Товарообіг України в першому півріччі, за даними Держмитслужби, становив понад 52 млрд доларів. Водночас обсяг імпорту значно перевищує наші експортні показники: 33 млрд доларів проти 19,5 млрд доларів.

За словами заступника Міністра економіки – Торгового представника України Тараса Качки, в умовах війни така ситуація невідворотна – експортні можливості країни через руйнування ворогом виробництв і логістичні проблеми обмежені, натомість є значна потреба в постачаннях із-за кордону – зокрема, у так званому критичному імпорті, необхідному для підтримки економіки країни. Але, попри все, Україна поступово відновлює експортні позиції – передовсім в аграрному секторі, а ще – в металургії та машинобудуванні.

Детальніше про це, а також про перспективи торговельної інтеграції України до ЄС – в інтерв’ю Тараса Качки Укрінформу.

ВІДНОВЛЕННЯ АГРОЕКСПОРТУ: ДОВОЄННИЙ РІВЕНЬ ЗА ОБСЯГОМ, «ПРОСІДАННЯ» У ГРОШАХ

- Пане Тарасе, вартість імпортованих товарів у першому півріччі ледь не вдвічі перевищила обсяги отриманої валютної виручки. З одного боку, завдяки оподаткуванню імпорту Україна поповнює бюджет, з іншого – потреба у валюті для закупівель за кордоном неабияк тисне на наш валютний ринок та на міжнародні резерви. Чи є перспективи поліпшення ситуації та поліпшення торговельного сальдо?

- Наша зовнішня торгівля стабілізувалася, логістику налагодили. Україна продає те, що може продавати, і купує вcе, що їй треба. Така ось абстрактна формула, яка, утім, пояснює відсутність якихось суттєвих актуальних проблем. Як відомо, з початком широкомасштабної війни торгівля фактично зупинилася через катастрофічну ситуацію з логістикою, зокрема через блокування ворогом наших морських портів.

Тепер порти Великої Одеси працюють, здійснюються ритмічні постачання товарів автотранспортом та залізницею через західні кордони країни. І за фізичними обсягами експорту ми вийшли на довоєнний рівень. Це означає, що відновлено можливість експортувати майже всю українську продукцію, хоча й із певними нюансами. Легше експортувати зернові та інші насипні товари. Складніше з контейнерними перевезеннями, які поки що орієнтовані переважно на залізницю та вантажівки, – з постачанням у закордонні порти, як-от, Констанца в Румунії чи порти Балтики та Північного моря. Отже, частково проблеми з логістикою залишаються. Але загалом український експорт стабільний.

Проте у грошовому виразі результат усе ще набагато гірший, ніж до війни. За перше півріччя ми експортували різних товарів на 19 з половиною млрд доларів, – це досить низький показник. Усе ще даються взнаки негативні чинники перших років війни, які істотно впливали на ціни, зокрема, на зернові, – не лише глобально, а й локально: маю на увазі низькі закупівельні ціни всередині країни. Тож ситуація з валютною виручкою наразі не найліпша.

Натомість імпортували продукції за шість місяців на 33 млрд доларів. Тобто щомісяця ми витрачаємо на імпорт фактично на 2 млрд доларів більше, ніж отримуємо за експортні постачання. З одного боку, для мене як торговельного представника це дуже погана історія. Важливо, щоб торгівля була збалансованою, щоб ми торгували багато. Але не собі в мінус.

З іншого боку, якщо подивитися на перелік п'яти найбільш імпортованих товарів, бачимо, що це переважно паливні матеріали: дизель, бензин, інше паливо, які у нас майже не виробляються, – фармацевтична продукція, вживані автомобілі, що дуже часто йдуть на фронт, а також БПЛА. Так, цього року вперше безпілотники потрапили до п’ятірки лідерів імпорту. Також значні обсяги постачань складників для збирання БПЛА та іншої техніки в Україні. Зрозуміло, що тепер без такого імпорту країні не обійтися. Це цілком об’єктивно.

Але, безумовно, такий ціновий розрив між імпортом та експортом створює великий тиск і на валютний ринок, і на макрофінансову стабільність у країні загалом. Це – прямий вплив війни, якого, на жаль, не уникнути. Тому нам важливо зосередитися на розвитку виробництва в Україні та нарощуванні експорту надалі. Адже насправді ми здатні вивозити й експортувати все, що тільки можна. Ринки збуту для цього є. Потрібно більше й більше виробляти.

- Якісь зміни цінової кон’юнктури найближчим часом прогнозуєте? Чи варто очікувати, що експорт українських агротоварів та металургійної продукції буде вигіднішим? Адже металургія, попри проблеми, пов’язані з руйнуванням підприємств, із дефіцитом електроенергії, поступово відновлюється.

- Насправді тепер складається непогана цінова кон’юнктура на зернові. Але треба розуміти, що вона «непогана» у порівнянні. Адже 2022 року експортери були в розпачі: через заблоковану логістику ціни на міжнародному та на внутрішньому ринках відрізнялися в чотири рази, збіжжя всередині країни для подальшого експорту іноді продавали дешевше за собівартість. Тому порівняно з тими часами тепер маємо досить істотне зростання. Один із чинників, які на це вплинули, – нормалізація торгівлі та зниження «ваги» логістики, на яку 2022-го припадала левова частка експортної ціни. Тепер вартість перевалки нормалізується, логістичні витрати зменшуються. Відповідно ціна для фермера стає привабливішою.

Також на формування цін на різні товари впливають чинники, пов’язані з можливими неврожаєм як у нас, так і в інших регіонах світу. Аномальна спека на деяких культурах позначилася згубно, а на деякі – певною мірою позитивно. Загалом урожай основних експортних культур в Україні, за прогнозами, буде в тих же (чи майже в таких самих) обсягах, як і торік. Але в певних сегментах значного скорочення не уникнути. Очевидно, що вплив такої погоди на кукурудзу буде більш негативним, адже пік спеки припав на період її цвітіння. Те саме, схоже, буде й із соєю та соняшником. Натомість вплив такої погоди на пшеницю неоднозначний. У деяких регіонах палюче сонце завдало шкоди, посіви повигорали. Але загалом зменшення вологості на стадії збирання врожаю завжди позитивно позначається на якості зерна. І з такою якістю можна просити більшу ціну.

Відновлення металургійного виробництва – теж надзвичайно важлива історія. Тому що у 2022 році галузь впала на три чверті. Тепер бачимо за деякими товарними позиціями зростання на 10% та навіть більше. І у світі є попит на українську металургійну продукцію. Географія продажів дуже широка – аж до віддалених ринків Північної Америки.

Стабільно тримається наше машинобудування. Обсяги експорту переробленої продукції, готових харчових товарів зменшилися порівняно з 2021 роком, але поступово зростають.

- До речі, чи змінюватиметься найближчим часом, за вашими прогнозами, співвідношення обсягів експорту на користь продукції саме з високою доданою вартістю? З одного боку, через війну масово налагоджувати глибоку переробку доволі складно, з іншого – держава у цей період намагається стимулювати таку переробку, умовою відкриття деяких кредитних ліній є саме використання коштів для створення нових переробних ліній.

- Тут маємо дві важливі тенденції. Перше – те, як уроки блокування логістичних шляхів і акцент з боку уряду на розвиток переробки змінюють підходи наших виробників. Друге – зміна світогляду самого бізнесу. Такі тенденції були ще й до війни: переробка всередині країни поступово розвивалася. Зокрема, на фоні мільйонів тонн експорту пшениці збільшення продажів за кордон борошна лише на кілька десятків тисяч тонн начебто не вражає. Проте це – зростання на десятки відсотків порівняно навіть із довоєнним періодом. Важливо також, що такі постачання здійснюються переважно до Європи, до багатших ринків із кращими цінами. І тому наша торгова статистика підтверджує, що експорт продукції з доданою вартістю нарощується значно вищими темпами, ніж постачання сировинних товарів.

Безумовно, обсяги експорту агросировини ще довго будуть значними. Адже це десятки мільйонів тонн продукції, і за короткий період перевершити такий вал переробленою продукцією неможливо. Плюс у світі є попит саме на сировину. Деякі ринки тільки на це й орієнтовані. Наприклад, світова тенденція тепер – продаж ВРХ живою вагою, а не відразу фасованої охолодженої чи замороженої яловичини. Наш же інтерес у тому, щоб збільшувати експорт вже порізаної та обробленої яловичини. І ці два тренди діють одночасно. Це не означає, що маємо говорити про якісь проблеми. Просто треба вивчати ринки і правильно розставляти акценти: куди та що вигідніше постачати, на чому можна заробити більше.

Загалом же, як я сказав, тенденція до збільшення частки в експорті продукції із доданою вартістю зберігається. Думаю, найближчим часом буде багато новин щодо промислової кооперації між нашими машинобудівниками та їхніми колегами з ЄС, буде більше замовлень на вузли з України, на складання готової продукції з європейських деталей у нас в країні. Цьому сприяють як процес інтеграції до внутрішнього ринку ЄС, так і бажання наших виробників змінюватися. Бачимо, що, беручи участь у виставках, у бізнес-місіях за кордоном, спілкуючись із потенційними зарубіжними партнерами, наш бізнес робить висновки, які вузли треба виробляти, що може бути цікавим для іноземців. А потім – доволі активно перебудовує виробництво, адаптуючи його під нові потреби.

Більша взаємодія в ланцюгах виробництва з Європейським Союзом – це тепер ключовий тренд. Тому частка перероблених товарів з високою доданою вартістю, переконаний, лише зростатиме. Але водночас маємо підтримувати можливості експорту абсолютно всіх товарів – зокрема, й тих, які є класичними в нашому експорті, не обмежуючи штучно постачання сировини.

УКРАЇНА І ЄВРОПЕЙСЬКИЙ РИНОК: ЯК НАЗАВЖДИ ПОДОЛАТИ «ЕКСПОРТНІ НЕПОРОЗУМІННЯ» З СУСІДАМИ

- Ви наголошували на цілком зрозумілих речах: Україна орієнтується на великий багатий європейський ринок. Але тут не обходиться без проблем. Дуже складними у цьому плані були минулий і початок нинішнього року. Ви брали участь у перемовинах із європейськими партнерами стосовно проблем прикордонних відносин з нашими найближчими сусідами. Який основний урок Україна винесла із цієї ситуації? Як цей досвід прислужиться під час переговорів про торговельне зближення в межах приєднання України до ЄС?

- Головний урок полягає в тому, що, аби повністю інтегруватися в ринок, бути присутнім на ньому завжди, треба з максимальною мудрістю використовувати наявні можливості. Українські виробники, експортери не могли не повестися інакше, як це відбувалося 2022 року. Ми тоді рятували себе і рятували світ, адже були заблоковані усі традиційні шляхи постачання українського продовольства. І, безумовно, дуже багато зернових ми тоді переміщали через Польщу, що викривило тамтешню митну статистику. Отже, було достатньо будь-якої політичної іскри для того, щоб збурити протести. А контекст парламентських виборів у Польщі сприяв поширенню політичних дебатів у цьому напрямі.

Безумовно, маємо погодитися: якби ми поводилися так в мирні часи, це справді було б нерозважливо. Натомість в умовах війни збільшення перевезень цим коридором, північною Європою, було, мабуть, єдиним виходом для нас як експортерів і для споживачів, що чекали на нашу продукцію.

У мирних умовах, коли можна більш прогнозовано торгувати, очевидно, потрібно буде дати час і нам, і сусіднім країнам для того, щоб призвичаїтися одне до одного. Але це лише локальний контекст сусідніх із нами країн. Європейський Союз – набагато ширший і складніший ринок. Приміром, етап еволюційного «призвичаювання» у нас вже відбувався із Півднем Європи, зокрема з Іспанією. Попит на українські зернові там величезний та системний. Це потрібно й корисно обом країнам. Тому що це ефективна торгівля через Середземне море, ефективне використання української кормової бази для Іспанії. Обсяги експорту обраховуються мільйонами тонн. Узагалі левова частка постачань зернових з України до ЄС припадає на Іспанію і на Італію. Це гарна новина, яка означає, що системна, глибока й велика за масштабами торгівля з Євросоюзом можлива навіть в таких дуже чутливих сегментах, як сільськогосподарські товари.

Натомість приклад країн – наших сусідів – свідчить про те, що надміру різкі зміни, необговорені зміни, можуть спричинити проблеми. Тому наше завдання тепер – те, чим ми насправді уже активно займаємося, – проговорити з асоціаціями, компаніями, учасниками ринків сусідніх держав всі нюанси торгівлі: що ми виробляємо, за якими стандартами виробляємо і куди плануємо постачати продукцію. І чим довше й детальніше про це говоритимемо, тим краще та легше їм буде зрозуміти нас, українців. Зрозуміти, що ми не несемо загрози, що насправді ми досить вдало вміємо торгувати, але не зловживаємо цією можливістю й ніде не завдаємо шкоди місцевим виробникам. Зрештою, українці насправді дуже гнучкі: ми завжди шукаємо альтернативні ринки, розуміємо, що до нас прискіпливе ставлення – як до потужної аграрної країни. Але водночас ми готові пояснювати та шукати шляхи для примирення – і на ринку цукру, і на ринках м’яса птиці та меду. Готові дискутувати і за всіма напрямами шукати порозуміння, доводити, що коріння проблеми насправді ніяк не пов’язане з українцями та з українськими товарами. І тоді цих проблемних моментів буде менше.

Зрештою, треба говорити про те, що в Угоді про асоціацію було 40 частково лібералізованих аграрних товарів. Тепер же в межах автономних торгових заходів є застереження лише щодо семи категорій товарів, які вважаються чутливими. Причому за кожною із цих семи позицій ситуація може поліпшитися стосовно доступу нашого експорту на ринок ЄС. І це буде позитивом також для самого Євросоюзу, для тамтешніх промислових та кінцевих споживачів. Адже той самий цукор – це допомога європейським виробникам кондитерської продукції, пом’якшення інфляційних процесів в ЄС, бо його ритмічні постачання сприятимуть нормалізації та стабілізації ціни. І партнерів треба у цьому послідовно переконувати. Ситуація має бути максимально зрозумілою усім учасникам процесів і тоді можна буде обійтися без протестів. Це стосується будь-яких товарних позицій, які стануть предметом наших переговорів з ЄС та з певними державами-сусідами.

- Що стосується подовження дії режиму вільної торгівлі із застосуванням водночас певних обмежень за тими чутливими позиціями, про які ви згадали, то вже у червні, щойно відповідні норми набрали чинності, було вичерпано квоти на постачання двох видів нашої сільськогосподарської продукції, «на межі» – ще декілька. Що із цим робити? Чи є можливості точкових домовленостей про збільшення квот абощо?

- По-перше, ситуація з автономними торговими заходами поки що максимально контрольована, стабільна і спокійна. Ми знали, що за деякими товарами – як-от, овес, – Україна перевищила поріг, який передбачено автономними заходами, ще за кілька місяців до схвалення європейцями самого документа. Тому для цієї культури ситуація була очевидною.

Також зупинили торгівлю цукром: спочатку ми ввели заборону, потім – Європейський Союз. З точки зору вільної міжнародної торгівлі чи торгового права – це не зовсім коректні дії з обох сторін. Але це те, що треба для встановлення довіри між ринками. Річ у тім, що раніше Україна по суті взагалі не була експортером цукру до Євросоюзу. 2021 року, скажімо, ми експортували 7 тис. тонн, навіть квоту тоді повністю не вибрали. Чому? Тому що в Україні цукрова галузь фактично працювала лише на внутрішній ринок. Колись у нас було 170 цукрових заводів, тепер їх 32. І всі вони пережили не найкращі часи реструктуризації ринку, його звуження, неможливості експортувати і т.д. У наших європейських сусідів тим часом відбувалися подібні пертурбації, тільки їх каталізував сам Європейський Союз: людям платили за вихід з бізнесу, стимулювали закриття цукрозаводів.

Тепер ми прийшли до тієї самої ситуації: ефективний ринок виробництва цукру в Україні та ефективний ринок виробництва цукру в ЄС. Але такий статус-кво виник з різних причин. Якщо у нас це була болісна трансформація через брак ринків збуту, через проблеми з фінансуванням і так далі, то в ЄС ішлося про тиск на галузь за допомогою грошей, вплив влади. І тепер з’ясувалося, що номінально Україна значно збільшила експорт цукру до Євросоюзу. Ми із 7 тис. тонн «стрибнули» до 500 тисяч. Але ж це була не експансія на ринок ЄС, а задоволення попиту, подолання дефіциту на європейському ринку. Та водночас, маючи дуже роздратований трансформаціями ринок в ЄС і роздратований трансформаціями ринок в Україні, ми й отримуємо нервову реакцію на наш експорт.

Тепер, експортувавши те, що було дозволено а межах відведених квот, Україна зупинила торгівлю цукром. Готуємося до її відновлення з 1 січня, коли знову відкриється можливість експортувати продукцію у великих обсягах. Сподіваємося, що це буде більш організована, більш передбачувана торгівля. І заборона експорту – крок «на упередження» – дає нам змогу зменшити рівень роздратованості з боку наших партнерів (читай – європейських конкурентів) на цих ринках.

Також ми досягли порогів за експортом яєць, але водночас можемо використовувати СОТівську квоту зі зниженим митом у 15 євро. Думаю, така українська продукція й надалі постачатиметься до Європи. Це доведе, що попит на українські агротовари в ЄС є навіть у разі сплати мита. І це дасть можливість під час перемовин говорити: ми не претендуємо на те, щоб здійснювати якусь експансію на ваші ринки, ми хочемо, щоб системні дисбаланси на товарних ринках всередині ЄС, раптом що, могли долатися передусім за допомогою української продукції.

- За вашими прогнозами, упродовж найближчих місяців будуть вичерпані квоти за всіма сімома видами продукції, які потрапляють під дію автономних торговельних заходів, чи є шанс торгувати деякими товарами без обмежень – приміром, тією ж кукурудзою?

- Щодо кукурудзи, то тут перспективи справді хороші. По-перше, мито в ЄС за імпорту цієї культури поки що нульове. Тому навіть настання передбаченого автономними заходами «порога» не завдасть Україні жодної шкоди, ми й надалі безмитно торгуватимемо. Але, думаю, насправді ми будемо близькі до досягнення порогових показників, але не перевершимо їх.

На м’ясо птиці ми запровадили ліцензування, щоб не було інтенсивної «битви» між нашими виробниками, тому що кількість українських експортерів в ЄС такої продукції збільшується: якщо раніше ми говорили про одного системного експортера, то тепер їх вже близько 10. Тому, сподіваємося, хоча квоти й буде вичерпано, до запровадження митної торгівлі все ж не дійде.

Порога, за прогнозами, досягнемо восени. Побачимо, яким буде рішення європейців. Головне, що наш ринок знає, скільки хто з виробників може експортувати, це не створює ажіотажу. І стабільність постачань до ЄС також має значення.

- А ось український мед, знаю, навіть в умовах квотування завжди був конкурентним на європейському ринку…

- З медом взагалі склалася парадоксальна ситуація. Це – знову ж таки, ілюстрація того, що надмірна політизація дискусії про аграрні ринки призводить до абсолютно парадоксальних рішень. Тому що насправді торік ми зменшили експорт меду до Європейського Союзу. Справа в тому, що ми експортуємо до ЄС стільки меду, скільки фізично можемо експортувати. Так от, незважаючи на те, що ми зменшували обсяги постачань, європейці, однак, вирішили запровадити квотний поріг. Але ми знаємо, що з 2014 року, коли запрацювала Угода про вільну торгівлю (навіть в односторонньому порядку) на експорт до Європейського Союзу, вичерпання квоти ніколи не зупиняло експорт цієї продукції, наші виробники платили 17-відсоткове мито і з вигодою для себе везли товар до Європи. Раптом що, так буде й тепер.

Тому наше завдання – максимально зменшити градус політичної дискусії, пояснювати, що за кожним із цих «чутливих» для європейців товарів – своя унікальна історія нашої присутності на ринку ЄС. І зазвичай ця історія будується на багаторічній співпраці з європейськими покупцями. Переважно це бізнесові покупці, переробники, які на вирощеній в Україні продукції добре заробляють. Переконаний: під час такої спокійної аргументованої розмови швидко з’ясується, що повноцінна інтеграція України до європейського аграрного ринку – інтерес усієї Європи, а ніяк не загроза для неї.

- А що найважливіше в межах переговорів про нашу європейську інтеграцію в аграрному секторі? Що маємо найближчим часом змінити ми, що маємо імплементувати? І що має змінити Європа, адже в ЄС саме обговорюють нагальність змін Спільної сільськогосподарської політики, і потенційний вступ України, вочевидь, лише каталізує процес невідворотних для європейських аграріїв змін?

- Тут усе просто і складно водночас. Ми чітко знаємо, що маємо запровадити всі європейські правила безпечності харчових продуктів в Україні. І йдемо цим шляхом в межах виконання Угоди про асоціацію. Часом щось дається легше, щось складніше, але ми, однак, ідемо цією дорогою. А от щодо Спільної аграрної політики питання ж не так у тому, що має в ній змінитися, аби «абсорбувати» Україну. Питання в тому: яке майбутнє аграрної політики бачить сам Європейський Союз. Безумовно, те, що було актуальним для них у 2004 році, тепер уже не актуальне, тому що вже двічі помінялися регулювання Спільної агрополітики. Раніше, 20–25 років тому, це були дуже зарегульовані ринки: скільки молока ти можеш виробляти, скільки яєць, ще щось… Було дуже планове сільське господарство. Тепер воно ліберальне, але водночас на нього більшою мірою тиснуть кліматичні вимоги та цілі.

ЄС розуміє, що його аграрна політика еволюціонуватиме – з Україною чи без. Формально такі зміни очікуються у 2027 році. І ми говоримо з європейськими колегами про довгострокове моделювання. Ми маємо спільно дискутувати про цілі аграрної політики для Європейського Союзу і про те, як Україна може допомогти досягненню цих цілей з тією моделлю сільського господарства, яка є тепер – стійкою до всіх випробувань, живучою, без значних дотацій. Словом, обговорюємо, як ми можемо бути помічними для Європейського Союзу і де саме нам потрібна його допомога.

Ми не влаштовуватимемо гонку за якомога більшими дотаціями. А в Європі, на жаль, дехто хоче бачити нас саме такими, очікує, що ми жадібно вимагатимемо: дайте нам ще мільярд, ще мільярд… Той, хто боїться конкуренції, якраз і моделює таку поведінку. Насправді ж наша поведінка абсолютно інакша. Ми говоримо: спільно визначаймо цілі, яких хочемо досягти, приміром, на 2050 рік, і з’ясовуймо, як ми можемо одне одному в цьому допомогти. Тому що в Україні є дуже багато ефективних виробництв, що не потребують дотацій. Але нам точно так само, як і європейцям, потрібні субсидії на розвиток малого фермерства, на органічне виробництво, на досягнення якихось кліматичних цілей, на деякі інші речі.

Водночас участь нашої країни в досягненні спільної мети полегшить цей процес, втілення відповідних цілей з нашою допомогою буде менш фінансово обтяжливим для європейських платників податків, ніж тепер, тому що Україна справді може багато чого корисного принести Європі.

- Про поєднання можливостей і потужностей Європейського Союзу як експортера та можливостей України як експортерки аграрної продукції – де тут ми можемо доповнювати одне одного, щоби бути більш сильними гравцями на глобальних ринках?

- Ми і тепер не надто конкуруємо між собою, а є, скоріше, партнерами. Прикладом може бути співпраця України з Румунією в Чорному морі. Ми гармонійно діємо як партнери на таких гнучких ринках, як ринок зернових. Завдяки взаємній підтримці маємо сильну спільну позицію, на яку зважають у регіоні. Такі можливості взаємопосилення маємо і з іншими країнами ЄС, і з Євросоюзом загалом. Об’єднання зусиль з нашим сільським господарством зробить ЄС фактично домінувальним гравцем на міжнародному аграрному ринкові. Натомість мати таких сильних партнерів, як нинішні держави-члени Європейського Союзу, – це посилення українського аграрного сектору.

Не треба забувати, що українське сільське господарство – європейське не лише за правилами, воно й базується на європейських технологіях: генетичні матеріали для виведення курчат, селекція для молочного скотарства, обладнання для молокозаводів – дуже часто це європейські технології, європейські ноу-хау в сільському господарстві. Тобто для нас важливо, щоб надалі така інтеграція і такий взаємообмін зберігалися та посилювалися.

ВІДНОВЛЕННЯ ТОРГІВЛІ З ІНШИМИ РЕГІОНАМИ: НАДІЇ НА ЧОРНОМОРСЬКИЙ КОРИДОР

- А що з рештою напрямків постачань з України як аграрної, так і металургійної та іншої продукції? Як позначається на обсягах експорту відновлення морських торговельних коридорів?

- Другим після ЄС за значенням ринків для нас є регіон Близького Сходу й Північної Африки. Через блокування на початку війни Чорного моря за цим напрямком справді відбулися певні обмеження. Але тепер повертаємо втрачене, потихеньку відновлюємо позиції і на ринку Єгипту, і в Туреччині. Минулого року Україна з’явилася із пшеницею на ринку Алжиру. Це теж хороший знак, тому що наша присутність на цьому ринку дотепер була лише періодичною.

Щодо Об’єднаних Арабських Еміратів, то через війну та особливості логістики у 2022 році дуже багато торговців відвернулися й перестали працювати з Україною, але тепер торгівля повертається. Плюс ми очікуємо, що ще цього року буде підписана угода про вільну торгівлю з Еміратами.

Експорт соняшникової олії до Індії повернувся до довоєнних рівнів. Індонезія так само потихеньку «відкривається», ми повертаємося на тамтешній ринок пшениці. Також навіть у 2022 році, коли було заблоковане море, завдяки Зерновій ініціативі ми мали істотну частку на китайському ринкові кукурудзи. Близько чверті всієї кукурудзи Китай імпортував з України. Частка КНР у нашому експорті тепер наближається до 6%. Переважно це аграрна продукція. І якщо буде стабільна навігація, то наша присутність на цих ринках посилюватиметься.

Паралельно не забуваємо про нашу гуманітарну місію. Ініціатива Президента Володимира Зеленського Grain from Ukraine («Зерно з України») із постачання продовольства для бідних країн Африки стала нібито «другою космічною швидкістю» для ініціатив у рамках Організації Об’єднаних Націй. Ми не вигадали нової механіки, але зробили фандрейзинг, акумулювали досить багато грошей, які дали змогу відправити сім великих вантажів і ще кілька партій готової до вживання продукції в місця, які опинилися на межі гуманітарної катастрофи.

Для Сомалі, приміром, 50 тис. тонн української пшениці – це надзвичайно велика допомога, тому що загальне споживання там – 700 тис. тонн на рік. Тобто, якщо ви доставили 50 тис. тонн, це означає, що майже два місяці вся країна може нормально харчуватися.

Усі розуміють: якщо люди опинилися на межі голоду, їм треба доставляти продукцію тут і зараз. Але світові потрібна глобальна продовольча система, яка б узагалі унеможливлювала потрапляння людей в ситуацію наближення голоду. І тому треба, щоб належно працювали ринки. Лише в Африці 32 країни можуть бути стабільними, тільки якщо матимуть доступ до пшениці із Чорного моря – це або Україна, або Румунія, або Росія. Водночас Росія щороку показує себе все більш варварським торговим партнером, обмежуючи постачання. Незважаючи на всі їхні зусилля зі знищення та крадіжок українського врожаю, виробництво і пшениці, і соняшника в РФ скорочується. Дедалі менше людей готові співпрацювати з Росією як із нормальним торговельним партнером.

Тож для нас важливо розвивати торгівлю з України, розвивати партнерство з Румунією, взагалі мати у Чорному морі інтегрований простір для торгівлі. Тому нам потрібна угода про вільну торгівлю з Туреччиною. Коли ми її ратифікуємо, всі країни Чорноморського басейну, за винятком Росії, будуть поєднані в одну систему правил походження, з єдиним сертифікатом походження. Це означає надійніші ланцюги постачань, краще порозуміння. І тоді буде інакша ситуація з продовольчим забезпеченням Африки та Південно-Східної Азії. Це наша довгострокова мета.

Ми бачимо, що українському бізнесові ця угода потрібна. Свого часу багато моїх друзів, депутатів, колег з бізнесу з осторогою ставилися до перспектив укладання цієї угоди, говорячи про певні ризики для української сторони. Усі ці побоювання враховані в тому варіанті угоди, який тепер «на столі», потенційні ризики мінімізовані. Остаточна фіналізація домовленостей – питання найближчих тижнів.

- На які ще позитивні новини в галузі міжнародної торгівлі розраховуємо найближчим часом? І які є потенційні ризики для нас?

- Треба розуміти, що з початку інтеграції до Європейського Союзу не так активно розвиваються угоди з третіми країнами. Але, по-перше, ми цього року, вочевидь, оновимо торговельну угоду з Норвегією, Швейцарією та Ісландією, країнами Європейської асоціації вільної торгівлі. Угода була укладена півтора десятиліття тому і потребує актуалізації, надання більшого доступу на ринки, особливо аграрної продукції. Треба оновити угоду із Чорногорією, як ми це зробили з Північною Македонією, а також з іншими балканськими країнами. Плануємо переговори з країнами Середземномор’я. Можливо – з Тунісом. Ліван зацікавлений у співпраці з Україною.

Це речі, які, може, й не проривні, але які завершують величезний проєкт формування максимально відкритого простору торгівлі в Середземному морі для українських товарів.

Також продовжуємо діалог з Тихоокеанським регіоном у межах угоди Транстихоокеанського партнерства (CPTPP). Навіть у процесі консультацій можемо знайти двосторонні проєкти, які становлять спільний інтерес. Наприклад, ми зрозуміли, що Україні цікаво оновити угоду про взаємний захист інвестицій з Японією, щоб додати торговельний складник, тому що торгівля відбувається як через експорт-імпорт, так і через присутність юридичних осіб на території одне одного. І таких «не глобальних», на перший погляд, але важливих, послідовних дій до кінця року буде досить багато. Тому що наша стратегія – поступове поліпшення доступу на всі ключові для нас ринки, – і далі актуальна.

Головне – зберегти ту безпекову ситуацію, яку завдяки Силам оборони маємо в Чорному морі, максимально її поліпшувати. А найбільша загроза – цілком очевидна, це Росія, яка намагається фізично знищити або продукцію, або місця виробництва, або логістичні вузли. І чим ліпше ми будемо захищені, тим легше буде нарощувати експорт.

Владислав Обух, Київ
Фото Геннадія Мінченка