Цілком можливо, що Україні не дадуть затягувати «мінський процес»
Україні потрібно тягнути час.
Цю нехитру тезу можна вважати своєрідним узагальненим висновком, який робить абсолютна більшість українських експертів та політичних журналістів з ситуації, що склалася з виконанням «мінських угод» після зустрічі лідерів «нормандського формату» у Берліні.
Козирів у нас багато, але далеко не всі і навіть не найстарші
Що ж, теза хоч і нехитра, але цілком відбиває реальні інтереси України в «мінському процесі», а тому в цьому плані нема сенсу з нею сперечатися.
Президент України в неділю в інтерв’ю українським телеканалам не говорив, зрозуміло, про затягування часу, однак викладення ним – у черговий раз – жорстких умов, за якими Україна згодна просуватися до кінцевої мети «мінського процесу» (вибори на Донбасі і мир), тільки підкреслило складність (а отже – тривалість) цього шляху.
Безумовно, в України є необмежена кількість варіантів дій, які затягуватимуть час до ухвалення закону про місцеві вибори на частині території Луганської та Донецької областей, а тим більше до встановлення дати цих виборів, а ще більше – до введення в дію конституційних змін про «особливий статус» окремих регіонів цих областей. Одне тільки узгодження «дорожньої карти», де Україна вимагатиме чіткого покрокового ув’язування безпекових і політичних питань, само по собі вимагає чималого часу. Крім того, невизначеність і неконкретність таких понять, що ми їх почули на берлінській зустрічі, як «озброєна місія ОБСЄ», «контроль ОБСЄ українсько-російського кордону», «передача кордону під контроль України на другий день після виборів», «поліпшення гуманітарної ситуації», «контроль ОБСЄ за пунктами зберігання важкої зброї» - є просто невичерпним джерелом приводів затягувати час. Об’єктивні труднощі з укладанням «дорожньої карти» плюс очевидний намір України тільки посилювати їх непоступливістю в питанні пріоритету безпеки над політичними кроками нібито дають впевненість говорити як мінімум - що часу у нас вдосталь, як максимум – що «мінські угоди» взагалі не будуть реалізовані, тобто в кінцевому рахунку не буде ні «особливого статусу», ні виборів.
Так і хочеться сказати: усі козирі у нас на руках. Скільки захочемо, стільки й тягнутимемо час.
А чи є у нас цей час? Чомусь приймається як аксіома те, що Україна може затягувати його практично до безкінечності.
Але чи вільна Україна затягувати час стільки, скільки вважатиме за потрібне? Або навіть жорсткіше: чи дозволять Україні затягувати час більше, ніж це згодні терпіти спільно Німеччина, Франція та Росія?
У Росії та Німеччини-Франції є сильне спільне прагнення якнайшвидше закінчити війну на Донбасі і не варто його недооцінювати. Джерелом його є спільна зацікавленість у відновленні рівня хоча б економічної співпраці Західної Європи і Росії, який існував до початку російської агресії. Наскільки реальним є таке повернення, тим більше, що Україна – не єдина причина погіршення стосунків Заходу і Росії, то вже окреме питання. Але факт, що Німеччина і Франція цього хочуть, що підтверджує їхня практична (а не декларативна) позиція в рамках «мінського процесу». Ця позиція чітко сформульована в словах французького міністра закордонних справ: «Конфронтації з Росією ми не хочемо». Сказано це, до речі, 20 жовтня, тобто вже після жорсткого, здавалося б, зіткнення Франції та Росії щодо дій Росії у Сирії.
Так, у росіян та європейців є різне у підходах до вирішення конфліктних ситуацій у світі, в оцінках припустимості-неприпустимості з точки зору міжнародного права того, що вчинила Росія на Донбасі. Нарешті, різною є ступінь зацікавленості у конкретному підсумку війни – тобто, Росія зацікавлена закінчити її оформленням поразки України, а європейці згодні на будь-який варіант, хоч би й цілковитої перемоги України. Але це відмінності, які можна узгодити, якщо є, повторимо, спільне бажання війну закінчити. І воно, це бажання, достатньо сильне, щоб просто ігнорувати логіку України. Приміром, наше запитання «як можна проводити вибори на Донбасі без участі переселенців, що знайшли притулок в Україні?» буде відкинуте їхньою «логікою»: «Це несуттєво з огляду на головну мету – встановлення миру. Ви ж хочете миру?»
Тому є великою ілюзією вважати, що інші сторони – і Росія, і Німеччина з Францією – будуть терпляче витримувати всі спроби Києва безкінечно відтягувати час ухвалення остаточних рішень. Чи не основне джерело цих ілюзій – переконання, що Росія ніколи не піде на забезпечення безпеки, необхідної, навіть у розумінні Заходу, для проведення виборів. А ось не факт.
Ніхто не знає, скільки реально у нас є часу, щоб його затягувати
Якщо Росія виб’є з України чітку послідовність проведення виборів та політичну легалізацію «ДНР/ЛНР» (з іншою, звісно, назвою) через зміни до Конституції, то вона припинить стрілянину і погодиться на реальне розведення військ (але не на їх виведення, та й цього від неї у Берліні вже не вимагали). Путін готовий дати мир (у сенсі припинення обстрілів, тобто забезпечення «безпекових умов»), але тільки під тверді гарантії виконання його політичних умов. Оце виконання і буде юридичним закріпленням результатів війни, як їх оцінює Росія (схоже, на жаль, що і Німеччина з Францією також).
Окремо слід сказати, що в розумінні Путіна згадані тверді гарантії може дати тільки він сам загрозою застосування сили, якщо Україна захоче «схитрувати» і відступити з часом від політичних поступок щодо новітнього «ДНР/ЛНР» (утім, назва вже є – ОРДЛО). Від Заходу йому потрібна буде лише обіцянка (залаштункова) не застосовувати жодних санкцій у випадку, якщо Путін вирішить силою підтримати ОРДЛО. Якщо у Кремля буде така згода Заходу – формальна чи неформальна – тоді Кремль може погодитися навіть на український контроль кордону. Бо ніяка прикордонна сторожа не зупинить навалу регулярних військ Росії. Її (теоретично) може зупинити лише українська армія, однак, оскільки Путін це чудово розуміє, то однією з його умов загального «мирного врегулювання» буде заборона Україні тримати на території ОРДЛО потужні частини українських збройних сил з важкою зброєю. Чи наважиться хтось стверджувати, що Німеччина і Франція рішуче заперечуватимуть проти такого запобіжного заходу проти можливих «хитрувань» Києва у майбутньому? Навпаки, для Заходу це буде гарантією, що війна не розпочнеться знову через рік – два – три.
Насправді ніхто не знає, скільки реально у нас є часу, щоб його затягувати. Цілком ймовірно, що рішення доведеться ухвалювати зовсім скоро, через лічені місяці. Причому, за класичною альтернативою усіляких виборів, референдумів, плебісцитів, тощо: або – або, «так» чи «ні». У нашому випадку доведеться відповідати на питання: продовжувати протистояння з Росією, включно з військовим чи погоджуватися на «мир» на російських умовах?
Така постановка питання постійно нависає над Президентом України з часу, коли почався «Мінськ-1» у вересні 2014 року. Поки що Президент України фактично ухилявся від відповіді, і має можливість ще якийсь час це робити. Безумовно, Петро Порошенко волів би, щоб цей час був дуже-дуже тривалим, оскільки, як усі, здається, згодні, на сьогодні кращого варіанту для України, ніж затягування часу, нема. Але, на жаль, не все залежить від його бажань. Реально це означає, що рішення доведеться ухвалювати усім українським суспільством (чи народом – кому який термін здається правильнішим).
Однак референдум нічого остаточно не вирішить. Якщо більшість українських виборців оберуть мир на російсько-європейських умовах, тоді доведеться «ламати через коліно» меншість - кількасот тисяч чи навіть мільйонів, - котрі це рішення не приймуть, бо вважають, на відміну від Президента, що наша мета – не мир, а повернення окупованих територій. А у цієї меншості вже є авангард з кількох тисяч «азовців» чи «правосєків», готових до радикального спротиву. Чим таке зіткнення загрожує країні – страшно навіть думати.
Якщо ж навпаки, більшість українців відмовиться від «мінських угод» - Європа, як Понтій Пілат, «умиє руки», і буде вирішувати свої проблеми з Росією без найменшого урахування інтересів України, насамперед у питанні санкцій. А Президент України втратить авторитет як мінімум Берліна і Парижа. Його політичні позиції всередині країни серйозно похитнуться, що неминуче спричинить сплеск політичної кризи. І чим вона закінчиться в умовах так само неминучого загострення військового протистояння (якщо не повномасштабної війни) з Росією – страшно навіть думати.
Юрій Сандул. Київ.
