На закупівлю будівельних матеріалів для повоєнного відновлення знадобиться, за різними оцінками, від 65 мільярдів до понад 100 мільярдів доларів. На думку президента Всеукраїнської спілки виробників будівельних матеріалів Костянтина Салія, такий «різнобій» у прогнозах пояснюється, зокрема, відсутністю верифікованих даних про реальні втрати, яких українські інфраструктура і житловий фонд зазнали унаслідок російської агресії, чіткого та повного обліку зруйнованого і пошкодженого майна. Пов’язано це як з об’єктивними (з’ясувати масштаби руйнувань на тимчасово окупованих територіях та поблизу лінії фронту фізично неможливо), так і із суб’єктивними причинами – відсутністю ефективної системи фахової оцінки заподіяних збитків.

При цьому, хоч якими були б реальні потреби, зрозуміло, що довоєнних потужностей галузі – не кажучи вже про її нинішні можливості, – для того, щоби впоратися із завданнями з відновлення, забракне. Про те, як підготуватися до очікуваного сплеску попиту на продукцію будіндустрії по війні, – у розмові з Костянтином Салієм.

ПРО ФАХОВІ ОЦІНКИ І ЧЕСНІ ПІДРАХУНКИ

- Пане Костянтине, політики, чиновники та експерти по-різному визначають потребу в коштах для української відбудови. Оцінки різняться ледь не удвічі. Чи робили ви власні розрахунки?

- Передовсім, хочу зазначити, що ринок інформаційних послуг зараз насичений псевдофахівцями, котрі оприлюднюють цифри «зі стелі», без наукового і практичного обґрунтування. Наразі немає жодної валідної державної системи, яка б підраховувала не лише число втрачених квадратних метрів, а й кількість будівельних матеріалів. Ніхто не може дати чітку відповідь на запитання, скільки втрачено покрівельних матеріалів, керамічної цегли, газоблоків чи товарного бетону. А без цих даних усі цифри, які наводяться, можна ставити під сумнів.

На жаль, Державна агенція відновлення та розвитку інфраструктури не звертається для фахової оцінки до профільних наукових установ. Єдине відомство, яке з минулого року почало «чути» профільні об’єднання та спілки, – Міністерство економіки.

Ми, наприклад, вважаємо, що Україна має понад 100 мільйонів кубометрів відходів руйнації. Офіційна ж статистика явно занижена. І коли запитуємо в чиновників, звідкіля взялися їхні дані, чуємо у відповідь: мовляв, якась «модна» структура порахувала. Починаємо з’ясовувати, чи є у тій структурі фахівці з відповідною освітою та досвідом, котрі розуміють, що та як треба рахувати, – виявляється, ні. Це просто молоді, жваві й креативні, хлопці та дівчата. Й оцінки таких «фахівців» останнім часом почали неабияк шкодити виробникам.

- А в чому шкода? Поясніть.

- Річ у тім, що західні донори на усіляких конференціях – і в Лугано, й у Берліні, й у Варшаві – ставлять нашим чиновникам одне просте запитання: на підставі чого ви вираховуєте оприлюднені суми? Неспроможність надати чіткі відповіді розхолоджує донорів, тож вони не поспішають надавати нам допомогу на відбудову просто зараз – приміром, вкладатися у відновлення зруйнованих підприємств, покращувати їх технологічний стан або входити у партнерство. Натомість, вважаю, куди чесніше було б казати, що зараз ніхто у світі – ні провідні аналітичні центри, ні ЦРУ, ні Моссад – неспроможний усе це достеменно порахувати.

За нашими оцінками (та, власне, це й усім зрозуміло), коли почнеться відбудова та буде великий наплив замовників, які матимуть гроші на роботи з відновлення, потреба в будівельних матеріалах зросте в рази. Ми підрахували: для того, щоб задовольнити цей попит, кожне підприємство галузі, яке не розбомблене та не розграбоване росіянами, має наростити виробництво на 200-300%. Це стосується і розробки кар’єрів, і виготовлення товарних бетонів, будівельних сумішей, декоративних матеріалів, і ще десятків товарних груп. Тому цілком обґрунтованими вважаю побоювання, що в багатьох сегментах ринку по війні виникне значний дефіцит.

Ідеться, у першу чергу, про нестачу цементу. За радянських часів в Україні виробляли понад 20 мільйонів тонн різних цементів на рік. У 2021-му – 10-11 мільйонів тонн. А торік у країні виробили, здається, лише 4,5 мільйона тонн. За розрахунками Асоціації «Укрцемент», при зростанні попиту є можливість збільшити виробництво до 13 мільйонів тонн. Але для забезпечення прийнятних темпів відбудови цього буде недостатньо.

В окремі сегменти ринку, попри все, приходять великі західні інвестори. Приміром, ірландська компанія CRH хоче купити кілька заводів, переобладнати їх, щоб надавати більшу товарну пропозицію на ринок. Добре, що такі визнані у світі виробники думають про потреби українського споживача, встановлюючи таким чином своєрідну «планку якості» для всіх постачальників. Це важливо, якщо пригадати скандали, які були перед війною, коли до нас за демпінговими схемами масово надходив турецький цемент, який не відповідав жодним вимогам і стандартам. При цьому Туреччина виробляє до 100 мільйонів тонн цементу, в десятки разів більше за нас. Так, після минулорічних катастрофічних землетрусів майже все, що зараз виготовляється на турецьких підприємствах, споживають усередині країни. Але коли у нас почнеться велика відбудова, – і турецькі, й румунські, і навіть китайські виробники цементу захочуть взяти в ній участь. Ми ж вважаємо, що основним ресурсом української відбудови мають стати вітчизняні будівельні матеріали. Адже це, поміж іншого, – про використання нашої сировини та розвиток видобування, сплату усіх податків всередині країни, зрештою – про загальну підтримку економіки і соціального сектору.

Уже зараз на ринку є дефіцит віконного скла. Адже його в Україні взагалі не виробляють. 85% такої продукції до війни імпортували з Білорусі та Росії.

Причому, на ринку скла була справжня вакханалія: його масово завозили з таких країн, як Киргизстан чи Азербайджан. Причому, везли продукцію, виготовлену за стандартами, що поступалися навіть радянським ГОСТам. Мовляв, Україна все візьме. А Гомельський казенний завод із Білорусі й досі намагається продавати своє скло Україні. І знаходяться ті, хто купує й завозить таку продукцію, не відчуваючи жодної відповідальності.

Тож одне з найбільш нагальних завдань – забезпечити власне виробництво такої продукції для відбудови. Україна потребує 3-4 заводи потужністю по 25 мільйонів квадратних метрів термополірованого скла на рік. Поки що про їх спорудження ми чуємо лише на рівні декларацій: і турки, й китайці хотіли щось побудувати, й українські бізнесмени планували розгорнути таке виробництво на Київщині… Але доки не побачимо діючого заводу, доки не з’явиться колектив, який може витримувати продуктивні навантаження, ми не можемо сказати: шановні українці, по війні віконного скла нам вистачатиме…

- Та й з рештою комплектуючих для віконного виробництва, так розумію, також є певні проблеми. Чув, що власним віконним профілем Україна забезпечена на 60-70%, фурнітурою – на 50%, дистанційними рамками – на 30-40%, ми майже не виробляємо герметика…

- Як для нинішніх темпів відновлення, то ПВХ-профілю та інших комплектуючих вистачає. Більше того, під час війни ми, як це не дивно, наростили експорт віконних систем. Адже вони нічим не гірші, аніж польські, навіть кращі й дешевші. Тому навіть Німеччина, Франція та Британія почали купувати таку українську продукцію. Наші виробники хочуть закріпитися на ринку ЄС, тож, на відміну від деяких конкурентів, по-справжньому чесні з європейським замовниками та споживачами. Якщо на наших системах написано «марка теплоопору А-3», вони справді відповідають заявленим параметрам. На противагу продукції низки інших виробників, які часто завищують цей показник у документації.

Що ж до внутрішнього ринку, то з 2022 року більшість виробників припинили працювати на склад, орієнтуючись на потреби замовників. Але в нашій галузі є такі виробництва, які складно зупиняти чи запускати з огляду на наявність чи відсутність замовлень. Наприклад, при виготовленні керамічної плитки або керамічної цегли дуже довго потрібно розжарювати піч. Не буває так, що електрику вимкнули на 2 години, а потім увімкнули – й лінія одразу ж запрацювала. Піч має набратися тепла. А якщо в цей момент знову припиняється електропостачання і газ до печі не подається?.. І таких прикладів чимало. Тобто, маємо дуже багато технологічних проблем. Зараз розмірковуємо, як їх мінімізувати.

- Яка ситуація з іншими будматеріалами? Чого виробляємо вдосталь, а які виробничі потужності треба невідкладно нарощувати, аби їх відсутність потім не гальмувала відбудову?

- Базальтових утеплювачів і керамічної плитки нам має вистачити, адже цю продукцію українські виробники останнім часом активно експортували. До речі, наша плитка з української білої глини вже 2021 року помітно посунула іспанських, португальських та італійських виробників на ринках Великобританії та ЄС. І якби не війна… Дуже шкода високотехнологічний завод з виробництва керамічної плитки Zeus Ceramica на Донеччині, який ворог повністю знищив…

Нам вистачить гіпсокартону і газобетону. На ринку останнього увесь час була досить жорстка конкуренція. Тож частину виробництв навіть довелося згорнути – зважаючи на зниження попиту через “ковідні” обмеження. Якщо потреби в цьому матеріалі зростуть, можна буде додатково залучити до виробництва ще чотири-п’ять заводів, які тимчасово простоювали. Але чи вдасться розв’язати дедалі гострішу проблему кадрового забезпечення, – питання.

Якщо не буде нових суттєвих пошкоджень виробничих потужностей, вистачить нам і власного електрокабелю. Натомість завжди були проблеми з електрощитами, акумуляторами, трансформаторами. Але від колег з Української спілки промисловців та підприємців знаю про плани деяких поважних інвесторів, зокрема корпорації Hitachi, вкласти великі кошти у будівництво заводу, який задовольнить наші потреби в електротехнічному обладнанні. Чекаємо, звичайно, і на європейських виробників.

Зараз намагаємося переконувати потенційних інвесторів, що капіталовкладення в Україну дуже вигідні: якщо не хочете під час війни будувати у нас завод, почніть хоча б із придбання земельної ділянки або із переговорів з індустріальними парками, зробіть розрахунки проєктів і архітектурних рішень, отримайте дозволи на під’єднання до мереж.

Тобто, підготовчу роботу варто починати вже зараз. Бо коли прозвучить «стартовий свисток» і всі почнуть цим займатися, можна буде й не встигнути. Вже точно можна сказати, що принаймні 1700 польських фірм готові першого ж повоєнного дня зайти в Україну.

- А для того, аби мати вдосталь цементу та бетону, потрібні нові заводи, чи достатньо модернізації тих, що є?

- Нові. Зокрема, на Лівобережжі України. Лівий берег, по суті, зараз залишається без домобудівних комбінатів та без виробництва цементу. Балаклійський завод мав проблеми ще перед війною, унаслідок російської агресії він зазнав значних руйнувань. Поки що в регіоні працюють підприємства із виготовлення цегли та покрівельних матеріалів, але ж лінія фронту зовсім близько. Віримо, що все минеться, але їхнього виробітку для відбудови недостатньо. Не розв’язують проблеми і ті підприємства, які працюють на Полтавщині, Черкащині та на лівобережжі Київщини. Тому вже зараз державна має готувати окрему програму виробництва будівельних матеріалів на лівому березі Дніпра.

ПРО ОСОБЛИВОСТІ ЕКСПОРТУ ТА ІМПОРТУ СИРОВИНИ Й БУДМАТЕРІАЛІВ

- А чи все гаразд зараз із регуляцією галузі? Чи не виллються можливі прорахунки потім у проблеми для відбудови?

- Проблеми, пов’язані з неконтрольованим імпортом будматеріалів, здається, уже позаду. Нагадаю, у 2022 році під виглядом критичного імпорту іноземний товар почали впускати в країну без жодних мит та обмежень. Як наслідок – ледь «не поклали» українських виробників ПВХ, згаданих профілів для віконних систем. Слава Богу, зараз більшість виробництв відновилися.

А ще у межах «промислового» безвізу з ЄС спрощено процедури ввезення в Україну багатьох товарів. Коли ви торгуєте, наприклад, тим же цементом, завозите його цілими ешелонами, на митниці лише перевіряють відповідність документів, де вказано: «цемент розсипом» – як-то кажуть, без подробиць. Відсутність зайвих регуляцій – начебто добре. Але це спрацьовує лише із чесними постачальниками. А такі, зрозуміло, не всі. Тому важливо, що з цього року ринковий нагляд трохи посилили – нарешті почали перевіряти, чи відповідає марка цементу задекларованій, чи не везуть, як часто бувало раніше, продукцію низької якості під виглядом елітної.

Але ж винахідники митних «схем», вочевидь, не сплять, вдаючись до нових махінацій, які шкодять і споживачам, і державі, й вітчизняним виробникам, котрим складно конкурувати з тими, хто не дотримується жодних правил.

Це позначається й на загальному «самопочутті» галузі. Всі чекають будівельного сезону. Він нещодавно почався. Але суттєвого збільшення замовлень на виробництво будівельних матеріалів немає.

Торік були переможні реляції: в Україні, мовляв, збільшилися продажі житла в сучасних комплексах. Але насправді це стосується, переважно, тих ЖК, які до війни були готові на 90-95%. Тобто, для їх введення в експлуатацію потрібна була незначна кількість будматеріалів – того ж скла чи кабелів для електромереж.

А ось збільшення попиту, приміром, на товарні бетони немає. Міксери не стоять, як раніше, чергами по 20-50 машин в очікуванні, доки їх запустять на будмайданчики. Палі майже ніде не забивають, впав попит на металеву арматуру. Це при тому, що можливості її виробництва через війну неабияк скоротилися.

Та щойно попит зросте, металева арматура також може перейти в розряд дефіциту. Тому ми обговорюємо із членами Спілки можливість заміни частини «класичних» матеріалів на композитну арматуру. Тобто, наша загальна «біда», водночас, відкриває нові можливості для вітчизняних винахідників, для впровадження у виробництво новітніх українських науково-технічних розробок.

- А як українська відбудова позначиться на експорті вітчизняної сировини? Показова історія зі склом: до війни 90% експорту кварцового піску припадало на РФ та РБ. Зараз потоки переорієнтувалися на інші напрямки. Є ризик, що з покращенням логістичних можливостей по війні експорт лише зростатиме, натомість додана вартість продукуватиметься деінде. Може, Україні варто регулювати експорт сировини, яка використовується для виробництва будматеріалів?

- Ні. Думаю, ми будемо настільки «ласим шматком» з точки зору споживання, що навпаки – сюди, ближче до місцевої сировини, привезуть будівельні лінії. Буде дуже великий наплив фірм – особливо з Польщі й Німеччини, – які захочуть відкрити нове виробництво у нас. Тому що вигідніше отримати, наприклад, вапно в Чернігівській області й десь поблизу переробити, аніж везти його з-під Варшави або із околиць Софії чи везти від нас туди, а потім повертати готову продукцію. Адже логістика накручує непомірну ціну. Куди вигідніше буде побудувати новий завод десь на звільнених від ворога територіях зі значною концентрацією об’єктів відбудови. Той же Маріуполь, приміром. Там пів мільйона населення, і морем з Туреччини абсолютно все, що потрібно, туди не завезеш. Миколаїв також, переконаний, потребує розвитку місцевих потужностей. Адже – це ще й високооплачувані робочі місця, у тому числі для ветеранів.

І якщо певна частина сировинного експорту все ж залишиться, – думаю, надто перейматися цим не варто. Україна має колосальні запаси корисних копалин для будівельної галузі. Ми – четверті за цим показником у світі. У нас є все: і піски, і вапно, і гранітний щебінь. Єдине, чого у нас не вистачає – так це сучасних заводів.

У цьому зв’язку згадаю про проблему, яку ми разом із профільними інститутами намагаємося розв’язати. Йдеться про максимальну роботизацію і механізацію як процесів виробництва будматеріалів, так і безпосередньо будівельних процесів. Думаємо над виробництвом домобудівельних комплектів, які дозволять в 3-4 рази зменшити витрати арматури, бетону, цементу, а головне – скоротити кількість людей, які беруть участь у будівництві. Адже при монолітно-каркасному будівництві менше 60 касок на кожному майданчику ви не побачите. Зараз можливостей залучати такий ресурс в Україні уже немає і в найближчій перспективі, на жаль, мабуть, не буде. За даними профспілок, офіційно в будівельній галузі – на майданчиках і на заводах – до великої війни працювали більше 200 тисяч людей. Тисяч 50 із них – уже на фронті. Тобто, ледь не 30% робочих рук утрачено. На заводах працюють ще й жінки, частина їх нині виїхали за кордон. На комбінаті, який виробляє бетонну продукцію, було в середньому 245-260 робітників. Зараз добре, якщо залишилося 45.

Сподіваємося, більшість мобілізованих по війні повернуться на свої підприємства цілими й неушкодженими. Та, на жаль, багато хто прийде із фронту з інвалідністю. Вихід для залучення їх у виробничі процеси – навчити управляти новітніми роботизованими механізованими системами, коли одна людина на візку, натискаючи в цеху декілька кнопок, вводячи спеціалізовані коди для виробництва, або навіть сидячи вдома, дистанційно зможе керувати процесом. Сучасна цивілізаційна модель, цифровізація дають можливість залучити до складного виробництва навіть інвалідів.

- А що, до речі, у нас із виготовленням та використанням готових модулів? Так розумію, сфера їх застосування в Україні – поки що лише малоповерхова забудова?

- Такі будинки на 40-50 квадратних метрів в країні дуже популярні. Це така собі мала архітектурна форма, до двох поверхів, яку на виробництві повністю готують до встановлення: прокладені кабелі, вставлені розетки, є сантехніка. Тобто, будиночок треба просто привезти в те місце, де відлито плиту чи забиті палі, встановити і під’єднати до комунікацій.

В Україну заходять зі своїми технологіями британці, німці, є вже власні розробки… І це добре для територій, на швидку відбудову яких не вистачає коштів. Зрозуміло, що державі зараз складно одразу відбудувати знищений ворогом населений пункт на 1000-1200 дворів. Натомість можна замовити будиночки у виробника, виготовити їх і встановити всі максимум за пів року - рік. Якщо держава побудує таке житло, людина зможе приїхати в це село і того ж дня отримати від голови ОТГ чи старости ключі, як молодий спеціаліст або тимчасово переміщена особа. І такий підхід, поміж іншого, сприятиме поверненню українців із-за кордону одразу після війни.

При цьому треба думати ще й про те, де ці люди працюватимуть. Це не завжди агросектор, адже зараз він стрімко автоматизується, роботизується і років за 10-15 мільйони аграріїв Україні не будуть потрібні. Для забезпечення зайнятості в малих населених пунктах треба створювати невеликі виробництва. І над цим держава має думати вже зараз – визначити, де, наприклад, можна розмістити домобудівний комбінат, в якому технопарку налагодити виробництво тих же віконних систем…

І не треба, до речі, боятися сучасного панельного будівництва. Адже якість його різна. Не хочу напряму рекламувати, але в Києві є домобудівний комбінат, який виробляв панельні будинки власного проєктування. Такий об’єкт він спорудив у одному з населених пунктів Київщини, поруч із цегляною «хрущовкою». Ворог обстрілював їх із мінометів. Цегляну будівлю прошило, були загиблі. А панельна будівля після прямих влучань залишилася неушкодженою. Тобто, й таке будівництво може бути якісним, а ці споруди – довговічними.

Єдине, що маємо розуміти: треба посилювати державні будівельні норми, треба ретельніше контролювати будівництво на всіх етапах – починаючи від виробництва матеріалів та комплектуючих і закінчуючи введенням готових об’єктів в експлуатацію. В Європі кожна будівельна конструкція маркується спеціальними позначками чи QR-кодами, за допомогою чого її шлях від цеху до встановлення на об’єкті можна простежити. Ми до цього ще не дійшли, але мусимо рухатися в такому напрямку. Адже там, де будуть державні кошти, знайдуться злодійкуваті виконроби і «чесні» підрядники, які прагнутимуть на цьому нажитися. Не варто полегшувати їм завдання. Дехто каже: та цифровізація всього цього не вирішить. Я ж вважаю, що вирішить – якщо правильно визначати мету й послідовно до неї рухатися.

ПРО ТЕ, ЩО БУДЕ ІЗ СОТНЯМИ МІЛЬЙОНІВ ТОНН БУДІВЕЛЬНОГО СМІТТЯ

- Про потенціал використання будівельного сміття, якого у нас накопичилися десятки чи й сотні мільйонів тонн. Як його можна використати із користю? І взагалі така переробка – це про можливий прибуток чи, радше, про головний біль?

- На жаль, наразі – останнє. Це головний біль для бізнесу і для держави. Річ у тім, що Міндовкілля поки що не дуже охоче видає спецдозволи на таку переробку. І замість того, щоб у нас були тисячі підприємств, які мають право збирати відходи, перевозити, сортувати і потім переробляти, – їх лише 7 чи 8. По-друге, у нас немає державних стандартів, які б регламентували, що робити з цими уламками. Тож усе, що у них найцінніше, розкрадається, а непотріб так би мовити – «залишається на балансі». Поясню на прикладі Київської області. Відходи після розчищення завалів тут звезли на понад 30 майданчиків, невеликих полігонів. І згодом почали помічати, що звідки фактично зник метал – прийшли дядьки, які знають, куди та що можна здавати, і все повивозили. Натомість держава і власники цих відходів втратили. Потім повибирали скло (слава Богу, в Україні є заводи, які переробляють бите віконне скло на склотару та на моносировину (подрібнений склобій), яку постачають до Євросоюзу. Потім із полігонів почали зникати великі та середні бетонні рештки, бо у нас же є садові товариства, яким треба підсипати під’їзні шляхи, абощо. Ніхто не хоче брати уламки шиферу, бо там шкідливий азбест, ніхто не хоче розбирати купи штукатурки. Те ж і з електрокабелем: мідь та алюміній забирають і продають, а рештки ізоляції перетворюють на купи нікому не потрібного сміття. Навіть по ті рештки будматеріалів, які вдалося подрібнити на полігонах, люди приходять, набирають у відра, тачки, аби десь підсипати.

Тому ми й шукаємо міжнародних донорів для підтримки державних науково-дослідних установ, які б розробили держпрограми рециклінгу – повторного використання старих матеріалів у нових виробах. Такий досвід є. Наприклад, до 30% битої цегли додають у бокові (не несучі) панелі. В Австрії є програма, згідно з якою до 90% бетону переробляють і використовують при виготовленні нових матеріалів. Інша справа, що бетон в австрійців у всі часи був іншим за якістю, а, по-друге в Європі ніхто не поцупить «те, що погано лежить» зі звалищ.

Зрештою, в ЄС усі процеси рециклігну науково обґрунтовані. Там усе перевіряють і сертифікують. Тоді як в Україні відсутня будь-яка визнана Брюсселем лабораторія, яка б могла підтвердити, що в тому чи іншому будівельному виробі, які виготовляються за державні чи донорські кошти, взагалі присутні продукти рециклінгу. А без цього гроші на відбудову нам ніхто не даватиме. Тому я публічно звертаюся до будівельників: не думайте, що зможете піти на Прозорро і виграватимете тільки завдяки кращим ціновим пропозиціям. Кожним контрактом буде передбачено певний відсоток перероблених матеріалів. І треба буде довести, що ви справді переробили будівельне сміття, повідомити, з якого звалища його взяли. А якщо при перевірках виїзними європейськими лабораторіями з’ясується, що надані вами дані неправдиві, чекайте великого скандалу – вимоги про повернення коштів зі штрафними санкціями й усунення конкретних українських юридичних осіб від робіт з відбудови.

Ми ж розуміємо, що можна виробляти понад 30 різновидів будматеріалів або з дуже значним вмістом переробленої вторсировини, або повністю з неї виготовлених. Скло, приміром, повністю може бути перероблене. Вапно – так само може бути перероблене на гіпсокартон. Базальтову вату можна використати на нові листи (у певній пропорції). Старий бетон може бути наповнювачем для нових виробів…

- А як же з безпечністю «нових-старих» будматеріалів?

- От якраз для переробки бетону ця проблема дуже гостра. Радянські ГОСТи дозволяли 10% відходів виробництва (свіжого бетону!) – забракованих виробів – подрібнити й використати як наповнювач. Це одна історія. Ці рештки не втратили своїх якостей. А коли якась споруда простояла 50-60 років, хто зможе «на око» оцінити, що там із тим бетоном сталося. Треба брати аналізи на токсичність і на радіацію. Якщо споруду зруйнувала ракета – там гексоген, також там можуть бути радіоактивні частки. Після влучання звичайних снарядів шансів на те, що уламки будуть перероблені, більше. Тому потрібні науково-практичні розробки в цій царині, грошей на які держава, на жаль, не виділяє. Міжнародні партнери зі структур ООН, щоправда, оголосили про наміри спонсорувати п’ять рецептур переробки українських будівельних матеріалів.

Потребує наукового підходу і застосування світового досвіду рециклінгу в українських реаліях, адаптації європейських та світових норм і стандартів. Адже, просто перекладаючи чужі інструкції через «Гугл-перекладач», можна наламати купу дров. Тому сподіваємося на організацію публічного дискурсу на цю тему. Держава має створити певний консорціум науковців, українських державників для того, щоб розробити стратегію й покрокові заходи з переробки відходів, аби ми не забруднювали Україну новими «териконами».

- Так розумію, це буде дорожче, аніж виробляти нові матеріали, але якщо дбаємо про захист довкілля, – без рециклінгу не обійтися.

- Звісно ж, ми розуміємо, що ці матеріали будуть на 20-30% дорожчі. Дуже багато логістики та ручної праці при сортуванні. Значні витрати на подрібнення, йдеться про дуже дрібний «помел». Зрозуміло, що це не може бути дешевше, аніж привезти велику партію сировини з кар’єру й одразу переробити її. Тому без стимулів з боку держави виробникам, які хочуть займатися рециклінгом, нічого не вийде. На першому етапі держава має принаймні домовитися з Євросоюзом про створення у нас кількох сертифікованих лабораторій.

- Думати над проєктами рециклігну варто вже зараз, не чекаючи закінчення війни?

- Це треба було робити ще торік. Ви ж розумієте, щоб знайти потрібні матеріали, знадобиться 5-9 місяців. Треба об’їхати всі довколишні звалища, повідбирати зразки. Потім помолоти їх на різні фракції, виготовити потрібні вироби, перевірити їх під пресом, на пожежну безпеку, на теплопровідність, дослідити безліч інших параметрів. Навіть на етапі досліджень ідеться про величезні витрати електроенергії, роботу лаборантів… Потім треба знайти сферу застосування для цього матеріалу, з’ясувавши, де його можна безпечно використовувати. Далі – отримати висновок незалежної лабораторії, аби не сталося так, що якісь радіоактивні елементи з ракети потраплять у пологовий будинок чи до лікарні. Перероблений матеріал має проходити подвійну перевірку.

Ми вважаємо, що українці гідні того, щоб отримувати реально хороші будівельні матеріали європейської, світової якості й не переживати, що зі стелі раптом щось почне сипатися на голову, бо хтось при будівництві використав цемент неналежної марки. Перед війною до 40% матеріалів на великих будмайданчиках були контрафактними чи контрабандними. Про це дуже мало говорили, бо декому було вигідно сотнями тисяч тонн і кубометрів гнати все це з Білорусі або з Придністров’я. Ввозили на державні об’єкти без жодної сертифікації або з «намальованими» документами. Ризики повторення цього в умовах масштабної відбудови величезні. Але це все має припинитися. Вважаю, війна має закрити усі ці шпарини.

Те ж стосується й роздрібної торгівлі будматеріалами. Якщо піти на будівельний ринок у будь-якій крані Європи й купити цемент марки 400, то в мішку точно буде саме така продукція, а не 200-ий цемент, який туди насипали, тому що так вигідніше виробникові (легальному або нелегальному). До того ж, у Європі виробники фасують будівельні суміші у клапанні мішки. У нас же це, переважно, просто папір. Вміст пакунка не дихає, може збиватися у грудки… Словом, нам ще дуже багато треба працювати над якістю.

Владислав Обух, Київ
Фото Юлії Овсяннікової