"Хрещеним батьком" у музиці нині заслуженої артистки України диригента симфонічного оркестру Київського національного академічного театру оперети Оксани Мадараш став її батько. Степан Мадараш сам грав у аматорському оркестрі і завжди мріяв, щоб його донька стала музикантом. "Тоді чомусь вважалося, що музика буде легким хлібом для дівчинки, і тато делікатно мене цим шляхом спрямовував: спочатку відвів до музичної школи, потім супроводжував у музичне училище, консерваторію. Тато не помилився - музика дарує мені величезну насолоду, але це нелегко, це дуже великі терни", - розповідає маестро Оксана.

У сім'ї Мадараш є й свій "музичний критик" - це мама. "Вона хоч і не музикант, але може так розкритикувати! - ділиться Оксана. - Мама за стільки років навчилася чудово розумітися на музиці і чути найтонші нюанси, тому її оцінка для мене дуже важлива".

Музичні гени дісталися Оксані Мадараш і по материнській лінії - співати любила вся родина. "Я теж у дитинстві, скільки себе пам'ятаю, весь час співала, - згадує маестро. - Якщо поруч нікого не було, а в школу я ходила тихою вуличкою, то співала голосно, а коли з'являлися люди, просто подумки муркотіла мелодію".

Окрім музичних генів, батьки поєднали в доньці дві культури: її батько народився на Тернопільщині, а мама - корінна мешканка Миколаєва. "Різниця культур - це ж так чудово! Чоловік і жінка різні, і це їх притягує. Так само наші західна і південна культури - вони обидві невичерпні, їх так цікаво зрозуміти, осягнути, поєднати. Адже це набагато цікавіше, ніж замикатися в собі! "- впевнена артистка.

Про те, чи складно стати справжнім диригентом, чому мало українських мюзиклів, як відзначають свята артисти, Оксана Мадараш розповіла в інтерв'ю Укрінформу.

"ЦИГАНСЬКИЙ БАРОН" - ЦЕ Ж І ПРО НЕСПРАВЕДЛИВУ СУДОВУ СИСТЕМУ

- На заході мюзикл вважається одним з найбільш комерційних жанрів, але на сценах наших театрів їх можна побачити нечасто. Чому наші театри не заробляють на сучасних українських мюзиклах?

- Їх просто дуже мало. Чому? Не знаю, не пишуть композитори. А щоб вистава була успішною, крім гарної п'єси, потрібна якісна музична драматургія - від неї успіх залежить на вісімдесят відсотків.

- Років десять тому у вашому театрі йшов мюзикл Олександра Злотника "Екватор", який дав старт кар'єрі таких співачок, як Тіна Кароль, Світлана Лобода, але сам гучного успіху не мав. У чому була причина, на ваш погляд?

- Це була не наша постановка - у нас просто орендували приміщення. Я бачила цей мюзикл - гарний склад, кастинг, піар, але не було музичної драматургії, тому "Екватор" вийшов порожнім. Окремі пісеньки - так, непогані, але ж з них не складеш цілісну виставу!

- Яка сучасна тема могла б лягти в основу мюзиклу?

- Все сучасне - це добре забуте старе. Все одно темами повинні залишатися любов, порядність, людяність, а сюжет може бути будь-який!

- Оперета вважається "легковажним" жанром, а тому в наш заполітизований час - нібито й не дуже актуальним. Ви згодні з такою точкою зору?

- На жаль, подібний стереотип існує. Але мені подобається, що наш художній керівник Богдан Струтинський почав не те щоб всерйоз перетворювати оперету на драму, але акцентувати в ній драматичні моменти на злобу дня. Взяти, приміром, "Циганський барон" -  адже там ідеться і про несправедливу суддівську систему! Або "Мою прекрасну леді", де містер Дулітл каже, що все продається і купується. І такі завжди актуальні теми закладені в кожній опереті!

- Нещодавно й міністр закордонних справ Росії Лавров згадав оперету в політичному контексті, порівнявши ситуацію в Україні з "Весіллям у Малинівці". До речі, ваш театр не збирається включити її до репертуару?

- Це питання, скоріш за все, до керівництва нашого театру. У "Весіллі в Малинівці" дуже гарна музика, і колись мова про нього заходила. Але у нас настільки довга "черга" з того, що хотілося б поставити! Зараз готуємо мюзикл "У джазі тільки дівчата", а потім іде величезний список - там, як на мене,  на два покоління вистачить! Адже ми дуже багато музики не знаємо - її тут просто не було, тож іще відкривати й відкривати!

- По які емоції, на вашу думку, люди йдуть у театр оперети? Просто відволіктися від повсякденності?

- Кажуть, коли у 80-х роках був розквіт оперети, то черга по зайвий квиток стояла до метро тоді ще "Республіканський стадіон".

Я прийшла у театр у 2002-му році. Тоді він був холодний, вистави йшли не кожного дня - ми ставили 16 оперет на місяць. І хоча у нас була своя публіка, яка аплодувала нам стоячи, зал не був заповнений, тобто ознаки занепаду спостерігалися.

А на нашу останню прем'єру "Труффальдіно з Бергамо" квитки питали вже з півдороги від метро до театру. Ще трохи - і черга починалася б уже просто з метро! (сміється).

Зараз, відкривши наш сайт, часто бачиш "Квитки продані". Наприклад, на наш третій новорічний "Штраус в опереті" квитки розкупили за два-три місяці наперед. Отже, люди знаходять тут те, що гріє їм душу, робить життя світлішим.

ЧОЛОВІЧА МОНОПОЛІЯ НА ДИРИГУВАННЯ В УКРАЇНІ ДАВНО ЗРУЙНОВАНА

- Ви маєте дипломи хорового та оперно-симфонічного диригента. За пульт як диригент симфонічного оркестру ви вперше стали у театрі оперети?

- До цього я диригувала опери в оперній студії у консерваторії при музичної академії, працювала в Національній капелі "Думка", об'їздила багато країн, бачила дуже багато диригентів і оркестрів, розуміла зсередини, що добре, що погано, і що я хотіла б для себе взяти для себе з почутого. Я тоді вже так внутрішньо перезріла, що пішла з капели "Думка" на вполовину меншу зарплату - коли я прийшла в оперету, театр ще не був навіть академічним. Цей статус він отримав у 2004 році, а в 2009-му став національним.

Чому хотіла диригувати не хором, а саме оркестром? На симфонічне диригування я пішла, щоб розуміти специфіку роботи з оркестром, якщо хор виконуватиме, наприклад, якусь кантату. Але це так затягує! Хор - це, можна сказати, море, два, три моря музики, а симфонічне диригування - цілий океан, і якщо туди поринув, вибратися просто неможливо!

- Ви, напевно, бачили фільм "Репетиція оркестру". У вас траплялися аналогічні ситуації, коли через вашу вимогливість музиканти піднімали бунт?

- Фелліні як геніальний режисер дуже тонко підмітив характер кожної з груп інструментів і специфіку роботи оркестру як великого і досить складного організму. Диригент як керівник колективу зобов'язаний відчути, коли підходить точка кипіння - вона може бути викликана і загальною втомою - і треба вчасно або згладити ситуацію, або розв'язати, тому що конфлікт - це зупинка, глухий кут.

В принципі, колектив у нас хороший - музиканти злагоджені, дуже терплячі. Останнім часом на них припало дуже велике навантаження - оркестр практично щомісяця грає симфонічні програми. Наприклад, у жовтні був вечір мюзиклу, в листопаді - сольний симфонічний концерт оркестру, у грудні - 80-річчя театру, прем'єра музичної казки та новорічний "Штраус в опереті". Це все грають одні й ті самі люди, один і той же оркестр!

- У якій формі висловлюєте невдоволення оркестрантами?

- У мене немає негативу по відношенню до музикантів як до особистостей, але я не люблю формалізму в роботі - для мене найгірша репетиція, коли люди грають без душі.

Моя мета - щоб звучала музика, а це не набір правильно зіграних нот, в них треба вкласти душу, тобто своє ставлення до музики. Адже у кожного музиканта в трудовій книжці написано - соліст оркестру. Але самовиражатися в оркестрі складніше, тому що це вже групова творчість. До речі, за кордоном вважається дуже престижним потрапити в оркестр, тому що треба вміти грати не тільки соло, а й мати надзвичайне почуття ансамблю. А це кропітка робота день у день.

- Чому професія диригента вважається нежіночою, і чоловіки зберігають монополію на цю професію?

- Це помилкове уявлення! Ще років десять-п'ятнадцять тому я б із цим погодилася. А зараз в Україні, як ніде в  інших пострадянських країнах, стереотип, що це нежіноча професія, зруйнований. Я не знаю, чому це сталося, може, тому, що Україна - жіночого роду, а може, це наші українські жінки такі сильні (сміється). Але, наприклад, у Києві практично в кожному професійному колективі є жінка-диригент.

Слід сказати, що сьогодні і стосунки диригента з оркестром стали більш м'якими і терплячими. Тому що в радянський час вважалося, що диригент повинен тиснути, а для цього краще підходили чоловіки.

А зараз диригент має "запалити" музикантів і змусити оркестр звучати так, як він внутрішньо чує. І якщо хтось думає, що візьме в руки паличку, помахає, - і це вже буде музика, то він дуже помиляється! Диригент повинен "пробігти" дуже велику дистанцію, щоб зрозуміти, що марно розсікати паличкою повітря вже не потрібно.

- Що значить марно? Адже оркестр все одно зіграє! Згадайте хоча б Костю Потєхіна з "Веселих хлоп'ят"...

- До речі, у "Веселих хлоп'ятах" показано те, що до чого диригенти йдуть усе життя. Мій професор Євген Васильович Дущенко весь час казав: "Дай гарний "раз "оркестру, і він сам гратиме!".

Адже в тих самих "Веселих хлоп'ятвх" Костя Потєхін не диригував, не махав паличкою, а показував свій внутрішній стан, і оркестр йому відповідав. Він зображував, що дістає квітку, і музиканти грали ніжно, біг по сходах - вони виконували якісь технічні швидкісні пасажі. Зрозуміло, що це перебільшення, іронія, але саме це свій стан диригент повинен уміти передавати диригентським жестом.

- Що ви вважаєте своїм найбільшим успіхом як диригент?

- По-перше, я взагалі дуже рада можливості працювати за фахом. Мені також приємно, що коли на гастролях трапляються ситуації, в яких перевіряється мій професіоналізм, я цю перевірку проходжу.

Наприклад, одного разу мені запропонували подиригувати у Каунаському музичному театрі оперу "Севільський цирульник". Я її вже давно не диригувала, але за дві репетиції мені вдалося "зігратися" з місцевим оркестром і провести гарну виставу. Адже кількість репетицій залежить від того, наскільки оркестр тебе розуміє.

Мій перший педагог з диригування Людмила Лакиза говорила, що диригувати я можу тебе навчити за два місяці, а решта життя - це накопичення музичного досвіду в розумінні музики, вміння розкрити її зміст. Ти можеш розуміти сам, але не вміти донести своє бачення до музикантів, а втілити його можна тільки через них.

ЯКЩО МУЗИКАНТ НЕ ПЕРЕЖИВАЄ ЄМОЦІЙ - ВІН ПРОСТО ГАРНИЙ РУПОР

- На чий концерт вам хотілося б піти як глядачеві?

- На жаль, в Україну не так часто приїздять ті музиканти, яких мені хотілося б чути. Я недавно навіть згадувала, які колективи за весь період мого перебування у Києві, - а я тут з 1989 року - справили на мене враження. Можу назвати оркестр Федосєєва (Великий симфонічний оркестр імені Чайковського, один з найбільших симфонічних колективів Росії та світу. - Ред.), кілька років тому приїжджав Віденський філармонічний оркестр, ще Маріїнський театр, і ось недавній концерт австрійського колективу "Мнозіл Брас" (ансамбль із семи музикантів-віртуозів, які грають на різних мідних духових інструментах і співають. - Ред.). Які вони робили трюки, як рухалися, наскільки вільно володіли інструментами - це було надзвичайно!

- "Ноу смокінг оркестра" Еміра Кустуріци теж показував у Києві справжні шоу.

- Вони дають драйв, це інше! А для музиканта важливо все - чистота звуку, тембр. Коли ти чуєш чистий, сріблястий звук - це щось чарівне! На концерті "Мнозіл Брас" я ловила себе на тому, що струшую головою - чия часом не сплю, бо музиканти працювали на дуже високому професійному рівні. Саме на такі концерти треба ходити, щоб відчути, до чого прагнути!

До речі, я із задоволенням ходжу і на гарні українські колективи, наприклад, на "Київських солістів" (національний камерний ансамль, створений відомим скрипалем Богодаром Которовичем. - Ред.), Національний симфонічний оркестр України та інших. Але, мені здається, що класика у нас мало популяризується.

- Тобто жанр - це все-таки класика, а не, наприклад, рок у виконанні Вакарчука або Скрипки?

- Ні, ну чому? Але якщо вибирати між квитком, наприклад, на Вакарчука або на Віденський симфонічний оркестр, то я, звичайно, піду на оркестр. Хоча мені подобається те, що робить Вакарчук, бо він, коли співає, переживає справжню емоцію. На сцені не повинно бути фальші. А якщо музикант не пережив емоції, значить, він просто ілюструє музику, тобто слугує гарним рупором. Когось, можливо, це влаштовує, але для мене цього замало.

СВІТЛІШОГО НОВОГО РОКУ, НІЖ У 2014-МУ, Я НЕ ПАМ'ЯТАЮ

- Зараз, у новорічно-різдвяні дні, ми всі налаштовуємося на святкову хвилю. А як відзначають свята творчі люди, для яких дарувати їх іншим - робота?

- Буває по-різному. У мене вже давно склалася традиція зустрічати Новий рік на Майдані. У якийсь момент ми прийняли рішення о 10 годині вечора проводжати Старий рік, на початку дванадцятої виїжджати на Майдан, а в цьому році - на Софійську площу, зустрічати там Новий рік, а потім повертатися додому.

У минулому, 2014-му, трохи сумнівалися: їхати - не їхати, але все-таки поїхали. Хочу сказати, що таких емоцій я не пам'ятаю: напевно, більш світлого Нового року у мене не було. Це було просто якесь свято визволення!

Я ніколи не бачила стільки радісних облич людей, які не пили шампанського чи горілки - ви ж пам'ятаєте, там було попередження про заборону алкоголю, і не відчувала такого позитиву! Люди, напевно,  переживши спільний біль і не знаючи, що на них чекає попереду, були якимись світлими. І потім ці вогні, спільне виконання гімну! .. До речі, коли я чую наш гімн, навіть по телевізору, і бачу єднання людей, у мене виникає таке щемливе відчуття, просто до сліз!

Торік на новорічному Майдані мені запам'ятався ще один епізод. Там було дуже багато людей, але через цей натовп пробиралася дівчина з тацею тірамісу в стаканчиках і всіх ним пригощала. Ми взяли, покуштували - справжнє тірамісу! Коли ми з нею розговорилися, виявилося, що вона закінчила Одеську консерваторію по класу вокалу. Я потім у Литві розповіла про цей епізод в інтерв'ю, і воно вийшло під заголовком "Найкращі тірамісу - на Майдані"!

- А яка ваше коронна страва?

- (Замислюється) Можу гарний плов приготувати, ну й так, дрібнички, наприклад, смачні сирники . Але що б я не приготувала, страви у "виконанні" моєї мами мені здаються смачнішими!

- Пам'ятаєте, у "Репетиції оркестру" після руйнівного бунту диригент каже музикантам: "Ноти врятують нас. Музика врятує нас. Вхопіться за ноти. Ідіть по нотах. Одне за одним. Як мої руки вказують". Як ви вважаєте, у нашій нинішній ситуації цей рецепт може спрацювати?

- Музика не раз рятувала мене і, я думаю, що рятує всіх. Треба лише не відштовхувати людей від музики, а відкривати двері театрів і концертних залів для всіх, у тому числі й для тих, хто не може купити квиток.

Надія Юрченко, Київ.