Інформація, що «вводить в оману», призвела до безладу в Британії: дайджест пропаганди за 2-4 серпня
- Що не так зі скасуванням санкцій проти «звичайних росіян»
- Політика МОК триває на «нейтральних мінімалках»
- Хто стоїть за заворушеннями у Великій Британії
- Про що варто пам’ятати у День ПС ЗСУ
Що не так зі скасуванням санкцій проти «звичайних росіян»
На пресконференції у Німеччині звільнені з путінських застінків російські опозиціонери Яшин, Кара-Мурза та Пивоваров заявили, що санкції проти звичайних росіян несправедливі й контрпродуктивні. Тому, мовляв, їх треба зняти. Також вони розповіли, що росіяни нібито не підтримують війну проти України.
НАСПРАВДІ, важко зрозуміти, кого вони вважають за «звичайних росіян», і хто з них не підтримує війну. Згідно з останнім соціологічним дослідженням цілком ліберального «Левада-центру», 34% опитаних мешканців РФ схвалюють ядерний удар по Україні. Серед них 10% «безумовно» підтримують, а ще 24% вважають його «скоріше» доцільним.
Частка прихильників ядерної ескалації збільшилася на 5% за останній рік і стала рекордною з лютого 2022-го. Найбільший потяг до ядерного удару по Україні мають російські пенсіонери, які регулярно дивляться телебачення і «схвалюють» діяльність Путіна. Так, у віковій групі 55+ частка тих, хто схвалює ядерний удар, досягає 35%, а серед тих, хто черпає інформацію з ТБ, – 41%.
Якщо цих вважати «звичайними росіянами», то санкцій проти таких немає. Заборона/обмеження на в’їзд у якісь західні країни, невидача віз, їх аж ніяк не стосується через насамперед відсутність закордонних паспортів (у 80% мешканців РФ їх немає). Те саме і щодо блокування міжнародних платіжних карток, неможливість відкрити банківський рахунок за кордоном, складнощі з оформленням ВНП (вид на проживання) і тому подібні речі.
Тому в реальності «звичайних росіян» ці санкції абсолютно не торкнулися. Обмежити свободу (в цьому випадку – пересування) можна лише тим, хто цю свободу мав. А пропагандистський дизайнер Лебедєв як їздив по Європі, так і їздить. Ще й до Одеси зібрався «пожерти в ресторані Савви Лібкіна». Тож кого під звичайними росіянами мають на увазі путінські опозиціонери?
Політика МОК триває на «нейтральних мінімалках»
«Білорус Іван Литвинович виграв золото у стрибках на батуті – він перший наш спортсмен у нейтральному статусі, який здобув золоту медаль. Вітаємо!». «Так! Наші дівчата не залишили жодних шансів іспанкам і вийшли в фінал Олімпіади!». Саме так висвітлюють російські спортивні ЗМІ успіхи своїх «нейтральних» атлетів на іграх у Парижі.
НАСПРАВДІ, це ще один приклад «вдалої» санкційної політики щодо РФ та Білорусі. Коментатори (на російському сегменті Eurosport) у відкриту кажуть «наші атлети» (навіть щодо тих, хто виступає під прапором іншої країни). Так, прапорів РФ чи Білорусі на трибунах немає, їхні гімни не лунають, але їхня присутність є. На аренах помічені відомі впливові особи російського спорту (той же Шаміль Тарпищев – президент Федерації тенісу РФ) та інші.
Профільні російські спортивні ресурси взагалі не згадують успіхи українських спортсменів у Парижі, а Z-канали пишуть якусь маячню на кшталт: українці, не радійте перемозі Ярослави Магучіх, бо Зеленський використає це в якості пропаганди.
Але неозброєним вухом чутно, що Росія, підглядаючи в олімпійську замкову шпарину, дійсно сумує через свою відсутність на світовому спортивному святі. До речі, у 2028-му, на наступних літніх Олімпійських Іграх, Росія «святкуватиме» 10-ту річницю свого відсторонення від них.
Вперше таке трапилося перед зимовою Олімпіадою 2018 року. І варто нагадати, що тоді це було зроблено не через окупацію українського Криму та частини Донецької та Луганської областей, а виключно після викриття допінгових маніпуляцій ще на сочинській Олімпіаді-2014.
З того часу подібна «вдала» санкційна політика МОК, на жаль, так і триває на «нейтральних мінімалках».
Хто стоїть за заворушеннями у Великій Британії
Як відомо, 29 липня в англійському місті Саутпорт сталася трагедія: чоловік напав на дитячий танцювальний клуб: загинули троє дівчаток, ще вісім постраждали. Сайт Channel3 Now опублікував ім’я нападника – Алі Аль-Шакаті. В Росії, звісно, поґлузували на цю тему, пов’язавши з «мігрантською кризою в Європі». Але потім з’ясувалося, що злочинця звуть Аксель Рудакубана, він народився і виріс у Великій Британії. Проте було запізно, в країні почались масові антимігрантські заворушення.
НАСПРАВДІ, кампанія в соцмережах зіграла важливу роль у підбурюванні до насильства. Як це було відпрацьовано, – пише The Telegraph 3 серпня. Новина на Channel3 Now з’явилася за 2 хвилини після твіту блогера Берні Споффорта (який постійно поширює теорії змови) зі згадкою саме Аль-Шакаті. У свою чергу, твіт Channel3 Now (на акаунт якого підписано лише 3 тисячі користувачів), зібрав одразу 27 млн переглядів. «Це стало можливим завдяки тому, що багато підписників Channel3 Now – не реальні люди, а боти, які діляться вірусними повідомленнями», – пояснює професор університету Манчестера і головний дослідник проєкту з боротьби з дезінформацією Стівен Гатчінгс.
Паралельно повідомлення Channel3 Now про «вбивцю» із Саутпорта підхопили: акаунти, пов’язані з Росією, засновник антимігрантської Ліги захисту Англії Томмі Робінсон і відомий блогер Ендрю Тейт. Пости останнього зібрали мільйони переглядів і сотні тисяч лайків. Відомий підприємець Дункан Баннатайн написав, що «можливо, Робінсон мав рацію від самого початку» щодо ризиків, які становлять мусульманські іммігранти.
Щодо Channel3 Now, то як свідчить його аналіз, це агрегатор як справжніх новин, так і фейкових вірусних заяв. Він використовує YouTube-канал, запущений у 2012 році любителями автоперегонів з російського Іжевська. У 2019 році канал було перейменовано, він почав публікувати англомовні ролики про Пакистан, що дає привід замислитись над його «захопленнями і перепрофілюванням».
Під нинішньою назвою канал працює два роки. Торік Channel3 Now зареєстрував домен у Литві. IP-адреса сайту належить двом громадянам Пакистану. У сайту є лише один автор на ім’я Джеймс Лоулі, в обліковому записі якого в LinkedIn зазначено, що він володіє садівничою компанією в Канаді. Пошук його особистості за фото не дав результатів. В мережі не знайшлося інших згадок його компанії.
Коли стало відомо ім’я справжнього підозрюваного, канал Channel3 Now на YouTube зник, а на сайті видання з’явилася заява з вибаченнями за інформацію, що «вводить в оману». Це спростування – «прийом аутентифікації», пояснює Гатчінгс, – «їм потрібно створити враження, що вони просто зробили невинну помилку».
(Зазначимо, вона призвела до того, що до середини дня 4 серпня заарештували понад 100 осіб, декілька поліцейських поранені).
На думку Гатчінгса, «подібними сайтами керують напівавтономні організації, яких Москва наймає як підрядників, а автори таких публікацій відчувають необхідність виправдати щедрі виплати і покладаються на клікбейт, що підкріплюється проросійською або антизахідною дезінформацією».
Про що варто пам’ятати у День ПС ЗСУ
І наостанок про День Повітряних Сил ЗСУ, якій відзначали 4 серпня. З одного боку, саме з його нагоди прилетіли довгоочікувані подарунки у вигляді офіційно підтверджених декількох (далі – буде) винищувачів F-16. З іншого, це свято має й певний гіркий присмак.
Telegram-канал UA War Infographics нагадав, що у 1991 році українські Повітряні Сили мали у своєму складі понад 3 тисячі (!) одиниць крилатої техніки. В тому числі 900 винищувачів, 564 бомбардувальники, 21 літак РЕБ і розвідки та багато інших. До 2013 року Україна дійшла вже лише з 600+ одиницями. За рік до повномасштабного вторгнення (2021-й) їх взагалі залишилось 350.
Попри це, Повітряні Сили з 24 лютого 2022 року (вже у перший же день наші льотчики «приземлили» два найсучасніші російські Су-30СМ), знищили понад 8 000 ворожих повітряних цілей, здійснили понад 20 000 бойових вильотів.
Так, Путін програв свій повітряний бій в Україні. Але ціна цього програшу була б для нас значно меншою, якби Росія зі своїми «гарантіями безпеки» свого часу не наполягла на повітряній «демілітаризації». Тому День ПС ЗСУ в тому числі й про те, чого варті домовленості з Москвою.
Матеріал підготовлено Головною редакцією «Центр стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки» для сайту Укрінформу
