Служіння на лінії розмежування. Сто капеланів вирушили в зону АТО
Днями в зону АТО вирушили сто військових капеланів Української православної церкви Київського патріархату. На момент публікації матеріалу священики вже будуть розподілені між військовими частинами. У наметах та казармах, куди підселять батюшок, з'являться ікони, хрест та Євангеліє.
Ми побували на відправці останньої групи капеланів з тридцяти чоловік. Попередні сімдесят поїхали раніше. За рік АТО та окупації ми змогли побачити, як народжується українська армія, зараз стаємо свідками появи інституту військового духовенства в Україні.
З одного боку, це дуже природно. Що може бути зрозумілішим: у християнській державі військові підрозділи повинні мати військового священика. З іншого боку, відчуйте мужність цих людей. В АТО їдуть священики-добровольці, які добре знають, що рік тому Київський патріархат виганяли із зони окупації з погрозами, що на їхніх братів чинилися замахи, що їхні шанси повернутися здоровими у випадку, не дай Бог, полону - мінімальні. При цьому, вони не мають права взятися за зброю. Це закон, люди, які служать службу Божу, не стріляють. Ті, хто тримають Чашу, не тримають гвинітвку.
На війні, кажуть, нема невіруючих. А віра - це не просто знання, це запит на молитву та сповідь, для декого - на хрещення. Це найсильніші та найінтимніші почуття. Ми поговорили зі священиками, які зголосилися поїхати у зону АТО. Всі вони за півгодини до відправлення зібралися біля одного плацкартного вагона потягу Київ-Костянтинівка (чи як його ще називають - "Київ-війна").
Священики, одягнені у камуфляж, заходять до вагона, щоб скласти церковне начиння. Священик повинен мати богослужбові книги, молитвослови, частиці для Причастя, свячену воду. Отців-киян проводжають мами та дружини (у народі їх за звичкою називають "матушки"). Жінки плачуть, вони добре знають, що за лінією розмежування до їхнього капелана ставитимуться гірше, ніж до ворожого снайпера. Бо ж Київський патріархат - руйнівник "русского мира" у версії Путіна. Священики-капелани гладять по голові або обнімають своїх мам і дружин, весело втішають і просять за них молитися. Ми обходимо такі зворушливі родини і підходимо до тих, хто приїхав із регіонів і кого супроводжують брати, чоловіки чи люди з парафії.
- Як ви зважилися поїхати? - розпитую батюшку, якого проводжає друг.
- Начальство запитало своїх священиків, хто готовий служити в АТО. А я дуже чітко уявив стан наших бійців у передишках між боями та військовими діями. Мені здається, що ця перерва є найбільш важкою після таких психічних напруг, у цей момент ми потрібні їм найбільше, - розповідає священик Максим (Житомирська єпархія УПЦ КП).
- Уявляєте, як це - служити літургію не в храмі?
- Я маю антимінс (спеціальний плат тканини із частками мощей для служби, - авт.), святі сосуди для здійснення літургії. Будемо сповідати. Будемо служити молебні.
- Ви не боїтеся?
- Людина, яка не боїться, не здатна визначити бар'єр, який не можна переходити. Боязнь - це теж захист.
- Не боїтеся, що вас будуть в армії вважати безблагодатними розкольниками? - запитую швидше зі звички провокувати.
- Наша церква працює в умовах такої пропаганди майже два десятиліття.
Підхожу ще до одного священика.
- Чому ви їдете туди? - запитую.
- Церква повинна бути поруч зі солдатом, який нас захищає. Господь сказав, що той, хто душу покладе за брата свого, той мене вартий. Ми поруч із тими, хто готовий віддати своє життя, - каже о. Олексій, священик з Тернопільщини.
- Ви добре уявляєте свій розклад релігійного життя?
- Літургію служать центральні капелани, а ми - екстрені треби: сповідь, причастя, хрещення, освячення. Ми не завжди зможемо служити службу. Бо це залежить, де будемо перебувати та яка обстановка. Якщо позиція така, де будуть бомбити, то ми служити не зможемо, бо службу неможливо перервати за будь-яких умов, ми повинні її дослужити. Тож служби мають бути там, де ми точно знаємо, що дослужимо.
- Чого вас учили перед відправленням?
- Нас учили медицини, психології, як спілкуватися з місцевим населенням, військових понять і положень. Що повинен робити капелан, як забезпечити безпеку свою власну і бійців. Щоб вони не замислювалися про те, що бачать щодня. А ще нас учили просто бути поруч із бійцями.
Мій співрозмовник просить вибачення і разом з усіма підходить до єпископа, який їх проводжає.
Єпископ Іоанн, який відповідає в патріархії за створення військового духовенства, теж проводжає своїх капеланів. За п'ятнадцять хвилин до відправлення вони стали всі поруч, заспівали гімн, потім кожен із них підходить під благословіння.
Помітно, що це непросте прощання. Спокійне обличчя архієрея змінюється, на ньому - тривога, любов, усе, що хочете. Напевно, кожен із цих людей увійшов у книжку для його особливого поминання. Цей архієрей краще за інших знає, що ті, кого він проводжає, - золотий запас церкви і...держави. Треба було мати особливе налаштування - стати частиною церкви Київського патріархату, коли десятиліттями всіх запевняли, що церква недійсна, таїнства недійсні, апостольського передання вона не несе. А вони стали цією частиною і зараз їдуть ризикувати життям.
Залишилося кілька хвилин до відправки потяга. І я звертаюся ще до одного старшого клірика.
- Хто, ви, батюшко, і звідки?
- Я монах Феоктист, із Кіровоградської єпархії УПЦ КП. У монастирі шість років. Майже дванадцять у вірі. Був п'яницею, жінка пішла від мене. А потім Бог привів у Церкву, через шість років після цього єпископ мене постриг у монахи. Цього року перший син від мого шлюбу закінчив Богословську академію, молодший сторожем працює у монастирі. Донька - вчитель історії. Я відкривав сім церков у п'ятьох районах Кіровогрдащини, де взагалі не було нашої церкви... Найбільше відкриття для мене - у Бога можна вимолити все. Бог робить чудеса. Ми молилися, і на нашій парафії жіночка в 80 років почала бачити, ще одна жінка від цукрового діабету звільнилася.
- Ви звідки знаєте, що була воля Божа їхати в АТО?
- Якби її не було, то я б не доїхав до Києва.
Воїни заходять у вагон. "Сьогодні спокійно будемо їхати, стільки попів, - жартує провідник, - сама благість".
- Я не плачу, - каже у відкрите вікно молоденька дружина священика.
А монах Феоктист усім нам махає рукою на прощання.
Лана Самохвалова, Київ.