениці. На другому курсі генетику у нас читав доктор біологічних наук Микола Михайлович Чекалін. І мені так сподобалася ця наука, що я записався у гурток «Селекціонер».  

Ректором інституту тоді був Микола Олександрович Добровольський. Він дружив з видатним селекціонером, нашим земляком із Теплівки Пирятинського району Василем Миколайовичем Ремеслом. І саме завдяки цій дружбі на Полтавщині почала розвиватися селекція.

Василь Миколайович не раз наголошував, що у нас «каторжні умови для пшениці», оскільки область заходиться на межі трьох кліматичних зон, і тут можна створити найміцніші генотипи, які гарантуватимуть продовольчу безпеку держави.

У Миронівці на Київщині, де він займався науковою селекцією, зими м’якші, вологи більше… Сорти, виведені у таких «тепличних» умовах, не могли бути районованими у суворіших кліматичних поясах. Добровольський разом з Чекаліним і започатковували нову для інституту справу.

Згодом до них доєднався ще один мій учитель, кандидат сільськогосподарських наук, співавтор низки популярних сортів озимої пшениці Василь Ілліч Москаленко. Ну, а я продовжив їхню справу. 

«НАЙКРАЩИЙ ХЛІБ ВИХОДИТЬ З «ЦАРИЧАНКИ»

- Який виведений Вами сорт пшениці вважаєте найдосконалішим?

- Вони всі мені, як діти, тому не можу сказати, який з них кращий. Селекція — це пошук й удосконалення генотипів (внутрішньої структури сорту) й фенотипів (зовнішньої форми). Кожен новий сорт — це перехід до нових якостей цих показників. Змінюються кліматичні умови чи агротехнічні методи вирощування культур — селекціонери на все мають реагувати. Сьогодні ми враховуємо такі ознаки, на які раніше вчені не звертали уваги. Скажімо, ту ж остистість. Але головна з них — продуктивність колосу.

Інша справа, як оцінюють той чи інший сорт землероби й інші вчені.

З цієї точки зору найпопулярнішим є сорт «Диканька».

Колись знайомий фермер говорив мені про нього: «Посіяв і забув, а 5-6 тонн з гектара якісного зерна намолотив». Досить сказати, що генний матеріал «Диканьки», на яку колектив отримав свідоцтво ще в 2005 році, зберігається у найбільших всесвітніх сховищах у Норвегії і в Мексиці. Німці й французи використовують її як батьківський компонент у роботі над новими сортами. Казахи люблять його вирощувати. Ми вагонами сортове зерно їм відправляємо.

Найурожайніші, окрім «Диканьки», є «Левада» та «Українка полтавська».   

А найкраще борошно і найкращий хліб виходять з «Царичанки»: швидко підходить, білий, ароматний, довго не черствіє.  

НОУ-ХАУ, ГІДНЕ НОБЕЛІВСЬКОЇ ПРЕМІЇ

Від свого співрозмовника я дізналася, що ідеальними параметрами пшеничного колосу є: довжина 12-14 сантиметрів, наявність 16-18 колосків, 55-56 зернят (полтавські селекціонери зараз працюють над тим, щоб довести цю цифру до 90-100), вага 1,6-2 грами.

- Якщо генотип збалансований за ознаками, то ці параметри і в  засуху, і в дощ, і при заморозках лишатимуться незмінними. В іншому випадку ці показники знижуватимуться, — зауважує Володимир Миколайович.  

- Що означає збалансований генотип?

- Це наше ноу-хау, варте Нобелівської премії (посміхається). Про це ніде не пишуть, але це викликає подив у багатьох наших колег, особливо зарубіжних. Справа в тому, що у процесі пошуку нових ознак зерна ми використовуємо кластерний аналіз.

Це відомий ще з 50-х років минулого століття метод багатовимірного статистичного аналізу, до якого належать збір інформації про об'єкти дослідження та упорядкування їх у порівняно однорідні, схожі між собою групи, так звані кластери. Його застосовують у медицині, економіці та інших галузях народного господарства. Але полтавчани першими у світі застосували його до озимої пшениці.

За зимовий період наші співробітники аналізують таку кількість колосся, що аби його скласти в одну лінію, то вона була б довжиною від Полтави до Берліна! Наукові співробітники ретельно вимірюють розміри від одного вузла до іншого, вираховують кількість міжвузлів, їхню довжину тощо, вводять до таблиці отримані комплексні дані за двадцятьма восьми ознаками! Це складна арифметика, одним словом. Потім комп’ютерна програма все це обробляє, групує ознаки за евклідовою метрикою, у результаті отримуємо найкращий кластер, з якого вибираємо збалансовані генотипи й висіваємо.    

Саме на полі відбувається головний відбір, каже Тищенко. Тоді він практично живе там, усе контролює.     

Професор йшов до цього групування п’ять років, в успіх не вірили навіть його колеги. Математичні методи тут не працювали. На щастя, спрацювала логіка.

- Я так міркував: головна ознака пшениці — зерно. Зерно міститься в колосі. Колос утримує стебло. Значить, між ними має бути збалансована система взаємодіючих генів.    

Якось один мій знайомий селекціонер із Франції провів молекулярно-генетичний аналіз зразків наших сортів озимої пшениці й був уражений: «Я не розумію, як вам у таких примітивних умовах вдалося досягти, що майже всі сорти мають гомогенні (однакові – Авт.) ознаки? Для нас це проблема».

За словами Володимира Тищенка, їх наукову роботу ніхто не фінансує, у них немає унікальних технологій. Але є досвід. На те, щоб вивести пшеницю з новими якостями, потрібно три роки. Їм це вдається.

БАТЬКІВСЬКИЙ МАТЕРІАЛ ДЛЯ СХРЕЩУВАННЯ ВЗЯЛИ У ЯПОНЦІВ

Ілюстрацією, як добитися успіху, не маючі великих грошей, може слугувати історія про співпрацю полтавських селекціонерів з японськими  вченими.

- Коли наш колектив ще на початку 1970-х років працював над селекцією «Коломака-3», то ми брали  японські сорти як батьківські компоненти для схрещування, — продовжує професор Тищенко. — Вони низькорослі, тобто, стійкі до вилягання. Тоді це було нагальною потребою часу, бо «Миронівська-808» і «Безоста-1», які переважали в землеробстві, мали довгі стебла, із-за чого значна частина врожаю втрачалась. Нам треба було взяти кращі ознаки японських сортів, - розповідає науковець.

«Коломак-3» виявився зимостійким, з високою якістю зерна. Цим зацікавився посол Японії в Україні, і так зав’язалися ділові стосунки. Японці зараз просять підібрати для них студентів, хочуть на своїй базі навчати їх своїх передових аграрних технологій. Є домовленості щодо співпраці в науковій галузі. Особливо японців цікавить використання кластерного методу при добору генотипу пшениці.

Сподіваюся, ми створимо з ними стійкі до зовнішніх негативних факторів впливу сорти.

«ЩО ТАКЕ ЗЕРНИНА? ЦЕ МАЛА ДИТИНА!»

Говорячи про те, які ще фактори впливають на урожайність рослин, знаний селекціонер особливо наголошує на калібруванні посівного матеріалу.  

- Що таке зернина? Це мала дитина! А ми звикли пропускати її через металеві барабани комбайнів й інші механізми, висипати з машин… А вона травмується, отримує тріщини, стає, одне слово, інвалідом. На щастя, Леонід Фадєєв, геніальний токар-універсал, конструктор авіадвигунів з Харкова, придумав унікальне обладнання, завдяки якому стався прорив у підготовці зерна до посіву. Це обладнання повністю виключає дотик зерна до металу. До того ж, при калібруванні воно вибирає зерно за питомою вагою. Найважчі, скажу я вам, зернята в середині колосу. І ось ця технологія забезпечує стовідсоткову схожість посівів, тоді як ГОСТ передбачав 92 відсотки.

Першим на Полтавщині десять років тому завод з таким обладнанням був збудований у селі Полузір’я. В цьому заслуга керівника селекційно-виробничого центру «Яровіт», кандидата сільськогосподарських наук Миколи Дубинця, який тоді успішно захистив дисертацію з селекції і насінництва. (Це один з учнів Тищенка, а «Яровіт» — наукова структура Полтавського вишу - авт).

Завдяки тому, що вона має право на проведення фінансових операцій, ми продаємо сортовий матеріал, а частина виручки спрямовується на фінансування дослідів та експериментів, - каже Володимир Тищенко.

ВЕЛИКА БІДА, ЩО ВНУТРІШНЯ ЦІНА ПШЕНИЦІ СЬОГОДНІ ЛИШЕ ДВІ ТИСЯЧІ ЗА ТОННУ 

Цьогоріч, за словами Володимира Тищенка, не доводиться чекати рекордних урожаїв озимої пшениці. Рік, говорить, видався дуже складним, хоча озимина вийшла із зими в непоганому стані. Але навесні, в період вегетації, була посуха. Хто підживлював сходи, отримав по 5-7 тонн зерна з гектара, хто не підживлював, по 3,5-5.

- Економіка Україна будується на реалізації пшениці. І те, що вдалося досягти домовленостей по відкриттю морських портів, це великий плюс нашій дипломатії, зрештою, фермери зможуть щось заробити. Але велика біда, що внутрішня ціна пшениці сьогодні лише дві тисячі гривень за тонну. Вона не покриває витрат на добрива, пальне, запчастини. На моє переконання, держава має не просто дати гарантії, що викупить зерно у фермерів, а вже сьогодні знайти кошти, аби заплатити по 7-8 тисяч за тонну. Мінімум — 6. І хай зерно у них лежить, цілішим буде. Адже не може виробник сам продавати вирощене збіжжя, щоб не бути у збитку. Аграрії, як ніколи, дуже потребують підтримки.

- Ви працюєте також з просом та гречкою. Які успіхи в цьому напрямку?

- Наш сорт гречки «Медова» — один з кращих у світі. Наше просо «Біла альтанка» полюбляють шведські, молдовські, турецькі, канадські, казахські аграрії, всі отримують високі врожаї. Ми ж на своїх дослідних полях випробовуємо їхній насіннєвий матеріал.

На жаль в Україні немає державних програм, які зобов’язували б кожне господарство вирощувати ці культури. Тому ціни на просо й гречку нестабільні: то падають, то піднімаються.

Ганна Волкова, ПОЛТАВА   

Фото автора