З людей, які стали символами Революції гідності, ім'я колишнього послушника Михайлівського Золотоверхого монастиря, семінариста Руслана Лапука, відоме небагатьом. А це саме він, тодішній вратарник, без благословення, а світською мовою, без дозволу намісника монастиря, відчинив його центральну браму і впустив побитих «Беркутом» студентів.

Як сказав у річницю тих подій після Великої молитви за Україну на Михайлівській площі Глава Української греко-католицької церкви Верховний архієпископ Святослав Шевчук, у цей день українське суспільство пробудилося, а також наново відкрило для себе церкву. «З того дня рік тому всі наші храми й монастирі перетворилися на криївки, прихистки, підпільні лікарні, де лікували, рятували і зігрівали», - наголосив він.

Ми всі бачили й відчували, яким був цей рік для країни. А про події, що відбувалися в цей час у його житті, студент Київської православної богословської академії, уродженець Тернопільщини Руслан Лапук розповів кореспондентові Укрінформу.

- Руслане, давайте спершу пригадаємо події тих днів, а точніше, ночей.

- Я тоді навчався на третьому курсі і другий рік був послушником (особа, яка живе у монастирі і готується до прийняття чернецтва. - Ред.) Михайлівського монастиря. Моїм послухом було вратарництво, тобто я мав у певний час відчиняти й зачиняти ворота.

Тієї ночі, ближче до ранку, мене розбудив отець Феодосій і сказав, що я, напевно, не зачинив ворота, бо по території монастиря бігали двоє людей. Як потім з'ясувалося, це були студенти з Майдану - одного з них звали Микола, ми з ним і досі спілкуємося, - які перелізли через паркан з боку парку і стукали у всі двері. Вони таки достукалися у монаший корпус, отець Феодосій вийшов до них першим і спитав, у чім справа.

Хлопці пояснили, що їх побив «Беркут» і просили дозволу для себе і товаришів сховатися у монастирі. Я, коли спускався з другого поверху, почув, що отець Феодосій їм казав, що намісника монастиря зараз немає на місці, а без його дозволу ми нічого зробити не зможемо.

Я тоді й кажу: «Ви як собі хочете, а я йду відчиняти!».

- Тобто це був непослух з вашого боку?

- Виходить, що так, але я вірю, що все ж таки життя і здоров'я людей набагато важливіші! Тим більше, що Микола мало не плакав і просив: «Пустіть, бо нас там повбивають!». Як у такій ситуації можна було інакше діяти?

Пішов я з охоронцем відчиняти центральні ворота, а хлопці побігли збирати своїх друзів, які ховалися хто де - хтось на Парковій алеї, хтось по під'їздах. Ми вийшли за браму і побачили, що деякі студенти почали сходитися. Я махнув рукою: «Ходіть сюди», і ми їх пустили на територію монастиря.

- У якому вони тоді були стані?

- Перелякані смертельно! При кожній згадці про «Беркут» відразу починалася паніка, вони почали барикадувати браму, а коли під'їхав автобус із спецпризначенцями, то вони й лавочками її позакидали - є відео.

Близько сьомої відкривався храм, починалося монаше правило, і я, щоб підтримати їхній дух, сказав: «Ми сила, але без Бога ми - нічого!». Воно якось спонтанно вийшло, але студенти підхопили і з цим кличем пішли у Михайлівський собор.

- Скільки їх було?

- Десь близько тридцяти - ми порахували по стаканчиках для чаю. Отець Фотій тоді сказав мені піти в нічний магазин, він тут недалеко, і купити якісь стаканчики, щоб напоїти їх чаєм. Я купив 30 стаканчиків, і вони відразу розійшлися.

Там були хлопці, дівчата і навіть чоловік п'ять було старших, у тому числі й жінки. Були ще журналісти з Польщі, яких там побили, а потім показували з побитою головою.

Потім, уже під ранок, приїхала Руслана. І так воно почало оце все розвиватися.

- Тоді студенти й вирішили знову йти на Майдан?

- Ні, не тоді. До мене трошки згодом підійшла одна дівчина, Олена, й каже: «От, приїхала Руслана, і з'явилася думка, мовляв, розходьтеся по домівках, бо ваше життя під загрозою. То як ви на це дивитеся?» А я їй відповідаю, що, з одного боку, вона, може, й права, а з другого - ви зараз вийдете і не знаєте, хто вас там зустріне, що буде далі, чи ви доїдете додому  після того, як людей доганяли по під'їздах і добивали.

Олена тоді пішла до своїх і каже: «Не знаю, як ви, але я вирішила лишатися і чекати, щоб про наше побиття взнали, бо це все буде марно!» І всі вони одностайно вирішили залишатися.

А потім приїхали журналісти - там було близько 20 каналів, почали збиратися люди, і студенти вже організованою ходою вийшли з Михайлівського і пішли на Майдан. А вже звідти розійшлися, хто куди.

- А до появи в монастирі студентів ви стежили за подіями на Майдані?

- Звичайно! Мені й піти туди хотілося, але у мене як у послушника монастиря не було можливості виходити, куди й коли схочеш. А потім уже була така думка, що на Майдан не пустили, то він прийшов до мене, хоча й у такій не дуже добрій формі.

- Як поставилися у монастирі до вашого вчинку?

- Якщо чесно, я не знав, як відреагує на нього намісник Михайлівського Золотоверхого владика Агапіт і священний архімандрит монастиря Святійший патріарх Філарет. Десь о дев'ятій ранку, а, може й раніше, йому розповіли про цю ситуацію, але офіційна заява, що Церква допоможе, чим зможе, була десь о десятій ранку. Після цього мені стало трошки легше, бо я не знав, чим усе це для мене закінчиться. Але все нормально, бачите, я зараз у семінарії навчаюся і не маю ніяких проблем. Хоча я вже не послушник, але це я сам вирішив, що чернецтво - то все ж таки не моє.

- А з Майданом ви зв'язку не втратили?

- Ні, навпаки, після розгону Майдану я почав брати у ньому активну участь і став членом 38-ї сотні, яка потім була названа на честь загиблого на Майдані Устима Голоднюка, а ще Михайлівської, яка була сформована зі студентів, що залишилися в Києві.

- А це вам як дозволили?

- Та воно теж було не дуже з дозволу... Семінарія - це заклад закритого типу, але все одно вночі виходив і йшов туди. Коли було спокійно, то й по кухні допомагав, хлопцям речі якісь переносити, а потім і барикади будувати, бочки носити - словом, робив усе, що потрібно. А в ніч з 10 на 11 грудня, коли була друга спроба розгону Майдану і «беркутівці» тоді дійшли до Будинку профспілок, стояв там у других рядах.

Мене прийняли в сотню, бо я ще зі школи мав непогану військову підготовку. Нам її викладав колишній «афганець» Іван Дмитрович. Суворий був, міг і вдарити, але ми йому це пробачали, бо він хотів зробити з нас воїнів. Хлопці, які йшли після його підготовки в армію, казали, що їм там взагалі нема чого робити! Мені подобалося, що він завжди був патріотом. І коли наші державники заборонили воєнно-польові збори, тобто тренуватися і виживати в лісі, не маючи з собою харчів, він казав, гаразд, нікуди не підемо, а потім приходив: «Збираймося, їдьмо, мені треба з вас зробити воїнів, щоб ви могли захищати свою державу! У нас усе робиться, щоб знищити обороноздатність, але з вас я воїнів зроблю!». І ми все ж таки з ним їхали, і за це йому велика подяка!

- Тобто вас прийняли в сотню завдяки гарній військовій підготовці?

- Можливо, не через це, а завдяки тому, що я допомагав по Майдану і тоді пустив студентів у монастир.

- Як ви поєднували навчання у семінарії і послушництво з участю у майданівській сотні?

- Як тільки була можливість, я відразу біг на Майдан. Наприклад, після занять у семінарії я їхав в архів працювати над курсовою роботою на тему Михайлівського Золотоверхого. Але я там проводив години дві, а потім біг у сотню. Я тоді ще жив у монастирі, тож був там до сьомої, потім біг на монаше правило, залишався у Михайлівському до 11-ї, закривав ворота і йшов на Майдан.

- Тобто ви користувалися своїм «службовим становищем» вратарника?

- Можна сказати й так! Я така людина, що мені важко сидіти на місці і спостерігати з вікна, що там робиться. Мені треба щось робити, особливо, коли такі ситуації. А щодо молитов, то я завжди, коли йшов на Майдан, їх читав.

- У монастирі знали, куди ви ходите? Адже майданівців можна було «вирахувати» за запахом диму.

- У монастирі кожен живе у своїй келії, і там не дуже ходять одне до одного в гості. Але коли я на монаше правило приходив, запах диму, звісно було чути, і братія казала, що ти, напевно, з Майдану. Тож студенти знали, та я й сам їм казав - ви ж знаєте мій характер, я не можу сидіти вдома. Та й намісник теж, напевно, здогадувався...

- А вам не треба було питати якогось дозволу, перш ніж туди йти?

- За правилами - треба було, і у переважній більшості таких моментів я питав дозволу. А потім, коли я вже останні місяці був у монастирі, тоді вже трошки не дуже питав, і в принципі закінчилося тим, що я сам із власної волі все ж таки пішов із монастиря.

- До якого моменту ви були на Майдані?

- Можна сказати, до останніх днів. Але коли був розстріл, я на самому Майдані не був. А свій бронежилет, який мені дали в Михайлівській сотні, я віддав дядьку Миколі, з яким познайомився, коли впустив студентів на територію монастиря. Він киянин, і тоді зранку прийшов зі своїми термосами з чаєм і потім цілий день там залишався, а потім вступив у сотню. За бронежилет він мені дуже дякував, казав, що в нього чимось влучили, але він відбувся синяком.

- Тобто шкільний бойовий вишкіл вам на Майдані не знадобився?

- Було таке, що й зі щитом ходив, і на барикадах стояв. А ще, коли «тітушки» стояли біля «Інтерконтиненталю», причому зі зброї вони мали навіть гранати, то ми сюди підійшли з хлопцями з Михайлівської сотні. Вони не чекали, що хтось може підійти, бо думали, що всі на Майдані. Тоді у сутичці багато наших хлопців було поранено, мені теж там трошки перепало, але це таке... Живий-здоровий, то й добре! Шкода тих майданівців, які загинули...

- Після завершення Революції гідності розпочалася війна на сході. Ви якомось чином долучалися до цього?

- У мене є свої думки щодо цієї війни, але негативно з політичної точки зору говорити не хочу. А так - стараюся допомагати. Ходжу допомагати хлопцям у штаб самооборони, який знаходиться в Київській фортеці на Печерську. Зараз разом із Конгресом українських націоналістів організовуємо збір допомоги. Я спочатку думав, що зараз є багато різних волонтерських організацій, то, може, воно й не потрібно. Але потім вирішив, що є люди, які підтримують саме цю партію, і кудись деінде допомоги не понесуть, а саме сюди принесуть. То ми з наступної неділі розпочинаємо збір. КУН обіцяє допомогти і машиною, щоб відвезти цю допомогу тим, кому вона потрібна. Отаким зараз займаюся.

- Скільки вам ще залишилося вчитися в академії?

- Я зараз закінчую четвертий курс, захищаюся. Можливо, ще буде п'ятий-шостий - на все воля Божа.

- Якщо буде воля Божа, як ви бачите свою місію священика?

- Місія священика - допомагати людям, вести їх тією дорогою, якою треба, тобто до Бога, і виховувати патріотичність. Мене так виховали і, мені здається, що навіть якщо я буду священиком, все одно ця патріотичність до України у мені залишиться.

***

Звертаючись до парафіян після недільної літургії 30 листопада, намісник Михайлівського Золотоверхого монастиря єпископ Вишгородський Агапіт згадав минулорічні події, які, за його словами, в майбутньому послугували тому, що відбулася Революція гідності.

- Ми зробили добру справу - повалили ту владу, яка хотіла, щоб у нашій державі все служило лише певній когорті людей, - сказав Агапіт. - Ми повинні, дорогі браття і сестри, пам'ятати і ніколи не забувати про страшні події, які відбулися в кінці минулого і на початку цього року. Це не означає, що ці дні потрібно якось по-особливому шанувати. Найголовніше - щоб кожен з нас узяв для себе урок з цих страшних подій. І ми повинні бути переконаними у тому, що правда на нашому боці, і ніколи не здаватися, а твердо вірити у краще майбутнє нашої держави і нашого народу. Бо якщо ми похитнемося в цій вірі, тоді ворог зробить усе для того, щоб цю віру в нас відібрати, а разом з нею відібрати і нашу землю, і нашу культуру, і всі наші українські цінності.

Надія Юрченко, Київ.