Герої та зрадники. Донбаські парадокси

Якимось дивом збереглися давні записи, зроблені в архіві "того самого" УСБУ в Луганську. Дивним чином тоді, при Деркачеві та Радченку, туди без зайвих формальностей пускали не лише дослідників, але й журналістів. "Формальності" почались, коли на Володимирській, 33 у стольному місті Києві облаштувався новий демократичний начальник. Утім, потреба прориватись до цього "схрону" скоро відпала - найбільш цікаві справи з Луганська вивезли. Невже аналітики спецслужби вже тоді передбачали, на що перетвориться будівля управління через дев'ять років?!

ВІЗИТ "ЄВГЕНА"

А на самому початку "нульових" на Луганщині вирувала пропагандистська істерія, ініційована "комсомольцями"-єфремовцями. Якщо коротко: донбаським героям-підпільникам-антифашистам рішучо протиставлялись "зрадники"-націоналісти-бандерівці Галичини, і вся ситуація 60-річної (на той час) давнини екстраполювалась на сьогодення. І ось авторові цих рядків на очі потрапляє Справа № 13476 Управління НКГБ УРСР по Ворошиловградській області. Рік - 1944-й. На підставі матеріалів справи Військовий трибунал НКВС 2 березня 1945 року засудив Бернацького Максима Івановича до вищої міри покарання - розстрілу. Тоді стріляли дуже багатьох, але в даному випадку літнього професора вбили навіть не за роботу на німців, а за те, що він, "являясь членом ОУН, активно проводил через редактированные им газеты националистические идеи, вербовал в организацию новых членов". І де?! В Донбасі.

…Якось, ще "за совєтів", в одному з галицьких видань Євген Стахів припустив, що Олег Кошовий міг бути членом оунівського підпілля. Луганські газети оскаженіли від люті. Комуністи, як потім і їхні спадкоємці-"регіонали", вважали Донбас своєю "канонічною" територією, де для ОУН немає жодного ґрунту (сьогодні аналогічні думки пропагують т.зв. вишиватники). Проте все, що я встиг тоді прочитати у слідчих справах колишнього УНКГБ, свідчило геть про інше: це комуністичного підпілля на Донбасі не було. А організація, яку очолював Максим Бернацький, за якихось неповних сім місяців окупації встигла розбудувати на самій лише Луганщині мережу приблизно в тисячу "багнетів".

Що характерно: допитуючи підслідного, слідчі Калганов і Коган практично не цікавились його контактами з окупаційною владою. Зате діяльність ОУН на теренах Луганщини цікавила їх до найменших подробиць, а Максим Іванович у відповідях був достатньо відвертим. Зрозуміло, протоколи мовчать про тортури, однак про них можна здогадатись бодай за такою деталлю. Наприклад, 12 серпня 1944 року допит почався о 21.00, а перервався о 15.00 вже 13-го. Вели його двоє вищезгаданих офіцерів, гадаю, по черзі. Іншого разу Бернацького викликали о 14-й годині 16 серпня, а відпустили о 4-й ранку 17-го - і так далі.

Наскільки мені відомо, позбавлення сну міжнародним правом вважається тортурами. Правда, коли основні відомості чекісти з Бернацького вибили, нічні допити припинились. Залишились певні деталі, а їх можна було уточнювати і вдень.

До війни Максим Бернацький працював професором кафедри української мови і літератури Ворошиловградського педагогічного інституту. У 1941-му, коли німці вже увійшли до Сталіного (тепер - Донецьк), евакуювався до Ташкента, але сонячний Узбекистан потреби в знавцях мови Шевченка й Котляревського якось не відчував, і професор за першої ж нагоди повернувся додому. А коли в 42-му, після розгрому під Харковом, Червона Армія дременула аж до Волги, він вирішив нікуди вже не їхати.

Слідчі вимагали зізнання арештованого в тому, що він заздалегідь готувався перейти на службу до німців, хоча самі ж запротоколювали: після вступу частин Вермахту до Ворошиловгада Бернацький два тижні не виходив ні з ким на контакт. І в міську управу пішов не сам, а за викликом начальника відділу культури, колишнього викладача машинобудівного інституту на прізвище Ковальов.

…У кабінеті, крім його господаря, на професора чекала ще одна людина, яку Ковальов представив як Євгена. Євген був у цивільному костюмі з білою пов'язкою представника прес-бюро на рукаві (наскільки я зрозумів, цей орган діяв при рейхскомісаріаті Україна). Після детальної бесіди новий знайомий запропонував Максимові Івановичу взяти на себе редагування обласної україномовної газети. Професор відмовився - не його фах.

"НОВЕ ЖИТТЯ"

Та за два дні Євген прийшов до Бернацького на квартиру. Тут Максим Іванович і почув про Організацію українських націоналістів, про Бандеру, який на той час уже перебував у німецькому концтаборі, про переслідування німцями бандерівців, оскільки для останніх не було різниці між совєцькими окупантами і німецькими (слідчий усі ці крамольні речі так і запитував, не піддаючи сумніву). "А сьогодні, - підкреслив гість, - обов'язок кожного українця - боротися за звільнення своєї Батьківщини. На посаді ж редактора газети ви можете принести величезну користь, розповсюджуючи ідеї націоналізму і гуртуючи навколо неї відданих справі людей! Якщо ми не візьмемо її під свій вплив, це зроблять інші..."

- Говорите прямо, - втручається в розповідь слідчий, - вы были завербованы Евгеном в ОУН?

- Да.

Наступного дня Бернацький у супроводі Євгена прийшов у кабінет до Ковальова і дав свою згоду очолити газету…

- Вы виделись после этого с Евгеном?

- Нет. Он сказал, что постоянное его местонахождение - Мариуполь, Перед тем, как уйти, Евген предупредил, что от него будут приходить люди, которых я должен принимать по паролю "От Евгена". Оставил литературу и два бюллетеня с программными установками, сообщениями о деятельности организации, несколько листовок и брошюру под названием "Державність України".

- В условиях немецкой оккупации эта литература была легальной?

- Нет, поскольку и в брошюрах, и в листовках было ясно сказано, что немцы не являются нашими освободителями, и другой задачи, кроме борьбы за самостоятельную Украину, ОУН перед собой не ставит. В то же время листовки содержали в себе и клеветнические выпады против советской системы.

…Газета звалась "Нове життя" і - ну, дуже нагадувала радянську "районку" (мені дали час передивитись усю підшивку). Три шпальти - матеріали геббельсівського міністерства; остання, четверта - навпіл про життя в Україні і на Ворошиловградщині. Найінформативніші матеріали - оголошення, уже тому, що вони не містили пропаганди. Серед іншого - про відкриття україномовних шкіл. Аби забезпечити їх учителями, управа організовує курси української мови. Які, до речі, професор Бернацький і очолив. А ОУН скористалася нагодою для посилення свого впливу.

Люди жили своїм життям, як за будь-якої влади. Працювали, крали, за що їх суворо карала німецька комендатура. От тільки ознак бодай якоїсь діяльності більшовицького підпілля не проглядалось. Гадаю, якби в тому ж Краснодоні дійсно викрили підпільну організацію, німці б не посоромились цим похизуватися в обласній газеті. Воно й з точки зору "виховної" роботи було б корисним. Але - нічичирк. Дивно, але й слідчі в підслідного редактора про "Молоду гвардію" не розпитували.

З матеріалів справи в мене склалось враження, що Максим Іванович, як провідник крайової ОУН, надмірною активністю не відзначився. Він, правда, приймав у себе в редакції - що було дуже зручно - посланців від низових організацій, забезпечував їх літературою. Але всю чорнову організаційну роботу виконували емісари Євгена Стахіва - Теодор Лічман, Митрофан Іванов, "Оксана" (прізвища підслідний не назвав), ще декілька осіб. З показань професора можна зробити висновок: організація готувалась, у тому числі і до збройного протистояння - але тільки тоді, коли два тоталітарні монстри виснажать одне одного у грандіозному двобої.

ОСЬ ДЕ СПРАВЖНЯ ЗРАДА

До слова, про збройний опір українських націоналістів німцям. Набридло слухати закиди червоної пропаганди: мовляв, нема доказів того, що УПА воювала з нацистами. По-перше, доказів вистачає. А по-друге: з якого переляку повстанська армія мала себе знекровлювати в борні із сильнішим ворогом? Тим більше в той час, коли той не на життя, а на смерть б'ється з ворогом ще більш небезпечним? Завданням ОУН було побудувати й захистити Самостійну Соборну Україну - а не намагатись догодити майбутнім червоним "дослідникам у цивільному". Тим більше, що ті все одно безсоромно брехатимуть.

У цьому сенсі кримінальна справа керманича обласного осередку ОУН на Луганщині виглядає неприродно правдивою. Очевидно тому, що вищезгадані Коган із Колгановим завданням мали боротись із реальною загрозою режимові, а не готувати черговий публічний процес на кшталт тих, що прокотились Країною Рад у 1937-38-му. А тому їх не цікавило, чи здавав націоналіст Бернацький Гестапо комуністів або радянських підпільників (не здав жодного).

Власне, потреби й не було - комуністи табунами йшли на службу окупантам. Включно із "канонічним" ватажком більшовицького Краснодонського підпілля Пилипом Лютиковим (якого під прізвищем Проценко так яскраво грає у фільмі Герасимова Віктор Хохряков). Власне, повний провал спроб створити в Донбасі партизанську мережу зафіксовано в розсекречених документах Українського штабу партизанського руху.

А я знайомився з деталями в матеріалах інших справ. Зокрема так звана "літерна" справа по Краснолуцькому SD. Штандартенфюрера SD Штірліца всі пам'ятають? То це - його колеги. Більшість із яких, щоправда, нордичним характером похвалитись ніяк не могли, оскільки були стовідсотковими унтерменшами з російським корінням. Роль "Штірліца" у даній справі виконував такий собі Андрій Лукін, начальник політвідділу SD (при семи класах освіти).

Андрій Іванович, син розкуркуленого, в 1941-у потрапив у полон. З табору його забрала сердобольна жіночка, вказавши на нього як на свого чоловіка. До липня 42-го жив із нею під Чистяково, а коли німці увійшли до Красного Луча (де він працював до війни) - переїхав туди і влаштувався, за протекцією знайомого, писарем до поліції. Де й зробив карколомну кар'єру. А коли потрапив до чистих рук хлопців із холодними головами, ті присудили йому усього лише 20 років таборів. Порівняйте зі смертним вироком професорові Бернацькому.

У справі знайшов два списки. Один містить 369 прізвищ радянських громадян, які пішли працювати до міської управи Красного Луча. В іншому - 352 співробітники поліції. Це на шахтарське місто, в якому тоді жило не більше 20 тисяч населення. А ще сюди слід додати те ж SD, а також найбільш ефективну структуру - зондергрупу "Петер". За іменем її командира Петра Голофаєва - радянського офіцера в недавньому минулому.

А ось як - за матеріалами справи - розвивався партизанський рух навколо Красного Луча. Слід сказати, місця тут достатньо сприятливі для дій партизанських загонів: великі лісові масиви, найбільше піднесення Донецького кряжу вкупі із бездонними байраками - плюс десятки покинутих шахт із похилими стволами. Тому тут були підготовлені бази для трьох загонів - Краснолуцького, Боково-Антрацитівського та Іванівського районів. Крім того, в райцентрах була залишена агентура НКВС.

Краснолуцький загін припинив своє існування, навіть не розпочавши формування. За доносом такого собі Гната Надійного були розкриті дві партизанські схованки. Лукін, який тільки-но вдягнув форму поліцая, разом із соратниками два дні возив у штаб Української жандармерії зброю, продукти, а також комплекти ватною одягу.

Трохи довше протримався Боково-Антрацитівський загін. Партизани встигли зібратися в лісі й відправили до міста зв'язкову. Дівчина, нікуди не звертаючи, попрямувала до жандармерії...

Успішніше діяв Іванівський загін (мабуть, як найвіддаленіший). Звернули увагу на нього тільки у вересні 42-го, коли в районі вбили двох поліцаїв і обстріляли військовий склад. Петру Голофаеву, аби вирахувати його координати, довелось витратити аж два місяці. "Допоміг" комісар загону на прізвище Пацюк, який потрапив у полон до зондеркоманди. На допитах він розповів усе - паролі, явки... За ґрати потрапили 46 бійців загону; 28 із них розстріляла польова жандармерія. Так, до слова: це не вищезгадана Українська жандармерія. Це німецька військова фельджандармерія.

В окремій теці у справі "Зондергруппи" міститься довідка: "За период с июля 1942 г. по февраль 1943 г. "Зондергруппа "Петер" выявила большинство участников Краснолучского, Боково-Антрацитовского, Ивановского, Чистяковского и Снежнянского партизанских отрядов". Недарма німецькі офіцери зазначали, що пересуватись дорогами Сталінської та Ворошиловградської областей було цілком безпечно.

Ніяких "Молодих гвардій" окупанти у своїх тилах так і не помітили.

Михайло Бублик. Сєверодонецьк.

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства