Чому хабарник Чаус утік від правосуддя

Сьогодні рано-вранці, ще до початку сесії Верховної Ради, парламентський комітет з правової політики і правосуддя проголосував за позбавлення недоторканності судді Дніпровського райсуду Києва Миколи Чауса, якого звинувачують у хабарництві. Сьогодні ж на сесійному засіданні народні депутати дали згоду на притягнення до кримінальної відповідальності, затримання і арешт судді Чауса.

Отже, від дня, коли згаданого суддю впіймали на хабарі (9 серпня), не минуло й місяця, як з нього зняли суддівську недоторканість, і тепер правоохоронці можуть застосувати до Чауса усю силу українських законів.

Можуть, але не зможуть. На тому ж засіданні парламентського комітету антикорупційний прокурор Назар Холодницький повідомив, що за його даними Чаус знаходиться в анексованому Росією Криму. Утік, тобто. «Ми не могли вжити жодних заходів на його затримання, оскільки у нього є суддівський імунітет», - сказав прокурор. По суті, це була його відповідь спікеру парламенту Андрію Парубію, котрий  напередодні, у понеділок, на засіданні погоджувальної ради, вже напевне маючи інформацію про втечу Чауса, суворо зауважив, що Верховна Рада поставить питання правоохоронцям, «як могло статися так, що суддя Чаус втік».

Популізм щодо недоторканості: від скасувати – до обмеження дії

На жаль, в українському суспільстві, навіть у тієї його частини, яка активно цікавиться політикою і бере чи намагається брати у ній участь, немає розуміння суті української проблеми з недоторканістю депутатів та суддів. Гасло «Геть недоторканість!» є дуже популярним, його охоче використовують політики, особливо під час передвиборчих кампаній, бо надто багатьом українцям здається, що такий радикалізм – і є найкращим і навіть єдино можливим способом вирішення проблеми. Таким чином, згадане гасло стало у нас прикладом звичайнісінького популізму, якщо під цим терміном розуміти обман політиками виборців. Приміром, чим, як не популізмом, можна назвати згадану нами репліку-запитання Парубія при тому, що відповідь спікер чудово знає, як і те, що у даному випадку претензії законодавців до правоохоронців виглядають, м’яко кажучи, дивними.

Тим часом, недоторканість потрібна, бо є гарантією від репресій виконавчої влади щодо опозиційних політиків та тиску на суддів. Тобто, одним з елементів реалізації демократичного принципу розподілу гілок влади. І вигадали, до речі, цей елемент зовсім не в Україні, він успішно діє в усіх розвинутих демократичних країнах. Те, що українські політики на практиці зробили з недоторканості спосіб уникнення відповідальності за корупцію для себе і суддівської мафії, то вже конкретна проблема українського суспільства, а не доказ шкідливості самого принципу недоторканості.

Якщо повне скасування недоторканості – не вихід, а «чаусів» і «онищенків» таки треба карати, тоді залишається змінювати процедуру зняття недоторканості, щоб вона була максимально швидкою, майже блискавичною, і не залишала підозрюваному місяць часу для втечі в Крим, Москву чи Лондон. Звужувати недоторканість, залишаючи її, приміром, лише для політичної діяльності депутатів чи професійної – суддів, дуже небезпечно. Таке обмеження, звісно, логічно і гарно звучить, однак на практиці все неминуче буде викривлене: опозиційного депутата чи непокірливого суддю формально каратимуть за одне, «шиючи» суто кримінальні статті, а насправді – за політичну чи професійну позицію. У наших правоохоронних органів – багатющий, ще з радянських часів, досвід фальсифікації кримінальних справ. Згадайте, що, приміром, В’ячеслава Чорновола формально засуджували до ув’язнення не за його політичну діяльність, а за спробу зґвалтування. А Юлію Тимошенко Янукович волів бачити у в’язниці зовсім не тому, що вона уклала якийсь не такий договір з Росією.

Не Верховна Рада, а Верховний Суд

Очевидно, що найбільшим гальмом процедури швидкого зняття недоторканості є те, що це право надано 1) органу (парламент), який не працює щодня хоча б з 09.00 до 18.00; і 2) у випадку народних депутатів – їхнім колегам, котрі, з почуття корпоративної солідарності, голосують у такому випадку не в інтересах закону, а виключно з міркувань політичної доцільності (самозбереження).

Прибрати ці гальма можна лише єдиним способом: передати право зняття недоторканості від Верховної Ради іншому органу. Якому?

Насамперед, варто погодитися, що процедура притягнення до відповідальності осіб, на яких поширюється недоторканість, не повинна принципово відрізнятися від процедури, за якою карають усіх інших громадян. Дозвіл на затримання (суворо обмежене в часі – 72 години) дає прокурор, на арешт – суд. Такими у нас є демократичні писані норми (закон) для всіх громадян. До чого тут Верховна Рада?

Отже, суд. Тільки цей орган має вирішувати питання щодо осіб, які мають недоторканість. Особливість становища народних депутатів і суддів має полягати лише в тому, який саме суд вирішуватиме їх долю. Очевидно, це має бути не будь-який районний суд, навіть Печерський, а суд більш високого рівня. Найкраще – Верховний Суд України. У нього політичних канікул не буває, а чергування суддів може бути хоч цілодобовим. А для того, щоб він у цих питаннях не скочувався до районного (тобто, залежного від влади), його персональний склад має формуватися в абсолютній незалежності від Президента, уряду, Верховної Ради – тобто, інших гілок влади. Найоптимальніший варіант – кілька десятків членів Верховного Суду треба обирати на всенародному голосуванні. Можна, в принципі, віднайти й інший спосіб формування складу Верховного Суду, але обов’язково – без участі у цьому процесі виконавчої та законодавчої влади. До речі, саме в цьому має бути суть судової конституційної реформи, а не в зміні порядку призначення суддів чинною владою.

Також затримання (до рішення суду) осіб з недоторканістю має вирішувати не будь-який прокурор, а певного високого рівня аж до Генерального прокурора. І, можливо, осіб з недоторканістю можна було б тримати до рішення суду тільки під домашнім арештом, поза СІЗО. Цього достатньо, щоб втечі не було, а якщо це таки станеться, тоді вже буде конкретна провина правоохоронців. Тоді у Верховної Ради не буде потреби дивуватися: «А як таке могло статися?»

Юрій Сандул. Київ