Здобув славу як поет, а на хліб заробляв живописом. Фото
Малював малий Тарас лозинкою на піску, мережив пальчиком покрадьки мокру глину, малював крейдою на воротах, а вуглиною - на стінах. Малював і тоді, коли навчився писати й читати.
Вірші прийдуть пізніше. Довго не показував їх нікому, соромився своєї поезії, не вірив у неї, а ось малярства не приховував. Як пізніше згадував, там були “і коні, і москалі”.
Але Тарас був кріпаком. Вибору не було - отож мусив працювати на пана Енгельгардта, як і тисячі підданих поміщика. Лупцювали та дубасили його за те, що перемальовував картини й говорив рідною мовою. Та не зрікся мрії стати художником, не відступав, не здавався.
І сталося диво: у реєстрі слуг, який поштиво вручили ясновельможному Енгельгардтові, Тарас значився як “покоєвий маляр”. Це було перше “офіційне” визнання.
Скільки ще випаде випробувань – на злам, на зречення, на згубу! Скрізь - у Вільшані, у Вільні, Варшаві та Петербурзі – малював, малював і ще раз малював.
Викупили з неволі Тараса Шевченка як художника (22 квітня 1838 року). Двадцять чотири роки кріпацтва розвіялися на вітрах свободи і настали, за словами щасливого власника унікального документа – відпускної, “незабутні, золоті дні” нового життя.
Справді настало богемне життя. Тарас мешкав у самого Брюллова, винаймав найдорожчих візників для поїздок до театру – не на будь-які вистави, а лише на бенефіс… Закохувався сам і несамохіть закохував у себе красунь. Але була й напружена натхненна праця.
Молодому митцеві не лише пророкували велике майбутнє, а й підтримали навчання в Академії мистецтв, допомогли стати стипендіатом Товариства заохочення митців, ввели до вишуканих петербурзьких салонів.
Друзі знали його вірші, зокрема баладу “Причинна”, ставилися до них прихильно, але у поезіях ніхто ще не вловлював геніального начала, зате всі цінували малярський хист.
І круглі пензлі художника Шевченка витворювали акварельні портрети (1839 року вони здобули схвальні відгуки на великій академічній виставці), малюнок “Циганка-ворожка” (1841), за який ще зовсім молодого автора втретє відзначили срібною медаллю другого ступеня, воістину геніальну картину “Катерина” (1842). А ще множились ілюстрації до різноманітних книжкових видань.
Тарасові радили їхати до Італії. Чи не всі друзі вважали, що лише там він зможе огранити великий природний хист художника, вийти на світові обшири. Про все це розмірковував і Шевченко. Не судилося і не випало побачити “безсмертні чудеса” Італії.
У травні 1843 року Шевченко вирушив до України. І під час першої, і на шляхах другої подорожі до України (1845-1847) не розлучався з альбомами, хоча й остаточно визначився: він – передусім поет.
Жадав слави, як поет, а кошти на хліб насущний заробляв малярством – до останньої своєї хвилини. Двокрилля таланту підносило Шевченка в таку височінь, про яку інші могли тільки мріяти.
Арешт 5 квітня 1847 року й тривале слідство завершилося резолюцією Миколи І: “Під найсуворіший нагляд…”. Російський імператор заборонив Шевченкові не лише писати, а й малювати.
Та скрізь – в Орській фортеці, під час експедиції на Арал, в Оренбурзі й Новопетровському укріпленні – рядовий і писав, і малював. Не лише олівчиком - мав офортні голки та спеціальний лак.
Воістину ніхто не міг скорити дух творчості. Очікуючи звільнення із 10-річного заслання у липні 1857 року Шевченко зробив такий запис у “Щоденнику”: “Я добре знав, що живопис – моя майбутня професія, мій хліб насущний…”.
Напившись цілющої волі, учорашній бранець почав опановувати невичерпні таємниці офортної техніки й на схилі життя, ставши першим офортистом Росії, здобув офіційне звання академіка гравюри.
Неофіційно великого українця в Петербурзі величали “російським Рембрандтом”. Загалом же спадщина Шевченка-художника – це понад 1200 різноманітних мистецьких творів (збереглося 835).
Останнім був “Портрет архітектора Горностаєва”, а першим – портрет дівчинки Оксани Коваленко, який закоханий у неї Тарас намалював лозинкою на вічних пісках біля рідної Кирилівки.
Фото: photo.ukrinform.ua
