Коли кружляють російські яструби, вибори в Україні мають бути у фокусі уваги Заходу

Захід повинен визнати, що українська політика є важливою грою. І вони повинні брати участь у ній, тому що можуть виграти або Росія, або Європа (але, напевно, не обидві). Про це йдеться у статті Владислава Іноземцева «Коли кружляють російські яструби, для Заходу було б розумним не залишати без уваги вибори в Україні цього тижня» для британського видання The Independent, переклад якої пропонує Укрінформ.

Президент Путін твердо переконаний, що Україна є частиною «історичної Росії», і уважно спостерігає за українськими подіями.

Майбутні президентські вибори в Україні отримують досить скромну увагу на Заході. Можливо, у цьому немає нічого дивного, тому що всі зосереджені чи на Брекзіті, чи на протестах «жовтих жилетів» у Франції, чи на наслідках публікації звіту Мюллера у Сполучених Штатах.

Але якими б важливими не були всі ці питання, майбутнє України є не менш важливим для Європи та світу.

Вибори 2019 року - як президентські вибори у березні й квітні, так і парламентські вибори, заплановані на жовтень - можуть стати першими з 2010 року, які просигналізують, що Україна втрачає проєвропейський імпульс і може повернутися до свого роду «примирення» з Росією.

Хоча немає відверто проросійських кандидатів, які можуть потрапити до другого туру виборів, і російська пропаганда офіційно заборонена в Україні, але Кремль робить ставку на різні тактики і може виграти.

Зокрема, у цьому контексті є кілька питань, які ми маємо взяти до уваги: більше 48% українців висловлюють позитивне або переважно позитивне ставлення до Росії; питання відновлення контролю над Кримом посідає 16 місце у рейтингу основних занепокоєнь; а лідери ряду політичних партій відкрито закликають до «автономізації» східної України (маючи бізнес в Росії й навіть у Криму).

Президент Путін твердо переконаний, що Україна є частиною «історичної Росії», де росіяни та українці - один народ. Він, як і багато хто у Росії, відчайдушно прагне реваншу за «приниження» 2004 і 2014 років. Цього разу використовуються нові тактики.

По-перше, Кремль тепер не стільки хоче нав'язати Україні власного маріонеткового президента, скільки прибрати від влади нинішнього, Петра Порошенка. Порошенко рішуче виступив проти російської агресії на сході своєї країни та зробив значний внесок у відродження української економіки.

Він також, і це слід особливо відзначити, просував питання допомоги України і санкцій проти Росії з боку західних урядів. Йому навіть вдалося відновити незалежність Православної Церкви України від російської.

Спочатку потенційним суперником була Юлія Тимошенко, колишній прем'єр-міністр, відома тим, що підписала угоду 2009 року з Володимиром Путіним (який тоді був прем'єр-міністром Росії). За цією угодою, Україна почала сплачувати за російський газ на 30 відсотків більше, ніж у середньому сплачувала Німеччина у 2009 році. Тимошенко ніколи не сказала поганого слова про Путіна, і вона не голосувала проти продовження Договору про дружбу між Україною та Росією на той час, коли країни перебували в стані війни протягом п'яти років.

Тепер, коли Юлія Тимошенко стала третьою за результатами опитувань, Росія покладається на неї переважно як лідера сильної партії, яка після жовтневих виборів сформує одну з найбільших фракцій в українському парламенті (Раді). Як більш вірогідному претендентові, Москва надає мовчазну перевагу Володимиру Зеленському, якого підтримує олігарх Ігор Коломойський, що живе в Ізраїлі.

Друга частина плану Москви полягає у підтримці багатьох кандидатів другого ешелону та їхніх партій, сподіваючись, що вони проберуться у новий парламент і сформують більшість, яка стане опозицією Порошенку, якщо він залишиться президентом.

Це перетворило б Україну на недієздатну державу, не спроможну вирішувати найважливіші питання, які перед нею стоять. Кремль хотів би, на мою думку, відновити «олігархічний» характер української політики. Кожен кандидат, який зараз закликає до «переговорів» із Москвою або вважає «поступки» Росії необхідною передумовою тривалого миру, підтримується промисловими і фінансовими магнатами, хоча за час правління Порошенка, вплив великого бізнесу на політичне життя значно зменшився.

Багато другорядних кандидатів розглядають президентську кампанію лише як спосіб стати більш помітними на парламентських виборах.

Використовуючи зв'язки найімовірнішого союзника Путіна в Україні Віктора Медведчука, Кремль забезпечує контроль над Радою.

Пан Медведчук відкрито спирається на кремлівську підтримку. Настільки, що він нещодавно супроводжував кандидата в президенти від опозиції Юрія Бойка до Москви, де вони зустрічалися з прем'єр-міністром Дмитром Медведєвим і керівником "Газпрому" Олексієм Міллером, щоб обговорити зниження цін на газ – так, ніби вони вже при владі.

Станом на сьогодні Україна є парламентсько-президентською республікою. І повноваження президента можуть бути зменшені ще більше, якщо Рада контролюватиметься опозицією.

Третій елемент у стратегії Кремль вбачається у тому, що Москва продовжує підтримувати головних кандидатів від опозиції. У деяких випадках це робиться відкрито, як з Медведчуком, який є власником нафтових родовищ у Росії. Це дає йому гроші для підтримки своєї політичної діяльності в Україні. В інших випадках це відбувається більш приховано, коли Росія використовує технологію поширення фейкових новин і мобілізує «інтернет-ботів» на підтримку кандидатів, яким вона віддає перевагу.

Тимошенко, яка лідирувала в українському політикумі з точки зору користувачів соціальних медіа, виявилася бенефіціаром несправжніх шанувальників, коли YouTube дійшла висновку, що 44% її підписників є фейковими (як наслідок, вони були видалені).

Москва також робить все, що може, аби дискредитувати нинішнього президента, постійно публікуючи неправдиві новини про нього та його кампанію і зображуючи його як «маріонетку» в руках західних держав. Незважаючи на те, що російські ЗМІ зараз є набагато менш впливовими в Україні у порівнянні з минулими роками, Кремль розганяє інформацію проти Порошенка через своїх союзників, зокрема через менші партії, що мають доступ до місцевих та національних ЗМІ, через радіостанції та телевізійні канали, контрольовані Медведчуком і олігархами, які підтримують Тимошенко.

Найбільш важливим фактором для всіх основних кандидатів від опозиції в ці дні є те, що тим чи іншим чином вони дали зрозуміти, що братимуть участь у переговорах з Володимиром Путіним, щоб укласти угоду з Росією про майбутнє східних українських територій, які зараз перебувають під контролем сепаратистів, підтримуваних Росією.

І Тимошенко, і Зеленський дуже рішуче поставили це питання в центрі своїх політичних обіцянок. Що різко контрастує з намаганням Порошенка переконати своїх співвітчизників у тому, що він зможе повернути Донбас і Крим «зовсім скоро».

Звичайно, легко поставити під сумнів, наскільки це є можливим, але я би припустив, що будь-які «мирні» переговори з Росією несуть ризик того, що український суверенітет опиниться під реальною загрозою. Москва буде наполягати на великих поступках, якщо Київ захоче повернути окуповані території. Ті, хто відкрито закликає до таких переговорів, здається, готові запропонувати їх Путіну, щоб той скористався перевагами.

Російське керівництво досі вважає, що вона «втратила» Україну (політично) як у 2004, так і в 2014 році після того, як намагалася використати всю свою владу - у першому випадку «м'яку» владу, а у другому «важку» - аби запобігти країні стати більш європейською.

Тепер Кремль намагається зупинити подальший рух до європеїзації України, діючи майже непомітно - використовуючи чесноти вільного і демократичного суспільства з метою повернути Україну до авторитарного й олігархічного минулого.

Порошенко, можливо, не є найкращим президентом, якого мала або могла б мати його країна. Під його правлінням прогрес у боротьбі з корупцією значно сповільнився, і його справедливо критикують за численні втрачені можливості.

Проте Захід повинен визнати, що українська політика є важливою грою. І вони повинні брати участь у ній, тому що можуть виграти або Росія, або Європа (але, напевно, не обидві).

Якщо проєвропейські голоси в Україні в кінцевому підсумку затихнуть, а російські імперські прагнення відродяться, Європа постане перед набагато більшими викликами, ніж можуть створити Брекзіт або «жовті жилети».