"Хайтарма" у перекладі з кримськотатарської мови означає "повернення". Таку саму назву має і тепер уже широко відомий фільм, що вийшов на екрани трохи більше року тому. Сюжет його охоплює лише три дні травня 1944-го. Головний герой стрічки Амет-Хан Султан, двічі Герой Радянського Союзу, льотчик-ас, на рахунку якого кілька таранів, отримує після визволення Севастополя коротку відпустку для відвідання батьків у рідній Алупці. І стає свідком трагедії свого народу - жорстокої депортації кримських татар на схід, за тисячі кілометрів від Криму. Фільм майже з документальною точністю і водночас з образно-художньою переконливістю розгортає перед глядачем панораму й деталі цієї національної трагедії. Його могла створити людина, котра добре обізнана з усіма обставинами і трагізмом депортації, пройнялася нею всім своїм серцем.

Щоправда, Ахтем Сейтаблаєв, режисер кінокартини і виконавець головної ролі, народився через 28 років по тому, як за наказом Сталіна відбулося віроломне виселення кримських татар. Звідки тоді в нього таке глибоке проникнення в сутність тих подій і талановите відтворення їх на кіноекрані? З цього питання і розпочалася бесіда кореспондента Укрінформу з Ахтемом Сейтаблаєвим.

ЗА ВЕЛІННЯМ СТАЛІНА ЗРАДНИКОМ НАЗВАЛИ ЦІЛИЙ НАРОД

- Нині минає сімдесят років з часу, коли ця трагедія сталася, але біль від неї в нашого народу не проходить і, думаю, ніколи не пройде, - сказав Ахтем Сейтаблаєв. - Немає такої кримськотатарської родини, якої б вона не торкнулася, зачепила і нашу сім'ю. Тато, якому тоді було чотири роки, пам'ятає якісь невиразні епізоди, як спалахи, а мамі виповнилось на той час шість років, і вона пригадує депортацію в окремих деталях. Мамі, зокрема, запам'яталось, як увечері, за лічені години до виселення, до них приходив солдат. Попросив води, мовчки посидів, перекусив і, коли виходив, натякнув на те, що варто було б господарям зібрати документи і якусь їжу: все, мовляв, може статися. А вночі він виявився серед тих, хто виселяв нашу родину і навіть допоміг у зборах, на які тоді відвели 15 хвилин.

Пам'ятаєте епізод наприкінці фільму, коли у товарний вагон заштовхують вагітну жінку, і вона там народжує? Це зовсім не вигадана історія. Так народився дядько продюсера нашого фільму Ленура Іслямова. Новонародженого назвали Сабрі, що означає "терпіння".

Мама й тато не любили згадувати ті дні. Знаю лише, що їх везли багато діб голодними, у закритому, переповненому людьми товарняку, де не було найелементарніших умов, де сидіти доводилося по черзі. Кінцевими пунктами для них стали поселення на болотах у Марійській АРСР і в пустелі Середньої Азії. Але десятки тисяч депортованих так і не доїхали до місць розселення: померли в дорозі...

- Доповню ваші слова спогадом свідка тих подій Паши Халіда, який був у одному з таких товарняків. Цей спогад цитує у своїй книзі "Україна і Крим: спільність історичної долі" відомий український історик Василь Чумак: "Ніч. Заходять солдати зі зброєю і кажуть, щоб через 15 хвилин зібрались. Я беру рогатку, шинелю, залишену пораненим дядьком. Мама спокійно каже: "Не треба, синку, облиш". Солдат відбирає у мами Коран, кидає його в туалет. Нас відвозять на кладовище і до ранку тримають. Ранком нас женуть на станцію. Там заганяють, як худобу, у вагони-"телятники": маму в один вагон, мене - в інший. Тоді я бачив маму востаннє... На всіх станціях, які ми проїжджали, місцеві жителі з криками "зрадники" закидали вагони камінням. У Саратові нас пересадили на вантажні баржі. П'ять днів ні в кого не було навіть макової зернини в роті. Не годували, поки не привезли в Марійську АРСР. Коли пливли на баржі, сусідка з відчаю на моїх очах кинула своїх дітей у річку і кинулася сама. Коли нас привезли в Марійську АРСР, то 18 кілометрів гнали пішки в тайгу. Поселили в таборі серед болота, там до нас жили поляки. Дуже багато людей умирало. Поки вириють могилу, вона заповнюється водою. Трупи топили палками. Жінки працювали на лісоповалі. Пили гнилу воду, і добре пам'ятаю, що у всіх, хто умирав, останнім бажанням було випити ковток свіжої води з рідного Криму".

Депортація. Кадр із фільму «Хайтарма». Фото: kh-davron.uz

- Звичайно ж, мої тато й мама теж усе це пережили. Але, повторюю, не любили про це розповідати. А, можливо, й не пам'ятали всього: дитяча пам'ять щадила їхню психіку, включала якийсь захисний механізм. Та й мою психіку вони оберігали. Про те, що кримські татари були визнані радянською владою народом-зрадником, я вперше дізнався у п'ятому класі від учителя історії. Ми тоді за шкільною програмою проходили війну. Розповідаючи про 1944 рік, учитель сказав, що Кримський півострів звільнили б набагато швидше і з меншими втратами, якби не поголовне зрадництво кримських татар. Він це сказав, а в класі на якусь мить запанувала мертва тиша, адже в ньому було більше двадцяти дітей з кримськотатарських сімей. А потім ми вибухнули гнівом. Учитель нас вигнав із класу. Але на знак солідарності з нами вийшов весь клас. Стався великий скандал, бо запротестували не тільки ми, а й наші батьки, багато інших жителів узбецького містечка Янгіюль, у якому мешкали в основному депортовані. І не лише кримські татари, а й поволзькі німці, далекосхідні корейці, узбеки. Втихомирилося все тільки після того, як учителя історії усунули від викладання в нашому класі. Так я у дванадцять років дізнався, що мій народ принижений, що його силоміць вигнали з рідної землі, що їхати в Крим тобі не можна - ти цього не заслужив, і що на тобі лежить якась вина.

Після цього випадку я поступово почав усвідомлювати, хто є наш народ і моя родина як його частка. Почав цікавитися історією кримських татар, причинами й обставинами їхньої тотальної депортації. Мій батько був активним учасником протестних акцій за повернення татар у Крим, у нашому домі часто збиралися їхні організатори, у тому числі й Мустафа-ага - Джемілєв. На моє виховання глибоке враження справила позиція мого діда по материній лінії. Він за найменшої нагоди відкрито хулив радянську владу, казав, що вона наскрізь брехлива і що жодного дня не збирається на неї працювати.

Наприкінці вісімдесятих років, під час горбачовських реформ, розпочався процес повернення татар на історичну батьківщину. Саме тоді, у 1989-му, я закінчив середню школу і спробував вступити до Кримського державного університету. Як і передрікали мої батьки та друзі, спроба виявилася марною. Довелося за наполяганням мами обмежитися акторськими курсами при Кримському культосвітньому училищі. Десь за півроку одна з його викладачок довірливо розповіла, що перед нашим поверненням у Крим їх зібрали на партійні збори і парторг заявив, що ось повертаються ці бусурмани, у них є свято жертвопринесення. У це свято не випускайте дітей на вулиці і самі не виходьте, тому що вони ловлять росіян, приносять їх у жертву, п'ють їхню кров. Викладачка зізналася, що повірила тоді парторгу, бо ж знала його кілька десятків років. Ось такі стереотипи, зазомбованість, вороже ставлення довелося долати кримським татарам при поверненні в Крим. Цю землю, зокрема її узбережжя, заселяли після війни відставними офіцерами радянського флоту, працівниками партійних органів, КДБ, почесними пенсіонерами. Якоюсь мірою півострів став комуністичним заповідником, і це дається взнаки сьогодні.

- А як склалася по війні доля легендарного льотчика Амет-Хана Султана, героя вашого фільму?

- Для нього як для двічі Героя зробили виняток: його батьків не вивезли. Зате депортували його наречену. Сам він два роки не міг через кримськотатарське походження знайти собі роботу. Виручив колишній командир авіаполку, в якому Амет-Хан Султан доблесно воював, посприявши влаштуванню його на роботу льотчиком-випробувачем у підмосковному Жуковському.

Ахтем Сейтаблаєв у ролі Амет-Хана Султана. Фото: fresh.org.ua

- Отже, він не розділив гірку долю свого народу-вигнанця?

- Я б так не сказав. Амет-Хан Султан завжди залишався його сином і його гордістю. І в повоєнних протестах проти депортації кримських татар, у їхніх численних заявах і зверненнях до можновладців у Кремлі його підпис завжди стояв першим.

ЧЕРЕЗ СКАНДАЛИ ДО ТРІУМФІВ

- Ось уже більше року фільм про депортацію кримських татар "Хайтарма" завойовує серця глядачів, здобуває нагороди й призи різноманітних кінофестивалів і конкурсів. Так, Національна спілка кінематографістів визнала його найкращим художнім фільмом України 2013 року. На початку квітня цього року Ви отримали російську кінопремію "Ніка" в номінації "Найкращий фільм країн СНД і Балтії". У червні прийшла приємна для вас звістка з Італії: "Хайтарму" удостоїли двох кінопремій на фестивалі "Кімерія". Але ж усе починалося далеко не так тріумфально, а зі скандалу, пов'язаного з шовіністським демаршем тодішнього генконсула Росії в Криму Володимира Андреєва.

- Було таке. Ми запросили на прем'єрний показ фільму багатьох учасників подій, про які в ньому йдеться. У тому числі й товаришів та учнів Амет-Хана Султана з Москви. За кілька годин до прем'єри їх прийняв у російському генконсульстві Андреєв і сказав буквально таке (передаю за свідченнями учасника цієї зустрічі Мустафи Мустафаєва, директора музею Амет-Хана Султана): "Фільм я не бачив. Але ви знаєте, що народ, до якого ви приїхали, поголовно перейшов на бік фашистського режиму і що кримськотатарські загони по-звірячому знищували наших рідних? Фільм націоналістичний, там перебрехана історія Другої світової війни".

Після цього "промивання мізків" у російському генконсульстві четверо з восьми запрошених відмовились брати участь у прем'єрі "Хайтарми". Наступного дня Андреєв дав інтерв'ю кримськотатарському каналу ATR, у якому "уточнив" свою позицію: "Росія не могла бути представлена на прем'єрі фільму, який спотворює правду про Велику Вітчизняну війну. Якби це був багатосерійний фільм, у якому з двадцяти серій сімнадцять були про подвиг радянського народу і радянських солдат, легендарних льотчиків, дві серії - про співробітництво кримських татар з фашистським окупантами і завершальна - про депортацію, трагедію і злочини радянського керівництва, я б пішов і подивився всі двадцять серій... Ось запишіть це і прокручуйте будь-якому кримському татарину".

Зрозуміло, що цей печерний демарш викликав гнів, обурення і протести кримських татар. Вони прийшли до генконсульства з лозунгами "Андреєв - фашист!", з плакатами, де він був зображений поряд зі Сталіним і Берією. Генконсула, щоб зам'яти скандал, Москва відкликала. А вся ця гучна й сумна історія тільки підігріла інтерес до нашого фільму.

Правда, одним із відгомонів її стала негласна заборона включити "Хайтарму" до конкурсної програми кінофестивалю мусульманського кіно в Казані. За тиждень до фестивалю мені зателефонували його організатори і відверто зізналися, що був дзвінок із Москви, з Міністерства закордонних справ Росії, з вимогою вилучити "Хайтарму" з конкурсної програми, і що вони змушені виконати цю команду. Однак слід віддати їм належне: фільм був показаний поза конкурсом. Причому бажаючих побачити його не вмістили й два зали. А крім того, фільм кілька тижнів показували у кінотеатрах Татарстану. І це для мене було набагато важливішим, ніж участь у конкурсі. Зокрема, й тому, що перед тим я в Казані, в Національному татарському театрі, здійснив одну з постановок. Про цей час і про людей, з якими я творив, у мене залишилися найкращі враження.

- На початку квітня нинішнього року Ви отримали вже згадану російську премію "Ніка". Присудження її навряд чи обійшлося без благословення Володимира Путіна. На той час Крим уже був анексований Росією. Чи не спадало Вам на думку, що це був політичний жест і що було б краще вам відмовитися на знак протесту від цієї премії?

- Можливо, політика тут і була присутня, і, відверто кажучи, вагання у мене були. Врешті-решт, порадившись із авторитетними для мене людьми в Україні, від премії я не відмовився. І ось чому. На премію "Ніка" мене висунула Національна спілка кінематографістів України. Саму ж премію присуджує Російська кіноакадемія, президентом якої є Андрій Кончаловський, а членами - Ельдар Рязанов, Андрій Смирнов, інші високошановані мною діячі кіномистецтва. Вони співпереживають тому драматичному розвитку відносин між Україною і Росією та подіям у Криму і є авторами публічного звернення з осудом політики Путіна.

- Наскільки мені відомо, своєрідну "нагороду" - титановий імплантат у хребті - ви отримали ще під час зйомок фільму.

- Ви маєте на увазі наслідки моєї травми, коли я впав з коня? Чесно кажучи, в цьому - моя вина. Я вибрав не "кіношного" коня, який на знімальному майданчику був уперше і при десятках людей, нагромадженні техніки, освітлювальної апаратури, гучномовцях, занервував. А я, осідлавши його, пришпорив і хотів пустити в галоп. Кінь спочатку став на диби, потім рвонув і несподівано спіткнувся. Я вилетів із сідла, як куля, і при падінні пошкодив плече і спину. Слава Богу, це сталося за два дні до завершення зйомок, на той час переважна більшість епізодів за моєю участю була вже відзнята. Мені зробили операцію, вставивши у хребет титанові імплантати.

Та мені пригадується не тільки цей - прикрий, звичайно, для мене - випадок, а й багато інших епізодів, зокрема тих, які мені здаються нині символічними. Фільм ми зняли за дуже короткий час - 27 днів. Причому знімали у жовтні, коли погода в Криму досить мінлива, зокрема у Бахчисарайському районі. Нам потрібні були кадри з дощем (саме в ніч на 18 травня 1944 року, коли проводилась депортація татар, ішов дощ). Але у жовтні 2012-го, коли відбувалися зйомки, дощу й близько не було. Ми навіть приготували місткості з водою та установки, щоб імітувати опади. І от чудо: коли вже ми готові були створити штучний дощ, з неба полився справжній! Причому припинився саме тоді, коли ми завершили знімання. Якась містика. Або інший епізод: у перший робочий день, коли ми знімали на гірському плато, над нами з'явився гірський орел. А саме орел був намальований на фюзеляжі бойового літака Амет-Хана Султана. І ми вважали появу цього рідкісного птаха над місцем зйомок символічним знаком.

А взагалі зйомки "Хайтарми" стали, без перебільшення, національною подією. Майже тисяча кримських татар брала участь у масовках, терпляче і стійко витримуючи всі пов'язані з цим негаразди. Це переважно були люди, які або самі пережили депортацію, або добре знають про неї від своїх рідних і близьких. Була серед них одна бабуся, котра, як мені здавалося, ледь стояла на ногах. Але коли знімалася сцена завантаження у вагони, вона в кожному дублі була серед перших. Я навіть делікатно попросив її часто не мелькати, бо це створювало враження невеликої кількості учасників масових сцен. Але вона мені відповіла: "Синок, я все це сама пережила і зніматимусь, скільки буде потрібно".

Емоційне напруження на зйомках було таке, що доводилося викликати й швидку допомогу. Не витерпів одного разу такого напруження і мій друг, виконавець ролі капітана НКВС Труніна Діма Суржиков: йому стало зле після сцени, де він звертався до депортованих зі словами: "Кримські татари! Зрадники радянської батьківщини!" Треба було бачити, як завмерли після цих слів учасники зйомок, - перед ними немовби насправді ожила та трагічна депортаційна ніч, і вони з мовчазною ненавистю дивилися в очі актора-капітана, мимоволі переносячи цю ненависть на нього. Діму після цього доправили в лікарню і півночі відкачували.

Слід сказати, що фільм створювали і в його зйомках брали участь не тільки кримські татари, а й вірмени, євреї, росіяни, українці. Це був справді інтернаціональний колектив, і кожен у ньому щиро й глибоко пройнявся задумом і метою створити перший в історії кримськотатарського народу фільм про його насильницьке виселення з рідної землі.

Назли Сейтаблаєва, дочка кінорежисера, зіграла у фільмі сестру легендарного льотчика. Фото: mk.ru

- А чому Ви попросили написати сценарій "Хайтарми" не кримськотатарського автора, для якого тема депортації глибоко, можна сказати, кровно знайома, а українця Миколу Рибалка?

- По-перше, ми з Миколою співпрацювали ще до "Хайтарми", і я добре знав його високі професійні якості. По-друге, він чудова людина, яка тонко відчуває трагедію нашого народу. А ще Микола дуже порядний і чесний. Спочатку він рішуче відмовлявся: "Ти що, ця тема для мене "непідйомна"! Але я його вмовив, переконавши в тому, що ми в усьому підтримуватимемо і консультуватимемо його. Микола дуже глибоко і скрупульозно вивчив історію кримських татар і трагедію їхньої депортації. Тому успіх фільму - це, великою мірою, і творчий успіх його сценариста і мого щирого друга Миколи Рибалка.

"НАС НАМАГАЮТЬСЯ ВИЖИТИ З КРИМУ"

- Чи не здається Вам, що час братися за зйомки фільму про новочасну драму кримських татар, як і Криму загалом? Її сценарій пише саме життя.

Мустафа Джемілєв на зйомках фільму. Фото: istpravda.ru

- Це дуже болюча для мене тема. Особливо гостро сприймався цей біль у перші дні захоплення Криму Росією. Я вже багато років живу і працюю в Києві, і на мене сьогодні такою мірою не тисне ситуація, в якій опинилися в Криму мої рідні і близькі. Але я до подробиць про неї знаю. По-перше, постійно її відстежую, по-друге, щоденно спілкуюся з людьми, що приїздять із Криму, по-третє, кілька разів на день розмовляю по мобільному зв'язку з найближчими мені людьми, що залишилися на півострові. А там - мої мама й тато, двоє моїх дітей, велика кількість родичів (наш рід - це більше тисячі людей) і, звичайно ж, друзів. Іншими словами, я маю постійну й широку інформацію з усіх куточків Криму: і про порожні пляжі на чорноморському побережжі, і про стрибки цін на товари, насамперед, продуктові, і про транспортні та побутові проблеми, і про труднощі в соціалці - про все.

Мене не полишає почуття великої злості, що все так відбулося. А ще - гірке розуміння того, що ця ситуація не розв'яжеться так швидко, як хотілося б. Якихось аналітично вивірених кроків, які б повернули Крим Україні, у мене, на жаль, немає. Є тільки окремі пропозиції щодо того, що необхідно робити. Вони грунтуються на вірі, що російської окупації півострова не повинно бути, і що він, врешті-решт, залишиться частиною України. Тому що нинішня його анексія - це проти всього, проти будь-яких правил людського буття.

І хоч депортації кримських татар у такому брутальному вигляді, як це було у 1944 році, нині начебто немає, але тисячі біженців з півострова - це сьогодні сумна реальність. Вся політика Росії та її емісарів у Криму, всі створювані ними умови спрямовані на те, щоб витіснити з півострова тих, хто з їхньою політикою не згоден. Це "демократія" фашистського змісту, спрямована на зачистку всякого інакодумання - по-іншому я сказати не можу.

Зрештою, ця політика спрямована не тільки проти кримських татар, а й проти українців, євреїв, тих же росіян, як і проти людей зі своєю думкою і позицією різних професій - журналістів, юристів, бізнесменів, політологів, істориків. По Сімферополю, інших містах і селищах Криму ходять напівп'яні "самооборонці" чи так звані "казаки", які до козаків не мають жодного стосунку. Арештовують і кидають спочатку в місцеву, а потім у московську тюрму, абсурдно звинувативши у тероризмі, кінорежисера Олега Сенцова. Жорстоко вбивають кримськотатарського і українського патріота, батька трьох дітей Рішата Аметова. Затримують журналістів, знущаючись над ними, розбиваючи і конфісковуючи знімальну апаратуру... А хіба є хоча б якісь підстави не пускати в Крим лідера кримських татар Мустафу Джемілєва, який у боротьбі за право свого народу повернутися на історичну батьківщину сімнадцять років відсидів при радянському режимі?

Хайтарма – танець з глибин віків. Фото: ruskino.ru

Про що це говорить, як не про новітню диктатуру і про нові загрози й виклики, які постали перед населенням Криму, зокрема й моїм народом? Але я хотів би ще раз повернутися до змісту слова "хайтарма", яким названо наш фільм. Воно означає не тільки "повернення". Таку саму назву має і кримськотатарський народний танець, який проходить через нашу кінострічку. Історія його глибока (сягає часів зародження понад тисячу років тому суфізму - течії в мусульманському культурологічному середовищі), а зміст символічний (означає єднання неба, землі і людини). За формою - це колообороти танцювальної пари, які символізують циклічне повернення до життя. Ми хотіли як назвою фільму, так і його сутністю сказати, що, незважаючи на всі трагедії, біди, депортації, які пережив наш народ, якщо є хоча б один татарин або одна татарка, які танцюють "хайтарму", народ наш не зникне, не загине, а знову й знову відроджуватиметься до життя у рідних стінах, на своїй землі.

Михайло Сорока, Київ