Більшість ліквідаторів не знала про реальний рівень радіації

«Пожежа» насправді виявилася чимось зовсім іншим – дуже потужними двома тепловими вибухами в самому реакторі четвертого атомного енергоблоку, які зруйнували повністю монолітні залізобетонні конструкції та устаткування і машинного залу, і реакторного відділення.

Це, як згодом побачив увесь світ, не було «пошкодження одного з  атомних реакторів», як 29 квітня зазначали  у повідомленні з декількох рядків «Від Ради Міністрів СРСР». Вибухи, зіпсувавши всю активну зону «ядерної домни», розкидали не тільки на дах сусіднього третього енергоблока, а й на сотні метрів навколо (навіть на територію 5-го і 6-го енергоблоків, які ще споруджувалися!) десятки тонн тепловиділяючих елементів (твелів), які «світилися» тисячами рентгенів. Лише 14 травня Михайло Горбачов, на той час – генеральний секретар ЦК КПРС, у своєму виступі по радянському телебаченню скаже про «руйнування реактора і пов'язаний з ним радіоактивний викид».

А поки що... У суботу, 26 квітня, я щойно повернувся до Києва поїздом з білокам’яної – зі щорічної в ті часи наради власкорів газети «Труд». Почувши від одного з київських колег про «якусь НП»  на ЧАЕС, поспішив перевірити ще раз  цю інформацію у «достовірного джерела». По корпунктівській «десятці» набрав  добре знайомого мені Василя Тарасенка, помічника секретаря ЦК КП України Бориса Качури (він курував важку промисловість). «Так, Станіславе, на станції, кажуть, пожежа, зайнялися начебто кабелі. Деталей не знаю. Зателефонуй у понеділок».

Чи знав сам, насправді, Василь Костянтинович у перші десять годин після «пожежі» на ЧАЕС про справжні розміри аварії, яку незабаром назвуть «катастрофою ХХ століття»? Швидше за все, ні.

… Не раз за ці тридцять років, які  минули з часу чорнобильської трагедії планетарних масштабів я ставив собі риторичне запитання: «А, може, і правильно вчиняли «директивні органи», засекретивши надовго для  всіх нас, «смертних», справжній рівень радіації на промисловому майданчику Чорнобильської АЕС»? Змогли б  ми тоді, сказавши правду, залучити туди сотні тисяч людей?

Більшість ліквідаторів аварії, серед них і я, власкор «Труда», не знала про фактичний радіаційний фон, у якому перебували, і  про можливі наслідки для свого здоров'я. Переважала практика обліку  індивідуального ступеня опромінення за так званою колективною дозою. Також дуже заниженою. Персональних накопичувачів іонізуючого опромінення не вистачало, та й, за великим рахунком, їх не бажано було видавати всім (з позицій організаторів ліквідації аварії), особливо тим, кого було залучено до ліквідації аварії в самому її епіцентрі. З міркувань  «нормальної» (на папері) статистики опромінених, і необхідності суворого обмеження  числа тих, хто, скажімо, набравши в лічені години річну норму опромінення, мав покинути 30-кілометрову зону ЧАЕС.

А тоді ця норма була прирівняна до норми для військовослужбовців, котрі брали участь у бойових діях із застосуванням ядерної зброї. 25 рентген. «Взяв» її, – тебе потрібно, по ідеї, негайно відправляти подалі від Чорнобиля. А де знайти нових фахівців? Особливо для роботи біля руїн ядерного реактора. У спорудженні, приміром, «Саркофага», за весь період його зведення, взяло участь (хто протягом тижня, а хто лише півгодини) 90 тисяч осіб! І це лише професійних будівельників і монтажників, котрі брали участь у зведенні «Піраміди Хеопса». А скільки десятків тисяч «смертників» – солдатів строкової служби і призовників із запасу були кинуті сюди, у саме «пекло»!? Де біля розламу четвертого блока і над самим «кратером» реактора, який «бомбили» вертолітники мішками з піском, доломітом і свинцевими чушками, у дні створення  об'єкта «Укриття» радіація випромінювалася 50-2000 рентгенами на годину.

Про це ми дізналися вже згодом. Не впевнений, що ці цифри, про які ми дізналися тільки восени 1986-го, утримали б нас із Олександром Саваяном, моїм товаришем і дуже талановитим, порядним колегою – власкором «Труда» у Вірменії, від непотрібного «героїзму» - сфотографуватися на пам'ять буквально біля самого розламу ядерного блока. (Сашко приїхав у відрядження: на ліквідації аварії трудилися його земляки-гідробудівники). У нас від радіації, пам'ятаю, на зубах був присмак фольги і неймовірна сухість у горлі, а ми сміємося від радості, що стоїмо біля самого пекла. Намагалися, безтурботно лавіруючи між уламками, що «світилися» (чи знали ми про це?), якнайближче підійти до першого ряду каскадної стінки «Саркофага» з великих металевих ємностей (куди скидали все радіаційне «добро»), щоб кадр вийшов більш вражаючим. Хлоп'ячість і дурість з нашого боку. Але що було, те було.

Плівка фотоапарата Сашка (царство йому небесне!) тоді майже повністю засвітилася від радіації. Цих знімків я так і не побачив. Довелось нам із  Саваяном разом купувати й нові пальто в якомусь сільмазі. Дорогою на Київ, по-моєму, у райцентрі Іванків. Куртки, в яких ми моталися дві доби по найважливіших об'єктах 30-кілометрової зони, довелося викинути на вимогу дозиметристів. А нашу «трудовську» «Волгу», довго не пропускали на КПП «Дитятки», ретельно відмиваючи різними спецрозчинами солдати з роти хімічного захисту.

Напевно, і це треба було пройти... Щоб через два роки опинитися на батьківщині на той час уже померлого Олександра Саваяна, висвітлюючи ліквідацію наслідків уже іншої трагедії, що сталася об 11.41 7 грудня 1988 року. Коли потужний землетрус з епіцентром у Спітаку сколихнув майже всю Вірменію… 

Станіслав Прокопчук