Після умовної Познані Москва погрожує реальному Берліну: дайджест пропаганди за 12 вересня 2024
- Москва формулює свій «ядерний обов’язок перед світом»
- Як РФ захоплює інтелектуальну еліту Латинської Америки
- Путін перебуває у «китайській несвідомості»
- «Магія Кадирова» перестає діяти вже й на росіян
Москва формулює свій «ядерний обов’язок перед світом»
Після розмов про ядерний удар по «умовній Познані» радник АП РФ Караганов запропонував атакувати вже реальний Берлін. Він заявив, що поточна доктрина і політика у сфері застосування ядерної зброї застаріла й не виконує свої функції, оскільки практично повністю виключає застосування такого озброєння. Таку політику Карганов назвав «аморальною» і закликав переробити доктрину.
«Головна її мета має полягати в тому, щоб усі нинішні та майбутні противники були впевнені, що Росія готова застосувати ядерну зброю. Це не тільки наш обов’язок перед нашою країною і нашими громадянами, які зараз гинуть на фронтах і навіть уже у мирних містах, це наш обов’язок і перед світом. Якщо ми не реактивізуємо ядерне стримування, то світ впаде в низку воєн, які неминуче набудуть ядерного характеру і завершаться третьою світовою війною. Це питання кількох років. Обов’язок Росії — різко активізувати ядерний фактор у світовій політиці і переконати наших супротивників у тому, що ми готові застосувати ядерну зброю в разі будь-яких зазіхань на нашу територію і наших громадян», — пояснив Караганов.
У відповідь на удари по РФ звичайною зброєю він пропонує атакувати європейські столиці: «Якщо дрон знову прилетить по Кремлю, то чому б для початку не завдати звичайного ракетного удару по Рейхстагу? Нехай горить», – пояснює він.
НАСПРАВДІ, не таємниця, що РФ готується змінити свою ядерну доктрину. Напередодні спікер Держдуми Володін уже пригрозив ударами «більш потужною зброєю». Під якою може матися на увазі тільки ядерна, оскільки всі інші види озброєнь Росія в Україні вже застосовувала.
Нагадаємо, зараз доктрина РФ передбачає лише чотири випадки застосування ядерної зброї: 1. Отримання достовірної інформації про старт балістичних ракет, які атакують її територію та/або територію її союзників. 2. Противник застосовує проти РФ та/або її союзників ядерну або інші види зброї масового ураження. 3. Противник діє проти російських критично важливих державних або військових об’єктів, що може завадити застосуванню ядерних сил РФ. 4. На РФ відбувається напад із застосуванням звичайної зброї, який ставить під загрозу саме існування держави.
Як бачимо, під жодну з цих причин (навіть, останню – адже Путін вперто ігнорує «ситуацію в Курській області) нинішній «протокол» застосування ядерної зброї не підпадає. Ось у РФ його і вирішили «докрутити». Принаймні, інформаційно. Хоча це нікого у світі вже давно не вражає. Хай би як Путін не переконував, що «якщо ракети країн НАТО битимуть по території РФ, то це означатиме, що ці країни вступили в безпосередню війну з Росією. І вона буде змушена їм відповідати».
Черговий останній аргумент «короля Кремля» знову свідчить, що він голий. Його шантаж — це свідчення відсутності інших можливостей вплинути як на Захід з Україною, так і можливо, на «партнерів», щоб ті не дошкуляли йому своїми «мирними планами». Єдина новина у цій риториці в тому, що у Москві ядерний напад вже вважають «своїм обов’язком перед світом».
Як РФ захоплює інтелектуальну еліту Латинської Америки
Щодо «мирних планів партнерів Росії», то 12 вересня президент України Володимир Зеленський розкритикував такий від Бразилії та Китаю. Він заявив, що цей мирний план не враховував позицію Києва, і назвав його «деструктивним»: «Як можна пропонувати свою ініціативу, нічого в нас не запитавши? А Росія включається і каже: «Ми підтримуємо цю ініціативу». Ми ж не дурні. Для чого цей театр?».
НАСПРАВДІ, цікаво дізнатись з чого (крім іншого) складається цей «театр» і хто та як пише «сценарії» для його «вистав». Wilson Center опублікував статтю з красномовною назвою «Захоплення Росією інтелектуальної еліти в Латинській Америці». Її автори констатують:
РФ успішно реалізує довгострокові стратегії із захоплення та впливу на інтелектуальні еліти в Латинській Америці, використовуючи ЗМІ, освітні заклади та аналітичні центри для формування громадської думки та політики.
Ці зусилля (що включають перетворення таких ЗМІ, як RT Actualidad і Sputnik Mundo на популярні й такі, що мають широку популярність видання) нагадують тактику радянської епохи. Вона спрямована на просування наративів Москви та протидію західному впливу.
У минулому ця стратегія мала довгострокові наслідки. Багато латиноамериканських студентів, які пройшли ідеологічну підготовку в університетах СРСР, згодом повернулися на впливові посади у своїх національних політичних та освітніх системах. Аналогічна динаміка спостерігається і сьогодні.
Зрозуміло, що інтелектуали можуть давати справжній аналіз, що істотно відрізняється від офіційної позиції їхніх урядів. Але якщо для наукового співтовариства це очевидно, то для ЗМІ та громадськості не завжди.
Наприклад, ведучі іспаномовних програм німецької компанії Deutsche Welle часто не поправляють гостей, які відтворюють московські формулювання, як-от «адміністративні кордони Росії» (пропагандистський евфемізм, що припускає, нібито кордони зайнятих нею українських територій дійсно є кордонами РФ), або не вказують на те, що, згідно з міжнародним правом, вона займає суверенну територію України.
Інший приклад – іспаномовний контент France 24 — популярний серед латиноамериканської аудиторії. Прагнучи представити різні думки на теми, пов’язані з Росією, деякі передачі надають платформу промосковським інфлюенсерам.
Але ця загальновідома проблема стає ще актуальнішою, коли спікери мають академічні звання та престижні університетські посади, які забезпечують їм довіру та визнання. Ще більш тривожно, коли вони є авторами підручників, які можуть впливати на велику студентську аудиторію. Нещодавній приклад цієї тенденції – підручник з порівняльної зовнішньої політики, виданий у Мексиці. Якщо багато його розділів пропонують цінний, незалежний аналіз місцевих і міжнародних учених, то розділ про російську зовнішню політику таким не є.
У ньому (написаному, до речі, випускником російського Університету дружби народів) йдеться про те, що «в лютому 2014 року відбулося пряме втручання США у справи України з метою організації перевороту». Також стверджується, що «спочатку конфлікт здавався швидко вирішуваним, але коли США і ЄС почали посилати зброю Києву, він переріс у конфронтацію між НАТО і РФ, яка ведеться в Україні». У розділі не використовується термін «війна», замість нього улюблені пропагандистами словосполучення «спеціальна військова операція» і «конфлікт». Крім того, відсутній розділ про українську зовнішню політику на противагу Росії.
Саме такий підхід й дозволяє наративам Москви виступати під виглядом «академічного аналізу». Росія та її регіональні агенти впливу користуються тим, що буває важко відрізнити справжнє інтелектуальне розмаїття від організації інтелектуалів для досягнення конкретних політичних цілей. «Все це підкреслює гостру потребу критичної оцінки джерел інформації —відповідальність, яку ми всі поділяємо в боротьбі із захопленням інтелектуальних еліт», — підсумовують автори.
Путін перебуває у «китайській несвідомості»
Про ще одного «партнера» Росії 12 вересня казав особисто Путін. На зустрічі з главою МЗС КНР Ван І він заявив про «успішні відносини з Китаєм після масового блокування платежів».
НАСПРАВДІ, як насмішка над цією заявою є новина того ж дня про те, що Міністерство торгівлі КНР попередило місцевих автовиробників про небезпеку інвестицій в автомобільну галузь РФ.
Звісно, Путін про це знає, але знов вирішує піти у китайську несвідомість і публічно ігнорує наростаючі проблеми з банківськими платежами між РФ і КНР. Загальновідомо, що ситуація з ними почала різко погіршуватися ще з грудня 2023 року, коли президент Байден підписав указ, що дозволяє Мінфіну США запроваджувати вторинні санкції проти банків третіх країн за допомогу підсанкційним особам і забезпечення поставок ВПК РФ. Після цього понад 98% кредитних організацій КНР перестали приймати платежі від компаній РФ. А деякі почали відхиляти платежі з російськими іменами і відмовлятись приймати «брудні» юані з РФ.
Торгівля між Китаєм і РФ, як констатують аналітики, стрімко скочується в «сіру зону», здійснюючись через посередників у третіх країнах, які беруть 8-10% комісії. І останню хвилю відмов від роботи з РФ вже не виходить пояснити окремими казусами на місцях, як це роблять російські чиновники.
«Настільки масова кампанія свідчить про певну політичну установку, яку в тому чи іншому форматі спускають на всіх рівнях китайської управлінської драбини», – каже російський експерт із КНР Іван Зуєнко у статті для журналу «Профиль». І хоча жоден китайський банк під санкції США за торгівлю з РФ ще не потрапив, автор вважає, що китайцям «принципово важливо зберегти чистоту своєї банківської системи перед обличчям американців, що використовується як аргумент у переговорах між країнами. Пекін не зможе компенсувати втрату західного ринку за рахунок російського, попри його важливість, і наратив «санкції нам на користь» повторювати не хоче. Росія просто того не варта.
«Магія Кадирова» перестає діяти вже й на росіян
«Зайшов спецназ «Ахмат» і ми цього противника зупинили та захистили Курську землю». Ця фраза «генерала Аладіна» абсолютно самодостатня. Колись страшна кадировська Чечня вже стала смішною.
Як пояснює відомий журналіст Олег Кашин, «Алаудінова стало можна не боятися не тому, що особисто він якийсь особливо м’який або нешкідливий. На його репутацію тепер працює не тільки його публічна поведінка, а уся кадировська складова в українському військовому сюжеті, яка в певний момент почала виглядати не непорозумінням, а закономірністю».
Від кадировських бійців НАСПРАВДІ чекали, що в потрібний Путіну момент ця преторіанська гвардія покаже, на що вона здатна, що не дарма її вирощували в особливих умовах стільки років. Тривалий час російське суспільство дивилося на них зі страхом, і якось за замовчуванням малося на увазі, що все або майже все страшне на війні в Україні теж буде пов’язано саме з ними.
А натомість отримало горезвісний «тікток», шулерську мобілізацію жителів регіонів РФ через «Ахмат» і надмірну медійну активність Алаудінова. (А раніше – Делімханова та постійну – самого Кадирова).
«А чому? А тому, що за підсумками двох із половиною воєнних років його стали менше боятися, магія пішла, і навіть у курортній Анапі, коли кадировський «волонтер СВО» чіпляється до місцевої дівчини (останній випадок, коли Алаудінов публічно заступився за кадировське «бидло», за що наразився на гнівну відповідь майже всіх без винятку «воєнкорів». – Ред.), вона не лякається, як було б раніше, а впевнено посилає його», – підсумовує Кашин.
На українців, як відомо, взагалі ніколи не діяла «магія Кадирова» (достатньо згадати купу відповідних відеороликів з початку повномасштабної війни). А ось тепер і росіяни дорослішають. Можливо.
Матеріал підготовлено Головною редакцією «Центр стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки» для сайту Укрінформу
