Чи віддав би Донбас Росії Карл Густав Маннергейм?

У 77 років він написав листа Гітлеру.

«Навіть якщо доля не подарує успіху вашій зброї, Німеччина все одно виживе. Цього не можна стверджувати, говорячи про Фінляндію. Якщо наш усього лише чотиримільйонний народ буде переможений силою зброї, можна не сумніватися, що його виженуть із країни або доведуть до вимирання. Я не можу поставити мій народ перед такою загрозою».

...Йшов 1944 рік. Це була відповідь на заклик Рейху «стояти до останнього» перед загрозою більшовизму. Маннергейм ненавидів комунізм і його втілення в СРСР, але вже прийняв рішення виходити з Другої світової і починати мирні переговори з Совєтами, наперед знаючи, що мир зі Сталіним буде принизливим...

У цьому – ключ до особистості великого маршала. Колишній царський генерал, виходець зі старовинного шведського роду Карл Густав Маннергейм протягом усього життя найбільше боявся, що Фінляндія зникне з мапи світу як незалежна держава, а її народ буде асимільований і розсіяний по світу. Через це був нестерпний у відносинах з фінським політикумом, через це страждав...

Його страх нам зрозумілий. Хіба з перших днів нашого АТО ми не звертаємося до досвіду Фінляндії? До подій кінця 1939-го – початку 1940-го років, відомих як Радянсько-фінська війна? Ім'я Маннергейма для нас звучить магічно, як полководця, який навчив свій народ винищувати російських окупантів.

На роздоріжжях Мінська-2 нам час засвоїти також інші його уроки. Адже трагедія Маннергейма у тому, що йому частіше доводилося підписувати важкий мир, аніж приймати капітуляцію переможеного ворога. Він умів рішуче ставити крапку у війні, в якій здавалося, ще є шанс якщо не перемогти, то, як мінімум, продовжувати боротьбу. Саме він брав на себе нестерпний тягар: віддавати ворогу території, аби зберегти народ.

І ворог у нього був один – Росія.

22 ЧЕРВНЯ, РІВНО О 6 РАНКУ...

Всі мирні переговори потрібні Росії тільки як перепочинок перед новим наступом. Ці слова можна вважати першим заповітом Маннергейма.

Відома радянським людям пісенька звучала трохи інакше: «Двадцать второго июня, ровно в четыре часа Киев бомбили, нам объявили, что началася война…» Багато поколінь радянських, а нині російських істориків ридали: СРСР був не готовий до війни, не хотів її, армія не могла захищатися.

Але як пише Маннергейм: вже о 6 годині 5 хвилин ранку того ж таки 22 червня радянські літаки почали бомбити суто фінляндські об'єкти – берегову оборону, транспортні судна, потім Гельсінкі й Турку. За день над містами було збито 26 радянських бомбардувальників. Що вони забули у нейтральній Фінляндії, чому не спрямували удар на німецькі війська, що наступали?

Маннергейм відповів на це просто. Підсумки Радянсько-фінської (Зимової) війни 1940-го року, в якій СРСР відняв у Фінляндії 22 тисячі квадратних кілометрів її території, не влаштовували Сталіна. Він хотів усю країну. Про прийдешню в 1941 році «нову революцію» у Фінляндії та її перетворення на автономну область, розповідали й перебіжчики. До вторгнення все було готове, але карти сплутав Гітлер. Отримавши повідомлення про початок війни, радянські частини біля кордонів Фінляндії почали діяти за старою директивою.

Маннергейма гірко дивувала наївність фінських політиків, які вірили у клятвені запевнення росіян про дружбу. Так, Ленін у 1917 році визнав незалежність Фінляндії, але одночасно виділив величезні гроші на підтримку путчу так званих «фінських червоногвардійців», а потім кинув у бій російську армію і балтійських матросів. Так, у 1932 році був підписаний договір про "ненапад і мирне вирішення спорів" між Фінляндією і СРСР, але в 1939 році він виявився нікчемним папірцем. Сталін не збирався «мирно вирішувати спори», він готовий був виключно нападати.

Від ідеї повернути Фінляндію до складу імперії Росія не відмовиться ніколи, писав маршал. Цю мету озвучив сам Сталін у 1939 році: «радянське військове керівництво дотримується думки, що жоден інший кордон, крім встановленого Петром Великим за мирним Ништадтським договором у 1721 році, СРСР не влаштовує». Як це нам знайомо!

Російська ідея – це коли те, що одного разу побувало в руках російського тирана, вважається російським назавжди...

РОСІЙСЬКЕ ЯРМО

Росіяни - чужа нам раса з чужими світоглядом і моральними цінностями. Другий заповіт Маннергейма.

У Росії не розуміють, що таке закон і конституція, пише Маннергейм. У 1939 році, домагаючись добровільної здачі частини фінської території, росіяни не могли зрозуміти «що це передбачає внесення змін у конституцію і більшість голосів у парламенті (п'ять шостих від загальної кількості голосів)». У них така «відмовка» викликала чи не гомеричний регіт. А Сталін впевнено заявив, що «його пропозиції знайдуть підтримку 99 відсотків голосів!»

Обман - фундаментальна властивість радянської (і російської) правлячої еліти, переконаний барон. Вона проявлялася навіть у дрібницях. Інколи з Фінляндією просто грали в кішки-мишки. Спочатку посилають у Гельсінкі Коллонтай з неприйнятними пропозиціями про мир, а коли, все ж таки зважившись на них, фінські дипломати їдуть до Москви, їм пропонують підписати інший договір, ще більш кабальний. На запитання: а що ж привозила Коллонтай, відповіддю була посмішка Молотова: «А вона помилково взяла не той примірник».

Після війни, що послідувала за відмовою Фінляндії добровільно віддати території, Маннергейм і назвав росіян «чужою расою». І це не просто гра слів. Це значить, він не бачив у них ні слов'ян, ні навіть – що дивно – угро–фінів, ні взагалі «білих людей». Недарма в його мемуарах знаходимо словосполучення: «радянське іго», «російське іго». Маннергейм – царський генерал, який чимало поїздив азіатською частиною Росії, він знав, що говорив.

Розмірковуючи про риси «російського солдата», барон пише: «Російський піхотинець хоробрий, але безініціативний. Якщо він опиняється далеко від командування і втрачає зв'язок зі своїми товаришами, то не в змозі діяти самостійно. Росіяни вдавалися до наступу великими масами, які вогнем кількох добре розташованих кулеметів скошувалися аж до останньої людини. Траплялося, що росіяни в боях йшли з піснями щільними рядами — і навіть тримаючись за руки — на мінні поля фінів, не звертаючи уваги на вибухи і точний вогонь тих, хто оборонявся. Піхоті притаманна вражаюча фатальна покірність».

«Пояснення криється у психіці росіян, - пише далі барон. - Тут відіграв певну роль політичний терор, але все ж пояснення слід шукати у важкій боротьбі російського народу з природою, боротьбі, яка з часом перетворилася на незрозумілу для європейців здатність терпіти і переносити нужду, на фаталізм».

Захистити західну цивілізацію від цієї орди – барон вважав «історичним призначенням Фінляндії».

ОБОРОНА – НЕ ПАРТІЙНА СПРАВА

Чим менша країна, тим краще вона повинна бути озброєна. Третій заповіт маршала.

Зірка Маннергейма піднялася стрімко. Коли в 1918 році у Гельсінкі спалахнув червоний заколот і йому на допомогу поспішили вірні Леніну війська, молодий уряд незалежної Фінляндії, тікаючи, останнім своїм декретом призначив Маннергейма головнокомандувачем. У тій першій Радянсько-фінській війні він переміг і став національним героєм. Але ненадовго. «Пройшло всього два тижні від того дня, коли голова сенату в цьому ж самому залі дякував мені за те, що я зробив для порятунку батьківщини. 30 травня ніхто з членів уряду не простягнув руки», - пише маршал.

Всього через рік його обзивали «розпалювачем братовбивчої громадянської війни». А фінську армію «навіть у власній країні багато хто ненавидів і на неї зводили наклепи». Даремно він доводив, що війна була Визвольною, і червоногвардійці – це п'ята колона більшовицької Росії. На ньому було тавро. «Один видний член уряду заявив, що я не підходжу для служби своїй державі», - журиться в мемуарах барон.

Він змушений був подати у відставку. А коли на початку 30-х років повернувся у державну політику як голова Ради оборони, то побачив, що стан армії близький до агонії. Ліві у парламенті вважали, що головна запорука незалежності - «це високий рівень добробуту народу», а тому блокували ухвалення закону про військову повинність і скорочували військовий бюджет щороку на 10 відсотків. Пропозиції барона про виділення коштів на озброєння приймалися парламентом, а потім таємно переполовинювалися у кабінетах міноборони. Його називали «вбивцею знедолених», коли зумів витребувати гроші на оборону за рахунок коштів допомоги безробітним. «Яка користь від надання оборонному відомству таких великих сум, якщо війни не передбачається?» - відповів глава Фінського банку на його прохання дати грошей на переозброєння армії.

«Справу оборони не можна довіряти партіям», - дійшов висновку Маннергейм: бажаючи сподобатися народу, вони не дивляться у майбутнє.

Як і пізніше з українцями, з фінами двадцять років миру зіграли злий жарт. За кілька днів до російського вторгнення 1939 року Маннергейм писав президенту республіки про стан армії: «Нікчемні протиповітряна і протитанкова оборона. Військово-повітряні сили налічують лише 50 відсотків літаків від необхідного. Бронетанкова техніка нараховує три десятки застарілих, закуплених після першої світової війни танків, які не використовувалися в ній, і тридцять танків «Віккерс», досі не озброєних. Флот ми так і не змогли перетворити на справжній засіб морської оборони. Дуже слабка артилерія. З 15 дивізій три досі не мають озброєння та спорядження».

Але була ж іще «Лінія Маннергейма», скажете ви?

Авже ж, «Лінія Маннергейма»! Та сама, на укріплення якої, як пишуть джерела, було витрачено менше бетону, ніж на новий оперний театр у Гельсінкі...

НЕ БУЛО НІЯКОЇ ЛІНІЇ МАННЕРГЕЙМА

Проста людина бачить далі й раніше - і від уряду, й від парламенту. Заповіт четвертий.

Ніякої «Лінії Маннергейма» не було, переконує сам Маннергейм. «Росіяни ще під час війни запустили міф про неї. Щоб заявити, що, «прорив російських військ явився «подвигом, рівного якому не було в історії всіх воєн». Все це нісенітниця... Міцність «Лінії Маннергейма» стала результатом стійкості й мужності наших солдатів, і жодного разу не результатом міцності споруд».

Майбутній маршал починав офіцером у російсько-японській війні і, дивлячись на дії японців, вже тоді зрозумів, як багато значить високий бойовий дух. Наймані армії визвольних воєн не виграють, пише він, - тільки добровольці. У 1939-му він бачить, «яка інстинктивна реакція народу на небезпеку. Зародився воістину народний рух за добровільне будівництво оборонних укріплень. Добровольці рівномірним потоком йшли з усієї країни на Карельський перешийок, де представники всіх груп населення протягом чотирьох місяців працювали пліч-о-пліч, жертвуючи своїми літніми відпустками в ім'я оборони країни». І все це оплачувалося з коштів, отриманих від добровільних пожертвувань.

Саме Карельський перешийок Маннергейм назвав «наші Фермопіли». Тільки "спартанці", коли каша заварилася, було не триста, а 300 тисяч. Це якщо говорити про добровольців – 200 тисяч бійців «шюцкора» і 80 тисяч жінок з патріотичної організації «Латта Сваард».

Шюцкор – це гордість Маннергейма. У російському інтернеті досі можна прочитати, що «шюцкор - опора фашизму у Фінляндії». Насправді - це фінська «біла гвардія», яка народилася в 1917 році і являла собою добровольчі батальйони патріотів. Після здобуття незалежності фінські соціал-демократи і комуністи зажадали їхнього розпуску. Але Маннергейм відстояв. А на початку 20-х пішов з усіх державних посад, очолив тоді стотисячний загін націонал-патріотів.

На відміну від наших добробатів, шюцкор не розчинили у регулярній армії, дали можливість самостійно обирати собі командирів і делегатів у штаби. Маннергейм, обраний головою ради територіальних відділень шюцкора, лише затверджував кандидатури. Чому у нашого, українського «Правого сектора» ледь нашкребли 5-7 тисяч бійців, а у фінського – 100-200 тисяч (і це на 3,8 млн населення)? Можливо тому, що там добровольців очолив бойовий генерал, герой війни, а у нас - політик, який воліє мовчати? У всякому разі, «правосєки» Маннергейма не ставили собі за мету походи на Гельсінкі і повалення «антинародного режиму» президента Столберга (чи Рюті). Так Маннергейм би й не дозволив - для політичних криз вистачало комуністів та інших лівих.

Шюцкор захищав свою країну аж до 1944 року, поки за наполяганням Сталіна, який підкорив Фінляндію черговим миром, він не був розпущений.

СТО ОБІЦЯНИХ БОМБАРДУВАЛЬНИКІВ

У держави, оборонних можливостей якої недостатньо, не буде союзників! П'ятий заповіт.

У 1939-му Маннергейм почув реакцію Сталіна на бажання фінів: «жити у мирі і залишатися поза конфліктами». «Запевняю, це неможливо, великі держави не дозволять», - сказав диктатор.

У великих держав була своя гра. Маннергейм згадує, як неохоче допомагала «білому руху» Антанта. У 30-ті роки Маннергейм безуспішно намагався збити військовий блок із скандинавських країн. Йому відмовляли, боячись накликати на себе гнів Сталіна. А після нападу СРСР на Фінляндію в 1939-му Швеція, Норвегія і Данія відмовились брати участь у санкціях проти Радянського Союзу.

«Вічна союзниця» Фінляндії Німеччина не тільки не прийшла на допомогу фінам напередодні Зимової війни, а й заблокувала пропуск допомоги від угорців і італійців – у 1939 році Європа вже була поділена між Гітлером та Сталіним.

Франція намагалася озброювати Фінляндію, але Британія у свою чергу блокувала ці спроби через Лігу націй. У неї, як відомо, немає вічних союзників, а лише вічні інтереси. У тодішнього прем'єра Британії Чемберлена була фішка - загальне роззброєння. Договір на цей рахунок не всі підтримали, але крім Англії і ще, мабуть, Бенілюксу ніхто не виконував.

Трагікомічна ситуація склалася на кінець Зимової війни, коли Франція і Британія вимагали від фінів «триматися до останнього». І обіцяли щедру допомогу – танки, гармати, 100 бомбардувальників, 150-тисячний експедиційний корпус. Все це від чистого серця... Але от тільки невдача - Щвеція цю допомогу не пропускала через свою територію. Чим менше вірив Маннергейм Заходу, тим вагоміші звідти лунали цифри «можливої» військової допомоги. Треба тільки протриматися. Ще місяць. Або три...

Він не став чекати, пішов на несправедливий мир зі Сталіним і пізніше написав про те, що якщо тебе не думають завойовувати, то ти нікому в світі не цікавий, і ніхто не буде собі на шкоду конфліктувати з імперією. Маленька країна завжди залишається самотньою у цій війні. «Захистити свою незалежність можна лише своїми власними силами».

УСІЧЕНА ВІТЧИЗНА

Біда, якщо уряд не володіє такою армією, яку передбачає його зовнішня політика. Шостий заповіт маршала.

Дії Маннергейма здавалися багатьом непослідовними. У 1917 році він не вів переговорів з повстанцями, а одразу ув'язався в бій і розгромив і внутрішнього ворога і зовнішнього. Після перемоги добився для всіх амністії. Його кликали захопити Петербург, але він на це не пішов. Як не пішов на взяття Ленінграда у 1941-му. Він демонстративно відновлював територію, анексовану Сталіним у 1940-му. І в цьому його не зупинив навіть лист Черчілля, про те, що якщо Маннергейм не одумається, Британія оголосить війну Фінляндії. Йому не вистачило одного дня, щоб вийти до старого кордону – Британія оголосила війну...

Його не розуміли, коли в 1939 році пропонував віддати Радам Аландські острови, щоб зменшити градус конфлікту. Територія островів - спірна між Швецією та Фінляндією, ставити оборонні споруди там не можна, чого ж за них чіплятися?

«Посилання на те, що воля нашого народу до оборони сама по собі є повною гарантією нашої незалежності - необгрунтовані... Чи можна ставитися серйозно до тверджень людини, яка б'є себе в груди і впевнено заявляє: якщо колись виникне щось серйозне, ми, якщо у нас не буде зброї, битимемося кулаками?»

«Мрії і красиві слова, писав Маннергейм, лише заплутують розуміння фактів, які є дійсними передумовами оборони країни».

У лютому 1940 року, коли, окрилені великими втратами радянських військ, депутати фінського парламенту висловлювалися за продовження війни, Маннергейм наполіг на підписанні миру (а по суті капітуляції) з СРСР. На такий же крок він пішов і в 1944 році, коли президент Фінляндії в серцях подав у відставку, і повідомити народу про важке для нього рішення був змушений Маннергейм, який змінив його на посту.

Блефуючи у грі зі Сталіним можливим прибуттям 150-тисячного британського корпусу, він зумів не віддати ворогу зайвого. 22 тисячі квадратних кілометрів були втрачені для Фінляндії, як виявилося, назавжди. Але незалежність була збережена. «Нам міцними руками слід взятися за будівельні роботи, щоб зуміти на решті території спорудити будинки для тих, хто залишився без даху над головою, і створити всім кращі можливості для життя, - говорив він у своєму зверненні до співвітчизниківам у лютому 1940-го. - Нам, так само як і раніше, потрібно бути у готовності захистити нашу усічену батьківщину з тими ж рішучістю і силою, з якими ми захищали нашу неусічену вітчизну».

Фінський уряд зумів повернути ті 12% своїх співгромадян, які залишилися на окупованій території, збудував для них житло, дав роботу і цивілізоване майбутнє.

ПОГЛЯД НА УКРАЇНУ

У своїх мемуарах полководець згадує Україну лише раз: у 1918 році він намагався купити у українців зерно для голодуючого Гельсінкі. За посередництва німців. Можливо, в уряду гетьмана Скоропадського. Шкода, що вони не зустрілися. Адже шляхи, що привели їх до влади, схожі. Чому у Скоропадського не вийшло те, що зумів Маннергейм? Це – велике питання для наших істориків.

Актуальне наразі й інше питання: чому в 1991 році у нас не знайшлося свого «царського генерала», який міг би зберегти армію і озброєння, розвинути добровольчий рух патріотів? А можливо, такими і були колишні міністри оборони Морозов та Радецький, начальник генштабу Лопата, генерали спецслужб Марчук і Скибинецький. Навіть генерал Кузьмук міг би відіграти свою роль, якби він займався армією, а не обслуговуванням Сім'ї. Так, всі вони вийшли з Совка, але й Маннергейм вийшов з Російської імперії. Та це не завадило йому бути патріотом.

Маршалу не були потрібні високі посади, щоб служити народу. Більшу частину життя він не займав політичних посад, а часом взагалі був «ніким». Працював, як сказали б зараз, «Маннергеймом». Змінювалися президенти і прем'єри, в калейдоскопі з'єднувалися і розпадалися парламентські коаліції - він залишався, і саме йому писали особисті листи сильні світу цього.

Можливо, вся справа в тому, що наші політики не читали Маннергейма? Ну, то є шанс зробити це зараз, коли наша країна перебуває в ситуації, схожій з Фінляндією 1939 року. І треба просто прийняти рішення і не тягнути кота за хвіст.

Як вчинив би Маннергейм з Донбасом? Він не став би стрясати повітря патріотичним словоблуддям, не бив би себе в груди, обіцяючи нездійсненне. Він не почав би наступу на Донбас, не погнав би свій народ на бійню. Він поставив би кордон між Кримом і Україною, між нами і Донбасом. Він визнав би як незаперечний факт, що «цей бій ми програли», і почав би ґрунтовно готувати країну до реваншу. Вніс би законопроекти про розширення прав добровольців і заборону партіям займатися питаннями оборони. Він не чекав би милості від заходу і миру від Росії. Все тільки своїми руками, відмовляючи собі у найнеобхіднішому. Бо культура – це добре, але існує небезпека залишитися з новою оперою у країні, частина якої окупована ворогом.

А ще він домагався б єдності нації: «Я хочу сказати майбутнім поколінням, - писав він, завершуючи мемуари, і вже у глибокій старості, - що розбрат у власних рядах б'є сильніше, ніж меч ненависника, а внутрішні розбіжності широко відкривають двері перед противником іззовні. Одностайний народ, нехай навіть він чисельно малий, може розвинути величезну ударну силу і винести найважчі випробування».

Євген Якунов, Віктор Мішковський. Київ.