Чим загрожує світові розпочата кремлем «зернова війна»
Вихід Росії з “зернової угоди” та її намагання, атакуючи портову інфраструктуру, зупинити експорт збіжжя Дунаєм, за висновками Всесвітньої продовольчої програми, неабияк вдарять по продовольчій безпеці. Адже від нестачі харчів уже потерпають майже 70 країн. Особливо гострі проблеми – на африканському континенті, де продовольство з України дуже попитне, зокрема через помірковані ціни та хорошу якість. Торік російська агресія перервала напрацьовані ланцюжки постачань. Надії на їх відновлення з’явилися із набранням чинності “зернової угоди”, продовжувати яку після 17 липня цього року Росія відмовилася.
І якщо для нас це – значні втрати валютної виручки та проблеми з ресурсом для майбутньої посівної, то для десятків мільйонів людей у світі – загроза голоду. Окрім того, це призведе до нового витка продовольчої інфляції, адже кремлівський демарш уже негативно (для споживачів) вплинув на вартість зернових на світових ринках.
“ГОЛОДНІ ІГРИ” ПО-ПУТІНСЬКИ: ЩОБ “НАСОЛИТИ” УКРАЇНІ, ДИКТАТОР ПРОВОКУЄ СВІТОВУ ПРОДОВОЛЬЧУ КРИЗУ
Експерти підрахували: кожен додатковий відсоток підвищення цін на продовольство, який може бути майже непомітним для жителів багатих та відносно забезпечених країн, штовхає на межу бідності мільйони людей, котрі живуть у бідних державах – передусім, у тих, що залежать від імпорту агропродукції. Намагання Росії “відсікти” від світових ринків одного з найпотужніших його гравців – Україну – не лише пришвидшує продовольчу інфляцію по всьому світу, а й штовхає за небезпечну межу жителів багатьох країн, зокрема й тих, кого у кремлі вважають друзями.
Одразу після вторгнення РФ в Україну виникли реальні загрози для продовольчої безпеки Єгипту, Лівану, Ємену, низки інших країн арабського світу. Адже експорт продовольства із нашої країни на кілька місяців узагалі зупинився. Проте поступово Київ за сприяння міжнародних партнерів почав відновлювати постачання збіжжя, олії та іншої агропродукції суходолом – залізницею й автотранспортом, – а також узявся за розвиток річкових портів на Дунаї, завдяки яким зерно стали вивозити морем через Румунію. Хоча, звісно ж, забезпечені у такий спосіб обсяги постачань не йдуть у жодне порівняння з довоєнними морськими (лише зерна через наші порти до війни перевалювали до 7 мільйонів тонн на місяць). Що вже й казати про вплив нових дорогих логістичних маршрутів на вартість постачань. Вона зросла в рази. Відповідно, щоб конкурувати за ціною на сировину на світових ринках, наші аграрії змушені були зменшувати відпускні ціни фактично до рівня рентабельності вирощування. А іноді навіть нижче, лиш би мати якісь обігові кошти та звільнити елеватори і склади під майбутній урожай.
Чорноморська зернова ініціатива допомогла наростити як обсяги експорту агропродукції, так і прибутки селян. Хоча Росія і під час дії угоди перманентно гальмувала постачання, зокрема до проблемних (із точки зору рівня продовольчої безпеки) регіонів Африки та Азії, експорт вдалося масштабувати. У підсумку за минулий маркетинговий сезон Україна продала за кордон майже 33 мільйони тонн сільськогосподарської продукції, у тому числі приблизно 17 мільйонів тонн кукурудзи та майже 9 мільйонів тонн пшениці. Як-то кажуть: це вже щось. Хоча такі обсяги, звісно ж, не порівняти із довоєнними, коли щороку з нашої країни на світові ринки надходило від 25 до 30 мільйонів тонн кукурудзи та від 16 до 21 мільйона тонн пшениці. Плюс ячмінь, жито, соя, олійні культури, готова олія та багато-багато іншого...
Однак усі погоджуються: “зернова ініціатива” вселила надію і врятувала мільйони жителів Африки та Азії від голоду. Зміни на краще далися взнаки вже минулої осені. Йшлося не лише про появу додаткових обсягів продовольства на світових ринках, а й про зниження цін на агросировину. За оцінками генерального секретаря ООН Антоніу Гутерріша, загалом “зернова угода” допомогла знизити ціни на продовольство більш як на 23%.
Продовжилися такі постачання й у 2023 році. Зокрема, в межах започаткованої торік у листопаді гуманітарної програми “Зерно з України”, орієнтованої на бідні країни Африки і Азії, до якої долучилися понад 30 держав.
Тож питання українського зернового експорту стало для країни-агресора не лише предметом економічного тиску на Київ, а й політичного та гуманітарного тиску на світ. Звідси – численні ультиматуми із вимогами послабити запроваджені проти Москви санкції, зокрема в частині постачання добрив, та розблокувати доступ російських держбанків до міжнародної міжбанківської системи здійснення платежів SWIFT. Коли ж стало зрозуміло, що шантаж не спрацював, кремль вийшов із “зернової угоди” і почав методично нищити українську портову інфраструктуру та зерно, що чекало в портах на перевалку.
І хоча Україна за минулий рік суттєво наростила можливості експорту зернових сухопутними шляхами та через дунайські річкові порти, саме робота морського “зернового коридору”, домовленостей про який досягнули завдяки ООН і Туреччині, дозволила нашій країні за підсумками попереднього маркетингового року, навіть зменшивши фізичні обсяги постачання збіжжя за кордон, зберегти позиції в рейтингу світових експортерів пшениці, кукурудзи, олійних та низки інших сільськогосподарських культур. Приміром, приблизно 16 мільйонів тонн із загалом експортованих у світі майже 213 мільйонів тонн – пшениця з України. Шосте місце у світі. Незважаючи на війну, наша країна продовжує залишатися однією зі світових “житниць”.
Безумовно, це не влаштовує агресора. Тому припиненням “зернової угоди” й атаками на порти Одеси він не обмежився і почав завдавати ударів ще й по річкових портах на Дунаї. Проблема посилюється й тим, що деякі страхувальники вже попередили про можливе припинення дії договорів щодо покриття воєнних ризиків для суден, які обслуговуються не лише в українських морських, а й в дунайських портах.
Тож відповіді на запитання, що буде зі світовим ринком продовольства в новому маркетинговому році, наразі немає. Незважаючи на те, що обсяги вирощених у світі зернових зростають, попит на продовольство також росте. Та й зерно від інших експортерів, зазвичай, законтрактоване наперед. Вільні ж його обсяги активно викуповуються багатшими країнами, які можуть собі дозволити сплатити вищу ціну (але й для них це – згадане вже пришвидшення продовольчої інфляції). Конкурувати з ними з-поміж країн африканського континенту й Близького сходу, які Росія хоче залишити без українського зерна, можуть хіба що Єгипет і частково – Марокко й Туніс. А що ж буде з іншими?
АФРИКА: А ЇСТИ Ж ХОЧЕТЬСЯ
За прогнозами аналітиків Всесвітньої продовольчої програми, найбільше від дій кремля постраждає Східна Африка, яка вже й так потерпає від голоду. “Наприклад, у столиці Сомалі Могадішо ціни на пшеницю після вторгнення Росії в Україну подвоїлися, а після підписання угоди – впали на чверть. Ця країна разом з Ефіопією та Кенією страждає і від посухи, найгіршої на Африканському Розі за останні десятиліття”, – робить висновок Deutsche Welle.
А, як відомо, саме в Африці Росія має багато комерційних та політичних інтересів і намагається посилити вплив на керівництво низки держав континенту.
Тому саме намаганням Путіна нівелювати шкоду, завдану інтересам африканських країн односторонніми діями Росії, американський Інститут вивчення війни й пояснює появу цього тижня статті російського диктатора, присвяченої темі виходу РФ із “зернової угоди”. Очікувано той звинуватив колективний Захід нібито у використанні "зернової ініціативи" у своїх фінансових інтересах. Проте, навіщо держава-агресор нищить призначене азійським і африканським споживачам зерно в українських портах, диктатор не пояснив.
Хоча мотиви, як-то кажуть, лежать на поверхні. Окрім скорочення бюджетних надходжень для України, знищення її інфраструктури та вирощеного збіжжя, Москва має у цьому ще й додатковий меркантильний інтерес – наростити власний експорт та продемонструвати світові, що без російського збіжжя, передовсім пшениці, йому не обійтися. Плюс кремль намагається у такий спосіб хоча б частково компенсувати втрати від істотного скорочення вуглеводневих прибутків.
А ще шукає можливості на показ продемонструвати бідним країнам, як він начебто дбає про їхню продовольчу безпеку, відвантажуючи зерно із “панського плеча”: мовляв, як гуманітарну допомогу від “доброї” Москви. Мета – повернути прихильність влади африканських держав, для яких блокування агресором українського зернового експорту стало “ножем у спину”. Тож аналітики прогнозують оголошення кремлем із цією метою усіляких “гуманітарних акцій” з безоплатним постачанням продовольства. А також продовження тиску на міжнародну спільноту, аби розхитати тих, “хто сумнівається”. Приміром, в ООН уже не раз дивувалися, чому це цивілізований світ не бажає йти на поступки кремлю у “банківському” й “добривному” питаннях...
НОВИЙ МАРКЕТИНГОВИЙ РІК: ПОКУПЦІ ТА ЕКСПОРТНІ МОЖЛИВОСТІ УКРАЇНИ
Що ж означає українське зерно для світу? Проаналізуймо на прикладі основних зернових культур.
Наприкінці 2010-их – на початку 2020-их років Україна впродовж маркетингового сезону (з 1 липня до 30 червня) постачала на світові ринки по 50-55 мільйонів тонн зернових. Приміром, експортна виручка у цьому сегменті за підсумками 2021 року перевищила $12 млрд. Нині країна, на жаль, не має ні таких обсягів вирощеного, ні можливостей їх вивезти. Цьогоріч планували нарощувати експорт, поступово довівши його принаймні до 4,5 мільйона тонн на місяць. Проте вихід Росії з домовленостей та подальші атаки ворога на нашу портову інфраструктуру поставили навіть виконання цього завдання під сумнів.
Не забуваймо і про згадані “палиці у колеса” українських зерновозів від низки європейських сусідів. Особливе занепокоєння викликають наміри Варшави закрити кордон для зерна з України й після 15 вересня, коли спливає дія встановлених Єврокомісією обмежень на наш агроекспорт. Польща, Угорщина, Болгарія, Румунія та Словаччина вже звернулися до ЄС із проханням продовжити заборону. Мотивують це інтересами власних аграріїв, які, мовляв, зазнають збитків через наплив зерна з України. Президент навіть збирав спеціальну нараду, присвячену цьому питанню. Консультації із зарубіжними партнерами тривають. Втім, за даними джерел, перемовини просуваються вкрай складно. Тому, за словами Володимира Зеленського, Україна вірить у домовленості з Європейською комісією, але готується до будь-якого розвитку подій з експортом збіжжя...
До того ж, на майбутній експорт української агропродукції впливатимуть не лише логістичні можливості, а й очікуване скорочення внутрішнього виробництва. За прогнозами галузевих експертів, через зменшення площ під зерновими аграрії цьогоріч зберуть лише 16-17 мільйонів тонн пшениці (у 2021-му, для порівняння, було понад 32 мільйони тонн). Приблизно 10 мільйонів тонн із них країна може експортувати. Чи то пак – точно експортувала б, якби дія “зернової угоди” тривала. Дії кремля змушують деяких фахівців прогнозувати, що показник пшеничного експорту цього маркетингового сезону не перевищить і 8-8,5 мільйона тонн.
При цьому баланс розподілу українського зерна між споживачами нині активно змінюється на користь африканських і азійських країн, що важливо для гарантування продовольчої безпеки у цих регіонах. Якщо минулого сезону вітчизняним аграріям вдалося продати понад 6 мільйонів тонн (дві третини загального експорту) пшениці до Європи, то нині такого обсягу збіжжя вона, вочевидь, не потребує. По-перше, у регіоні (за винятком хіба що Іспанії) виростили свій доволі непоганий урожай. По-друге, мають великі перехідні запаси. Звідси – й така наполеглива вимога деяких наших сусідів продовжити заборону на імпорт української агропродукції після 15 вересня.
Отже, більше зерна можна постачати країнам, які не вирощують його у достатніх обсягах, – до тих же Африки та Азії. Там постійно виникають проблеми із продовольством. До того ж, населення багатьох тамтешніх держав стрімко зростає. Тож рік до року ростуть і потреби в харчах. Але. Країни Північної Африки й Азії раніше вже скоротили закупівлі українського зерна – передовсім, побоюючись виникнення додаткових проблем із логістикою. Дії Росії таких проблем, на жаль, справді додали. Тож, скажімо, Єгипет дедалі активніше закуповує пшеницю із самої РФ та з Франції. Марокко нарощує постачання французької пшениці. Пакистан майже повністю перейшов на імпорт із Росії. Індонезія збільшує закупівлі в Австралії.
Збереження морського експорту залишало нашим аграріям і трейдерам шанс повернути втрачені частки зокрема на єгипетському, марокканському та на індонезійському ринках. Бо, по-перше, споживачі в цих країнах вже звикли до української продукції й не надто охоче переходять “на альтернативу”, по-друге, в Австралії прогнозують неврожай, що потенційно може позначитися на продовольчій безпеці в Індонезії, яка потребуватиме закупівель пшениці деінде. Та й загалом хоча суттєвого дефіциту на світовому ринку пшениці аналітики цьогоріч не прогнозують, певна регіональна й сезонна турбулентність цілком імовірні. Доступ споживачів до українського збіжжя допоміг би уникнути можливих цінових сплесків.
Натомість шлях через дунайські порти поки що не забезпечує транспортування достатніх обсягів для потреб цих країн. А перевезення залізничним та автотранспортом до європейських портів на Балтійському морі підвищує вартість продукції. Точніше, знижує прибутки вітчизняних виробників.
Звісно ж, у постачаннях пшениці з України, як і раніше, зацікавлена Туреччина. Окрім вигод, пов’язаних із морськими перевезеннями її територіальними водами, підтриманням реноме країни як впливового гравця, котрий дбає про продовольчу безпеку в світі, варто враховувати й те, що багато турецьких підприємств орієнтовані на переробку української пшениці. Адже за останні роки Туреччина перетворилася на одного з найпотужніших світових експортерів борошна.
Найбільшим же імпортером пшениці у світі цього сезону стане, за прогнозами, Єгипет, який розраховує закупити до 12 мільйонів тонн пшениці. Зазвичай, чверть його потреб в імпорті забезпечували постачання з України. Далі у загальносвітовому списку – Індонезія і Китай. Всі ці країни входять і до числа найбільших імпортерів українського зерна. Щоправда, в КНР віддають перевагу нашій кукурудзі, а не пшениці. Китай, до речі, до війни щороку збільшував обсяги імпорту зернових з України, загалом із 2018 до 2021 року наростивши їх уп’ятеро. Понад 20% грошової виручки від зернового експорту приносила нашим аграріям і трейдерам саме торгівля з Піднебесною. Під час війни обсяги постачань до КНР скоротилися, але наша країна донедавна усе ще відігравала важливу роль в гарантуванні продовольчої безпеки Китаю. Показово, що частина збіжжя, яке було знищене російським ракетним ударом по порту Чорноморська, призначалася саме для КНР, яка прямо так і не засудила дії агресора.
Ще суттєвішими, схоже, будуть втрати на експорті ячменю. Якщо минулого сезону країна експортувала приблизно 6 мільйонів тонн цієї культури, то прогнози на нинішній не перевищують 1,5-2 мільйонів тонн. А деякі аналітики кажуть навіть про експортну “стелю” в один мільйон тонн. Поміж причин (на додаток до спільних для постачань усієї агропродукції проблем) – ще й те, що дії Росії призвели до переорієнтування наших найбільших споживачів, КНР і Саудівської Аравії, на інших постачальників. Проте це й додаткові можливості для продажу порівняно дешевого ячменю споживачам на африканському континенті чи до інших країн Азії.
Виробництво кукурудзи в Україні цьогоріч очікується на рівні 22-23 мільйонів тонн. Це ледь не вдвічі менше, ніж зазвичай (приміром, рекордного 2021 року зібрали 40 мільйонів тонн). Але з огляду на те, що внутрішнє споживання цієї культури у нас невисоке, країна матиме можливість експортувати до 19 мільйонів тонн зерна. Хоча тут до проблем із транспортуванням додається доволі високий прогнозований рівень конкуренції на ринку. Адже США, Бразилія й Аргентина, схоже, зберуть рекордні чи близькі до рекордних врожаї. І у них немає сусідів, котрі заважають вивозити збіжжя. А експорт кукурудзи якраз найбільше залежать від постачання морем. До війни цим шляхом вивозили майже всю українську кукурудзу, що йшла на експорт. Торішня частка морських постачань у загальному експорті цієї культури складала 70%.
Загалом же, з урахуванням олійних культур та продуктів їх переробки, експерти оцінюють експортний потенціал України в новому маркетинговому сезоні у 44,5 мільйона тонн. Цього вистачить для того, щоб нагодувати кілька сотень мільйонів людей по всьому світу. Якщо, звісно, агресор не заважатиме. Але на це розраховувати поки що не доводиться.
Владислав Обух, Київ
