28 березня. Цей день в історії
Міжнародна акція «Година Землі». Проводиться з 2007 року в останню суботу березня Всесвітнім фондом дикої природи. Цього дня мільйони людей у всьому світі одночасно вимикають світло на знак бережливого ставлення до природи.
День евакуації іноземних військ у Лівії. Цього дня 45 років тому (1970), припинила своє існування британська військово-морська база поблизу міста Тобрук, і останній англійський солдат залишив територію країни.
Події дня:
105 років тому (1910) французький інженер Анрі Фабр здійснив перший у світі успішний зліт з води на гідролітаку власної конструкції. Сталося це на Середземному морі неподалік Марселя. Гідролітак, або як його тоді називали «гідроплан», мав шасі на поплавках. У подальшому з’явилися летючі човни, які сідали на воду всім корпусом, а поплавки, для більшої стійкості судна, знаходились на кінцях високорозташованих крил. Летючі човни здійснювали регулярні перельоти через Атлантичний океан; під час Другої світової війни непогано зарекомендували себе американські бойові літаючі човни «Каталіна». Тим не менш, гідроавіація не набула широкого поширення.
85 років тому (1930) письменник Михайло Булгаков звернувся до уряду СССР з проханням дозволити йому залишити СРСР і виїхати за кордон. Зокрема, він писав: «Я обращаюсь к гуманности советской власти и прошу меня, писателя, который не может быть полезен у себя в отечестве, великодушно отпустить на свободу». 18 квітня Булгакову подзвонив Сталін сказав: «А может быть, правда – вас пустить за границу? Что – мы вам очень надоели?» Жодної офіційної відповіді Булгаков не одержав, тому 5 травня знову написав короткого листа, але цього разу вже «Многоуважаемому Иосифу Виссарионовичу». Лист закінчувався сповненою розпачу фразою: «Средств к спасению у меня не имеется». Втім Булгакова так і не випустили, натомість продовжували цькувати в пресі, а незабаром письменник помер, не доживши і до п’ятдесяти років.
20 років тому (28 березня – 7 квітня 1995) в Берліні відбулась перша конференція країн-учасниць Конвенції ООН щодо зміни клімату на рівні міністрів.
15 років тому (2000) у Маріупольському гуманітарному інституті (Донецька область) відбулась перша Всеукраїнська олімпіада з новогрецької мови. Інститут став визнаним центром розвитку еллінізму як у Приазов’ї, так і в Україні в цілому.
15 років тому (2000) у Славутичі Чернігівської області розпочала роботу Асамблея фінансових донорів Чорнобильського фонду «Укриття», в якій взяли участь представники 29 країн (28 - 29 березня).
Ювілеї дня:
170 років від дня народження Олексія Олександровича Андрієвського (1845-1902), українського історика, літератора. Відомий як автор наукових розвідок з історії Запорозької Січі, Правобережної України і Києва. Один з ініціаторів створення Товариства піклування про жіночу освіту в Катеринославі та засновник Товариства сприяння початковій освіті.
160 років від дня народження Миколи Миколайовича Любовича (1855-1935), українського історика-медієвіста. Автор праць з історії реформації та контрреформації в Польщі. Передав до Кам’янця-Подільського давньосховища цінну літературу та старожитності. Займався масштабною текстологічною працею в багатьох архівах світу.
145 років від дня народження Юліана Олександровича Бачинського (1870-1940), українського письменника, журналіста, публіциста, редактора, історика, громадсько-політичного діяча. Один із засновників Русько-української радикальної партії та Української соціал-демократичної партії. Першим обґрунтував необхідність створення незалежної держави у праці «Україна іrredenta».
105 років від дня народження Інгрід (1910-2000), Королеви-матері, матері правлячої в Данії Королеви Маргрете ІІ.
90 років від дня народження Інокентія Михайловича Смоктуновського (Смоктунович; 1925-1994), одного з найяскравіших акторів театру і кіно радянської доби, народного артиста СРСР. Працював у театрах Ленінграда і Москви, знімався в кіно («Гамлет», «Моцарт і Сальєрі», «Дев’ять днів одного року», «Анна і Командор», «Двоє під однією парасолькою», «Стережись автомобіля»). У театрі актор зіграв незабутні ролі царя Федора, Порфирія Головльова, князя Мишкіна, Гамлета, чеховського Іванова. Якось Інокентій Смоктуновський сказав своєму колезі Євгену Євстигнєєву: «Ти, Женю, геніальний актор!» «Ні, - заперечив Євстигнєєв. – Це ти геніальний!» «Я не геніальний, я – космічний!» – не без гумору парирував Смоктуновський. Актор був учасником Великої Вітчизняної війни (закінчив Київське піхотне училище), брав участь у форсуванні Дніпра, визволенні Києва, Варшави. Був у німецькому полоні, утік (його врятувала родина українських селян), служив у партизанському загоні, після війни йому, як «неблагонадійному», заборонили проживати у великих містах СРСР. Його взагалі могли судити, - тому він цілком добровільно поїхав у Норильськ («далі було нікуди», - згадував актор), і саме там, у північній столиці ГУЛАГу проходив свої «театральні університети». Одним із його вчителів був Георгій Жженов – засуджений у 1938 році за статтею «шпигунство» актор 17 років провів у таборах, а потім ще п’ять років грав на сцені Норильського Заполярного театру драми. Згодом, коли Смоктуновського запитуватимуть, де він навчався акторській майстерності, він відповідатиме: «Ніде. А що, хіба непомітно?» У Норильську він захворів і за порадою знайомих вирішив поїхати на південь, в Махачкалу. Грав у місцевому Російському драматичному театрі, змінив білоруське прізвище Смоктунович на Смоктуновський. Потім був переїзд у Москву, важкі перемовини щодо працевлаштування з «Лєнкомом», куди його не могли прийняти через відсутність прописки, але все ж давали якісь другорядні маленькі ролі й дозволяли жити у гримерці. Йому відмовили Театр сатири і Театр драми і комедії на Таганці, Театр імені Станіславського і Театр Радянської Армії. Тільки завдяки майбутній дружині, яка працювала художником по костюмах у Театрі імені Ленінського комсомолу, його по протекції зарахували в трупу Театру кіноактора, але невдовзі звільнили «за профнепридатність». Митарства артиста закінчилися лише тоді, коли головний режисер ленінградського БДТ Георгій Товстоногов побачив у Смоктуновському князя Мишкіна. Після цієї тріумфальної ролі, Михайло Ромм запрошує його на зйомки «Дев’ять днів одного року» (1962), де партнерами Смоктуновського по знімальному майданчику були Олексій Баталов і Тетяна Лаврова. Після виходу кінофільму про Смоктуновського дізнався весь Радянський Союз. Цікавий факт: від Гамлета артист відмовлявся двічі – йому не подобався сценарій (автором сценарію був режисер – Григорій Козинцев). І лише завдяки наполегливості дружини, яка вмовила чоловіка зіграти цю роль, Смоктуновський погодився на зйомки.
90 років від дня народження Дмитра Михайловича Гнатюка (1925), українського співака (баритон) і громадського діяча, головного режисера Національного академічного театру опери та балету України ім. Т. Г. Шевченка, народного артиста України; Героя України (2005). «Голос цього артиста феноменальний… На додаток до своєї природної обдарованості і музикальності співак досяг такої досконалості вокальної техніки, яка ставить його в один ряд з кращими баритонами нашого часу», - писав один з іноземних кореспондентів після концерту Д.М. Гнатюка.
80 років від дня народження Майкла Паркінсона (1935), популярного британського телеведучого. В 2000 році за серію інтерв’ю з відомими британцями був удостоєний ордена «Британської імперії».
Роковини смерті:
30 років з дня смерті Марка Шагала (1887-1985), єврейського і французького живописця, графіка; до 1922 року жив у Росії (народився й виріс поблизу Вітебська), згодом у Франції. В автобіографічній книзі «Моя жизнь» вже всесвітньо відомий художник згадував свій «шлях в мистецтво»: «Я был не только большим ловкачом по части игры в перышки-палочки, не только купался в Двине и торчал на крыше во время пожаров, но еще и обладал множеством других талантов. У нас во дворе жил один маленький, но довольно крепенький старичок. У старичка была длинная, черная, едва тронутая сединой борода, которой он временами потряхивал, крепко упершись одновременно в землю и воздух. Он был меламедом и кантором. Нельзя сказать, чтобы очень выдающимся меламедом и кантором. Он давал мне уроки основ певческого искусства. Почему я пел? Откуда я знал, что голос служит не только для того, чтобы орать и браниться с сестрами? У меня был голос, и я старался им пользоваться. На улице прохожие оборачивались, не догадываясь, что это было пением. Они думали про себя: «Чего он орет? Может быть, он ненормальный?» Я нарядился помощником кантора, и в дни больших праздников вся синагога и я сам слышал, как широко разливался мой звонкий дискант. Я замечал улыбки на лицах верующих и их внимание к моему пению и мечтал: «Я буду певцом, кантором. Я поступлю в Консерваторию». А еще в нашем дворе жил скрипач. Не знаю, откуда он взялся. Днем работал в скобяной лавке, а по вечерам обучал игре на скрипке. Я тоже немножко поскрипывал. И независимо от того, что я играл, и как у меня получалось, он всегда говорил мне, отбивая такт сапогом: «Восхитительно!». А я думал про себя: «Буду скрипачом, поступлю в Консерваторию». В Лежно, в каждом доме, родственники и соседи просили меня потанцевать с сестричкой. Я был грациозен и кудряв. Я думал: «Буду танцором, поступлю…», я уже не знал, куда именно… Днем и ночью я сочинял стихи. Их похваливали. Я думал: «Стану поэтом, поступлю…» Я просто не знал, куда податься. В один прекрасный день (других не бывает), в тот самый момент, когда мама запускала хлебы в печь, я подошел к ней, а она держала в руке большую лопату, и, тронув ее за перемазанный мукой локоть, сказал: «Мама, я хочу быть художником. Конечно, больше не могу быть ни продавцом, ни бухгалтером. Довольно. Не зря же я чувствовал, что что-то должно случиться. Ты же видишь, мама, ну разве я такой, как все? На что я гожусь?.. Пошли со мной. Ну пошли же. Есть одно место в городе; если меня туда примут и мне удастся закончить, я стану настоящим художником. Я буду так счастлив!» - Что? Художником? Ты спятил. Дай мне положить хлеб в печь, не мешай. У меня хлеб. – Мама, я больше не могу. Идем! – Оставь меня в покое. Наконец решили. Пойдем к господину Пену. И если он признает во мне талант, тогда подумаем. А если нет… Все равно буду художником, подумал я, но про себя». Маленький Марк і дійсно пішов з матір’ю до Пена. Той подивився перемальовані малим картинки з журналу «Нева» й сказав, що у того є хист до малювання. Відтоді Марк Шагал почав відвідувати студію Пена. «Что я там делал? Понятия не имею. Передо мной висел гипс. Нужно было вместе с другими рисовать его. Я прилежно взялся за эту работу. Вытягивал карандаш и измерял, измерял. Всегда неправильно. Нос Вольтера постоянно тянуло вниз… У Пена я один писал фиолетовой краской. Что это? Откуда это? Это показалось ему такой смелостью, что с тех пор я уже бесплатно посещал школу и ходил до тех пор, пока она не стала для меня тем, что С… называл «ни лавка ни товар»».
10 років з дня смерті Наталі Лівицької-Холодної (1902–2005), української поетеси, перекладачки (США, Канада), представниці «празької школи». Після Другої світової війни жила й працювала в Німеччині, з 1950 року – у США, Канаді. Автор поетичних збірок: «Вогонь і попіл», «Сім літер», «Поезії старі й нові», книги спогадів. Перекладала твори Шарля Бодлера, Поля Валері, Луїджі Піранделло.
В матеріалі використані фото: wikipedia.org, photo.ukrinform.ua
