Ми досі не знаємо всієї правди про Чорнобиль

Їх заспокоювали, що це виселення ненадовго, що вони ще повернуться в рідні домівки і квартири. Однак тим, хто знав реальну ситуацію на станції та навколо неї і хто керував евакуацією, було цілком зрозуміло, що в рідні стіни виселенці вже не повернуться…

Зона тоді змінювалася буквально на очах. З кожним новим відрядженням у Чорнобиль ми з сумом відкривали для себе нові й нові ознаки запустіння в ній. Покинуті сільські хати, побілені до Пасхи, поступово сіріли й чорніли, двори, поля і сади заростали бур'яном. Згодом лише кількасот самоселів, переважно людей літнього віку, різними правдами й неправдами повернулися у рідні місця. Решта мешканців Прип'яті й Чорнобиля та шістдесяти п'яти навколишніх сіл, а це понад 90 тисяч чоловік, живуть нині далеко від зони, не пов'язуючи з нею своє майбутнє. Та й як пов'язувати,  коли у багатьох місцях, особливо в лісах, рівень радіації ще й сьогодні, через тридцять років після аварії, перевищує 500 мікрорентгенів на годину. Чорнобильська зона, як стверджують вчені, це не просто надовго, а навічно: вона становитиме небезпеку для людського здоров'я ще 24 тисячі літ.

Особиста трагедія академіка Александрова

Чому сталася на українській землі, у басейні головних наших річок – Дніпра і Прип΄яті ця трагедія? Хто в ній винен? Відповідь на ці питання мала дати оперативно створена Державна слідча комісія з розслідування причин аварії. Її висновки були розглянуті на спеціальному засіданні Політбюро ЦК КПРС 3 липня 1986 року, тобто через два з лишком місяці після аварії. Певна річ, засідання проходило за закритими дверима, і тільки після розпаду СРСР стали відомі його висновки. Головні з них такі: 1. Аварія стала наслідком дострокового припинення теоретичних досліджень з безпеки реактора, що зробило РБМК «потенційно небезпечним реактором». 2. Фізикою і конструкцією реактора, у тому числі системою його управління і захисту, не була виключена можливість розгону потужності реактора при деяких робочих ситуаціях його промислової експлуатації. У цьому – вина Наукового керівника і Головного конструктора реактора. 3.Розробник програми випробувань і персонал Чорнобильської АЕС, яких Головний конструктор не попередив про здатність РБМК до «саморозгону» у певних ситуаціях, ввели реактор у потенційно небезпечний режим. Вина за це лежить на Головному конструкторі, керівництві експлуатуючою організацією і керівництві ЧАЕС.

Як бачимо, у протоколі засідання Політбюро чітко названі конкеретні винуватці чорнобильської катастрофи, зокрема, Науковий керівник і Головний конструктор. Але їх, як і їхніх підлеглих, не було в залі суду, котрий відбувся через рік після згаданого засідання. Та й уявити тоді, в умовах радянської дійсності і судової системи, ніхто не міг, що, скажімо, науковий керівник прогами створення РБМК (по-російськи ця абревіатура розшифровується так: ректор большой мощности канальный) Анатолій Петрович Александров може стати підсудним або хоча б взяти участь в суді у якості свідка. Адже він – тричі Герой соціалістичної праці, видатний фізик, творець радянського атомного флоту і ядерного щита колишньої наддержави, директор Інституту атомної енергії імені Курчатова, президент Академії наук СРСР.

Втім, для нього, ідеолога і енергійного поборника атомної промисловості, створення не тільки атомних станцій, а й атомних теплових електростанцій поблизу великих міст, вибух на Чорнобильській АЕС став особистою трегедією, адже аварія сталася на Київщині, землі, де він народився і почав свою захмарну кар΄єру. У своїх спогадах, написаних незадовго до відходу у вічність дев΄яносторічний академік Александров виправдовувався, що зовсім не знав про дослід, який проводився на ЧАЕС у ніч на 26 квітня 1986 року: «Коли я потім прочитав розклад експерименту, то вжахнувся. Багато дій за цим розкладом привело реактор у нерегламентний стан. Не вдаватимуся у технічні подробиці, скажу тільки, що експеримент був пов΄язаний зі зняттям надлишкового тепла. Коли реактор зупинений, турбогенератор за інерцією крутиться і дає струм, який можна використати для потреб станції… Керівництво доручило підготувати проект експерименту Донтехенерго – організації, яка не мала справ із АЕС. Дилетанти можуть керуватися найкращими намірами, але викликати грандіозну катастрофу – так і сталося у Чорнобилі». Зрештою, Анатолій Александров наприкінці свого життя зізнався, що катастрофа на Чорнобильській АЕС стала його великою особистою трагедією. За його словами, «з того часу і моє життя закінчилося – і творче також».

Головний конструктор «умив руки»

Але повернімось до суду в Чорнобилі. Чи могли на ньому судити Генерального конструктора РБМК, двічі Героя соціалістичної праці Миколу Антоновича Доллежаля? Звісно, ні. І не тільки тому, що на момент аварії йому було 86 років. Крім поважного віку, він належав до високоповажних діячів радянської науки і техніки. Уродженець Запорізької області він, як і Александров, зробив стрімку кар΄єру, яка включає створення ядерного «котла» для продукування плутонія – «пального» для першої і наступних атомних бомб, спорудження у підмосковному Обнінську першої радянської АЕС, конструювання реактора для атомних підводних човнів, керівництво впродовж 35 років спеціальним закладом – Науково-дослідним і конструкторським інститутом енерготехніки, який проектував реактори для атомних станцій, у тому числі й РБМК для Чорнобильської АЕС.

Принагідно додомо, що Микола Доллежаль прожив довге життя, відійшовши за вічну межу у віці 101 рік. Він так і не визнав своєї вини за аварію на ЧАЕС. За рік до смерті Доллежаль заявив журналістам: «Чорнобиль… У мене є своя версія аварії. Передусім, на Чорнобильській станції був жахливий персонал. Ми безрезультатно писали в усі інстанції, говорили про халатний режим експлуатації. У трагічний день в ході чергового експерименту реактор загнали в режим кавітації (утворення в рідині порожнин, заповнених парою чи газом – примітка автора). Потім даремно гасили, даремно сипали пісок – у результаті над всім світом рознісся радіоактивний аерозоль».

Отже, і Науковий керівник, і Головний конструктор своєї вини за катастрофу не визнали, переклавши її на експлуатаційників. На лаві підсудних було шестеро «стрілочників» з числа керівництва ЧАЕС – директор, головний інженер, заступник головного інженера з експлуатації другої черги станції, начальник реакторного цеху, начальник аварійної зміни, а також державний інспектор Держатоменергонагляду СРСР. Вів судове засідання член Верховного суду СРСР Р.К.Брізе.

За день до початку суду я зустрівся з ним у готелі «Жовтневий» (нині «Національний»), де він зупинився перед поїздкою до Чорнобиля. Мій співрозмовник не приховував, що це буде складний для нього процесс, аналогів якому не тільки в СРСР, а й в усьому світі немає. Попросивши не розголошувати інформацію до початку засідання, оскільки вона поки що конфіденційна, суддя повідомив, що звинувачувальною стороною зібрано 57 томів доказової бази, що матеріали справи торкаються передусім безпосередніх винуватців аварії. «А як із тими, хто створював реактор?» – запитав я. На це суддя відповів, що розгляд і визначення їхньої вини й відповідальності – це, мабуть, окрема справа. Ми не торкались у розмові теми, чому суд відбуватиметься у Чорнобилі, а не в Києві. Обом було зрозуміло: зроблено це для того, щоб максимально обмежити присутність на судових засіданнях представників преси, насамперед, зарубіжної, адже отримати пропуск у зону ЧАЕС для них було річчю проблематичною.

Прощай, Прип΄ять…

Для журналістів, які отримали акредитацію на судові засідання був виділений автобус. Зайве, мабуть, говорити, що він був заповнений. В останній момент до нас попросився відомий письменник-драматург Олександр Левада. В автобусі ми сиділи з ним поруч, і по дорозі він щиро зізнався мені, що його цікавить не тільки суд, а й те, у якому стані його чорнобильська дача. «Хто ж знав, що вона потрапить в епіцентр лиха і що з нею, мабуть, доведеться попрощатися» – бідкався він.

За тринадцять років до аварії на ЧАЕС, коли починалося будівництво станції, Олександр Степанович Левада написав п΄єсу «Здраствуй, Прип΄ять», у якій підтримувалось її зведення, але й звучало застереження. Приведу короткий епізод із неї. Приходять дві місцеві жительки, бабусі Марина і Мокрина, з індиком і гускою. Жінок лякає те, що їх через 24 години виселять за 50 верст, тому що тут атоми будуть літати і битися лобами, наче барани, а людям місця не буде. Індик і гуска – хабар, щоб не виселяли. Начальник будівництва Наваш заявляє бабусям: «Гуску й індика віддайте у дитсадок, вас не виселять, атоми загонимо під землю, заллємо бетоном на півметра, а зверху – свинцем! У Прип΄ять жоден атом не потрапить». Олександр Левада нагадав мені, що в п΄єсі ще є багато епізодів і реплік, схожих на пророцтва. Про небезпеки, які несе «мирний атом» говорять не тільки наївні бабусі. Застерігає від них і донька прип΄ятського бакенщика Тетяна: «Що буде з лісом? З рікою, озерами? З лугами-берегами, з вранішніми росами на лугах і рожевими світанками над рікою?» П΄єса Левади у сімдесяті роки була в репертуарах багатьох театрів, у томи числі й Київського театру імені Івана Франка. Я тоді подумав, але вголос не сказав її автору, що після аварії йому вже, мабуть, варто замислитися над новим твором –­ трагедією «Прощай, Прип΄ять».

…Суд відбувався у центрі Чорнобиля, у залі районного будинку культури. Затісному для такої події. Ми проходили через рамки контролю, зокрема й дозиметричного. Особливо «дзвеніли» телекамери і фотоапарати моїх колег – телевізійників і фоторепортерів, які неодноразово бували у відрядженнях в зоні ЧАЕС. Зал, його «глядацьку» частину, заповнили головним чином працівники ЧАЕС. На лаві підсудних, зліва й справа, сиділи їхні колишні керівники. З них мені чомусь найбільше запам΄ятався директор ЧАЕС Віктор Брюханов. Він сидів ближче до залу, поруч з головним інженером Миколою Фоміним і заступником головного інженера ЧАЕС з другої черги Анатолієм Дятловим, і час від часу сумними очима дивився в зал, немов чекаючи звідти хоч би підбадьорливого погляду.

Суд чи фарс?

Але почалося довге, тривалістю в кілька годин зачитування обвинувачення, і очі Брюханова поступово згасали, пригніченими виглядали й інші підсудні: звинувачення були безкінечні, покласифіковані, тенденційно спрямовані лише на адресу керівництва станції та її коллективу. Наче й не існувало тих, хто задумував, проектував, виготовляв реактор і систему його експлуатації та захисту, навіть «захисту від дурня». Немовби й не існувало випадків, коли РБМК «підводив» ще до чорнобильського вибуху. Адже ситуація, подібна до чорнобильської і за три роки до неї, виникла під час фізичного запуску реактора першого блоку Ігналінської АЕС у Литві. Була й аварія на Ленінградській АЕС. Та й на Чорнобильській атомній, на тому ж таки четвертому реакторі, при його фізичному запуску, ледь не сталася аварія. Тоді не сталася, пронесло… Про ці випадки добре знали в інститутах-розробниках, але всі акти, прохання, звернення про необхідність довести РБМК до необхідних кондицій ігнорувалися, лягали в шухляди.

Ніхто, звичайно, не знімає відповідальності з експлуатаційників. Адже більшість фактів, приведених у звинувачувальному акті, відповідали дійсності, їх важко було спростувати. Але кого суд залучив у якості експертів? В основному це були представники наукового керівника проекту або головного конструктора РБМК. Ясна річ, вони захищали свої установи, тобто «честь мундира». «Аргументи тих, хто нас звинувачував, не витримують критики, – сказав в одному з інтерв΄ю уже після дострокового звільнення  Віктор Брюханов. – Тому в день останнього засідання партійна влада організувала якусь нараду, на яку в обов΄язковому порядку викликали весь керівний склад і провідних спеціалістів станції, щоб ті, хто міг виступити на наш захист, не потрапили на суд і не заважали вершити розправу».

Приведу висловлювання людини, яка досконало вивчила суть чорнобильської справи – колишнього слідчого Генеральної прокуратури України Сергія Янковського: «Мені довелося бути учасником цього розслідування з перших годин після аварії до напрвлення кримінальної справи в суд. Це унікальна за своїм документальним змістом кримінальна справа, яка складається з 57 томів слідчих документів і багатьох додатків, досі лежить мертвим вантажем в архіві Верховного суду Росії. Багато додатків до цих пір «фонять», але зате містять у собі вбивчу за доказовою силою інформацію. Впевнений, що про більшість документальних даних в Україні навіть не чули. Адже справа була цілком таємною, а первинні документи ми вилучили на станцій негайно, і до вечора 28 квітня 1986 року вони вже були у Москві. Те, що потім вивчало багато спеціалістів, були в основному якимись урізаними копіями або взагалі фальсифікатом».

*   *   *

Нагадаємо: той суд у Чорнобили тривав з 3 по 29 липня 1986 року. Парадоксально, але справа в ньому розглядалася за Кримінальним кодексом України, в якому стаття щодо ядерно-небезпечних об΄єктів узагалі булла відсутня. Тому «шістку» керівників ЧАЕС судили «за порушення правил техніки безпеки на вибухонебезпечних підприємствах, що зумовило людські жертви та інші важкі наслідки». Парадокс полягав ще й  у тому, що Чорнобильська АЕС до суду ніколи не входила в український перелік вибухонебезпечних підприємств, а була у загальносоюзному переліку «ядерно-небезпечних підприємств». Але кого тоді цікали подібні нюанси?

29 липня суддя Р. К. Брізе оголосив вирок:  Віктор Брюханов – десять років ув΄язнення, такий же термін ув΄язнення отримали Микола Фомін і Анатолій Дятлов, начальник реакторного цеху №2 Олексій Коваленко – три роки, начальник зміни станції Борис Рогожкін – п΄ять років, інспектро Держатоменергонагляду Юрій Лаушкін – два роки. Троє з них – Лаушкін, Коваленко, Дятлов – померли. Фомін та Рогожкін після відбуття покарання виїхали до Росії, і їхня доля авторові невідома. Брюханов був звільнений достроково і нині проживає в Києві. Карні справи проти начальника зміни четвертого блоку Олександра Акімова та старшого інженера з з управління реакторм Леоніда Топтунова були зупинені у зв΄язку з їхньою смерю при виконаннні службових обов΄язків.

Тридцять років минуло відтоді, а  ми досі не знаємо всієї правди про Чорнобиль – найбільшу техногенну катастрофу в історії людства. Зате мільйонам людей і передусім тим, хто тоді став протии «неконтрольованого мирного атома», добре відомо, яку високу ціну заплачено за те, щоб врятувати Україну, увесь світ від ще більщої катастрофи. Ми досі за неї розплачуємось. І Україна залишилася із цією бідою практично наодинці.

Михайло Сорока