«Чоботи павука» та експериментальний щит для саперів
До повномасштабної війни «Український ресорний центр» виготовляв різноманітні запчастини: зрозуміло з назви, що саме було головним виробом, але підприємство робило ще осі, кронштейни та навіть цілі вузли, що дозволяло ремонтувати техніку без кількатижневого очікування замовних комплектуючих. За добу досвідчений колектив міг прийняти на ремонт 40 вантажівок.
Після 24 лютого довелося рятувати обладнання та виживати.
Наразі виробничі локації «УРЦ» розкидані по Харкову, області та інших регіонах. Але підприємство зберегло 70% працівників і почало випускати нетипову для нього продукцію: бронежилети, плитоноски, шоломи, мішеневі установки, а на прохання саперів – захисне «взуття» та розбірний щит.
Кореспонденти Укрінформу першими побачили зразки зовсім нової для України продукції.
«У БЕРЕЗНІ МИ ВЖЕ РЕМОНТУВАЛИ МАШИНИ ВІЙСЬКОВИМ»
Із першими вибухами в Харкові директор Ігор Єфименко обдзвонював персонал, частина працівників із родинами перебралися в бомбосховище під одним із виробничих майданчиків. Одночасно там жили до сорока дорослих і дітей. Коли було світло, тут працював телевізор, холодильник, інтернет. Щоправда, було холодно, тепло зберігали, роблячи завіси з плівки та тканини. Щойно вибухи стихали, працівники піднімалися нагору та бралися за замовлення.
«Незадовго до 24 лютого ми з головним інженером ще й жартували: «Ми ж починали з нуля! Хіба ми щось не придумаємо? Та будемо БТРи ремонтувати, – згадує Єфименко. – Перші воєнні розмови телефоном зі своїми співробітниками я записав, зберігаю їх і буду колись слухати, сподіваюся, з онуками та розповідати їм, що відбувалося».
Головний інженер Євген Шевченко зазначає: у тому, що росія почне повномасштабну війну, на відміну від більшості українців, був упевнений – ще від жовтня його родина робила певні запаси харчів і речей першої необхідності.
«Казав дружині, що кожного разу, коли йдеш до магазину, купуй трішки більше, ніж потрібно на зараз. Я в нашому сусіді розпізнав ворога давно-давно, ще з армії у 1980-му році. Тому психологічно я був готовий. Дружину, дітей десь через п’ять днів відправив із міста, а сам нікуди не збирався. Не знав, що я буду робити, але був упевнений, що щось таки буду. В середині березня до нас звернулися волонтери і ми почали ремонтувати військовим машини», – посміхається пан Євген.
Не похитнули бажання інженера залишатися в місті навіть події 27 лютого, коли до Харкова прорвалися російські спецпризначенці, яких остаточно знищили у будівлі 134-ї школи на вул. Шевченка.
«Я живу поруч. Просиділи в погребі весь день, стіни аж “ходили”, – згадує Євген Іванович.
Розповідає: спочатку працювали без зарплати, фактично просто за їжу, яку привозили волонтери, або за пальне.
«Було, дадуть нам сиру, ми його поділимо й додому розберемо», – зазначає Шевченко.
Директор же констатує: вичерпували всі наявні ресурси, розуміли: якщо «прилетить», усе просто пропаде. Згодом, коли практично нічого не залишилося, і треба було замовляти матеріали, керівник поставив собі за мету, що підприємство має бути максимально корисним військовим за мінімальні гроші. «Я, дружина – вона в IT працює, оголошували збір на метал серед знайомих, у соцмережах, і так викручувалися», – каже Єфименко.
«КОНКУРЕНЦІЯ ДОСІ МАЛА, ТЯЖКО ПРАЦЮВАТИ НЕ ВСІ ХОЧУТЬ»
Вижити та переформатуватися підприємству допоміг увесь досвід минулих років і, звичайно, незламний дух керівника і його команди. Не без труднощів, звісно, адже перевезти, скажімо, 12-тонний верстат у фронтовому місті – задача з зірочкою. Наразі виробничі потужності розміщуються в різних місцях, усі стратегічні роботи проводяться на засекречених локаціях.
«Розкидали виробництво. Намагалися відкритися там, куди виїхало багато наших співробітників. Вийшов такий вимушений розвиток. Регіони приймали нас добре, ніхто три шкури не драв, як хтось розповідає історії. На початку тільки за електрику платили, потім – посильну оренду, а вже згодом, коли пішли замовлення, звичайну фіксовану оренду», – зазначає директор.
Ігор Єфименко – програміст за освітою. До фінансової кризи 2008 року займався будівельними матеріалами, а після обвалу гривні, як жартує, «пішов крутити гайки». На підприємстві, яке було засноване 1995-го, Єфименко став драйвером еволюції. Свого часу побачив попит на дорогі та не надто складні у виробництві деталі. Вдавалося робити такі гарні копії іноземних комплектуючих, що покупці не розуміли, чому вони в рази дешевші.
«Ось такий кронштейн ми колись продавали за 800 гривень, а оригінал на той час коштував десь 6 тисяч. Мені якось реалізатор один сказав: «Ви б прибрали оце своє клеймо, бо покупці його сприймають як знак оригінальної деталі». Я завжди прагнув і прагну до найвищої якості. Хочу, щоб українське означало якість. Я за це борюся», – говорить Ігор.
Ресори, на яких спеціалізувалося підприємство, зараз дуже затребувані. Потрібні й усілякі запчастини для автомобілів, що використовують українські захисники. Малосерійне виробництво залишається перевагою компанії.
«Багато авто заїхало в Україну для фронту, різних модифікацій, і запчастин для них майже нема на ринку. Ми були дуже корисні навесні й зараз теж, бо можемо зробити будь-яку ресору чи нестандартну деталь», – зазначають директор і головний інженер.
Хоча, посміхаються, конкуренція на ринку і досі не надто велика. Релоковане на Полтавщину СТО вже має доволі значну розписану чергу.
«Працювати так важко і багато, як ми, не всі ж хочуть», – вважає Єфименко.
ПЕРШІ БРОНЕЖИЛЕТИ І SPIDER BOOT ПО-УКРАЇНСЬКИ
До виробництва захисної амуніції директора підштовхнув телефонний дзвінок. «Кажуть, чи маємо 20 ресор? І це другий день війни. Ніхто не замовляє отак сходу 20 штук, я ж точно знаю. Питаю, нащо стільки. А це з якогось поліцейського підрозділу, кажуть, що їм треба зробити броню. А як збираєтеся їх варити? Це ж треба технології, це не так просто. Та в нас якийсь дід-майстер у гаражі, він розбирається. Я кажу: «Так, стоп. Дідів-профі в мене тут вистачає. В мене тут і газ, і пропан, і зварювальники в сховищі. Зараз зробимо, давайте заміри. Ну, який гараж. Інженери підприємства відкоригували техпроцес, почалися невеличкі експерименти, перші бронеплити. Зробили, вони приїхали, тут же відстріляли – не пробило», – згадує Ігор.
На виготовлення амуніції директор викликав і двох співробітників, які мешкають у місті Зміїв в області. Хоч населений пункт і не був в окупації, добиратися в обласний центр треба було через купу блокпостів і з ризиком потрапити під обстріл.
«Дзвоню, кажу: «Хлопці, є робота. Приїдете?» Кажуть, що ні, з часом, може, коли буде краща ситуація. «А що робити?» – питають. Кажу: «Броники». А вони такі: «На броники їдемо негайно». Ось такий у мене колектив», – посміхається Єфименко.
Вже скоро від використання ресор відмовилися, технологи експериментували, закупляли матеріал, поки не знайшли «правильний», а також оптимальні температури та розчини для гартування.
Свої перші бронежилети 4-го класу підприємство продавало по 5 тисяч гривень, хоча аналогічна продукція тоді вартувала на ринку всі 20. Перед Новим роком підприємство пройшло сертифікацію виробів 5-го класу.
Ще тут виготовляють дуельні дерева з бронесталі. Їх використовують для відпрацювання влучності стрільби. Якщо боєць попадає в ціль, мішень перегортається на інший бік.
Із загартованої ресорної сталі харків’яни виготовляють саперні лопатки, якими можна рубати, різати та копати.
«У мінімальну вагу та найменшу ціну ми вклали максимальний набір якостей. У роздріб готовий виріб продається за 450-500. Військовим ми віддаємо по 300», – зазначає Єфименко.
А на прохання харківського управління ДСНС на підприємстві зробили захисний щит для саперів. За ним можна заховатися і врятуватися від осколків, а після використання – розібрати та скласти для перевезення.
«Це на запит саперів зроблено, експериментально. Бо це їхній біль. Вже використовується. Є спонсори, які готові оплатити виготовлення цих щитів», – каже Єфименко.
Виріб, який на загал директор показує вперше, захисні «чоботи», точно скопійовані з канадських Spider Boot. Таких кілька пар минулого року волонтери передали ДСНС, і це були фактично останні на ринку, бо мало хто взагалі виробляє подібні речі.
«Їхня задача – згладити вибухову хвилю, розсіяти її в боки, і таким чином вберегти стопу, пальці від травматичної ампутації. Звісно, коли йдеться про міну, уникнути наслідків повністю неможливо, і перелом ноги, можливо, й буде, але йдеться саме про те, щоб зберегти кінцівку», – пояснює Єфименко.
«Черевики» виготовлені з пластика, бронеплити, ніжки напечатані на 3D-принтері.
Копію з канадських розробляли три тижні, після того, як харківське управління надало оригінальний зразок. Наразі пара саперних «черевиків» українського виробництва коштує біля 15 тисяч гривень. Процес виготовлення поки що доволі трудомісткий, зазначає Єфименко. Закупити «черевики» допомагатимуть небайдужі українці.
«Перше замовлення – на 10 пар. Є запит від служб, я кидаю запит волонтерам, друзям-айтішникам: підприємство потягне три штуки, ще на сім треба збирати кошти», – каже директор. Загалом же, за результатами комунікації з харківським управлінням ДСНС, у перспективі йдеться про потребу в 65 пар.
«КОЛЕКТИВУ ПОТРІБЕН КАЙФ ВІД РОБОТИ»
Споглядаючи виробництво і те, як керівник спілкується з підлеглими, неможливо не помітити щирі рукостискання, посмішки, взаємну увага та повагу, і, звісно, запал. Очевидно, що тут давно звикли виконувати нестандартні завдання і полюбляють нові виклики.
Напередодні нового року працівники, які залишилися в Харкові, і ті, що мали змогу приїхати з інших областей, зібралися на корпоративне свято. Всі отримали значки: «Сміливість» – для тих, хто залишився у прифронтовому місті та виходив на роботу, і «Відданість» – для тих, хто евакуювався, але працює на релокованих виробництвах чи дистанційно.
Загалом із майже 200 співробітників до вторгнення, залишається майже 140. Дехто пішов на фронт.
І ще цікаво, що, виявляється, ресори – справа сімейна. Знайомлячи з персоналом, Єфименко представляв: «Це мій двоюрідний брат», «Це мій однокласник». На першій лінії в компанії – родичі та близькі друзі. Директор пояснює таку свою філософію.
«Якщо ти працюєш із людьми, і вони задоволені своєю роботою й щасливі, життя набуває сенсу. База – це мікроклімат і кайф від роботи. Так, це копітка психологічна праця, коли ти будуєш справу з близькими. Багато хто знає мене з дитинства й міг би мені сказати: «Ігорьку, ну, що ти там “задвигаєш”…». Але я формував команду все життя. Тому в мене тут і родичі, й однокласники, і друзі однокласників, і просто віддані працівники. І тоді, коли ми не мали змоги платити зарплатню, вони залишилися, бо вірили в підприємство, бо в нас є спільна історія зростання. 90% топового складу залишилося, 70% від колективу загалом збереглося. Треба вміти і заохотити, мотивувати, й особистим прикладом показувати, як потрібно виконувати свою роботу. Якщо не виходить, то це просто люди лінуються: лінуються поважати одне одного, лінуються піти на поступки, лінуються розповісти не раз, а тричі, якщо треба, щоб тебе почули та правильно зрозуміли.
«Так, хто з родичів із вами працює?» – неможливо втриматися від цього запитання.
«І брати, і сестри, і мама – головний бухгалтер. Я з дитинства знаю бухгалтерію. Але коли настав час, і я вже сам не справлявся, вона стала допомагати. Ще батько працює, тесть. Начальник служби безпеки теж свій – дідусь мого хрещеника, – посміхається Ігор. – А хрестив я сина в доброго друга, який зараз разом із двоюрідним братом очолює відділ на Полтавщині. Я можу спертися на всіх цих людей».
Юлія Байрачна, Харків
Фото В’ячеслава Мадієвського
