Довибори до парламенту: давні закономірності і нові реалії

Довибори народних депутатів у семи мажоритарних округах, що пройшли 17 липня, жодним помітним чином не вплинуть на розклад політичних сил у Верховній Раді. Втрата провладними фракціями (насамперед БПП) двох – трьох мандатів геть нічого не змінює принципово. Це – дуже загальна і дуже очевидна теза, однак саме вона визначила характер довиборів, і тільки тому її варто згадати. Якщо з боку опозиційних партій – «Батьківщини», «УКРОПу», «Свободи», радикалів Ляшка, «Самопомочі» - довибори розглядалися як загальнопартійна справа, мета якої не лише додати ще одного – двох - трьох своїх депутатів, а й продемонструвати, що БПП і «Народний фронт» (себто, чинна влада) мають на сьогодні меншу, ніж опозиція, підтримку електорату, то влада, звісно, такого характеру довиборів всіляко уникала. Відповідно, кампанія їхніх кандидатів звелася до їхньої особистої справи за їхні особисті кошти.

Ще один загальний висновок з цих довиборів, це те, що вони пройшли цілком звично для України: величезна кількість найрізноманітніших порушень (дуже «брудна» передвиборна кампанія, яка супроводжувалася масштабним підкупом виборців – оцінка генерального директора Комітету виборців України Олексія Кошеля), починаючи з примітивного підкупу виборців до маніпуляцій з явкою виборців, що є беззаперечною ознакою фальсифікації протоколів підрахунку голосів, та традиційна офіційна реакція, що всі ці порушення не вплинули на остаточний підсумок голосування. Тобто, якщо хтось раптом уявляв, що в Україні після двох Майданів стався значний прогрес на шляху до абсолютно чесних виборів, то його надії, що довибори 17 липня це підтвердять, не справдилися. Щоправда, таких наївних, схоже, і не було. Принаймні, вони публічно свою наївність не демонстрували.

Окрім загальних і очевидних висновків, довибори містили низку нюансів, котрі, звісно,  не стали визначальними, але є цікавими, бо висвітлюють деякі важливі тенденції на майбутнє. Виділимо лише деякі з них.

1. Довибори стали останніми для нинішнього складу ЦВК. Очевидно, що затягування з питанням його оновлення, яке вже перейшло всі розумні межі (більш як два роки), близьке до кінця (остання обіцянка – від Андрія Парубія, - що це станеться у вересні). Однак очевидно й інше, а саме: загальний малодемократичний (вигадаємо таке означення) характер українських виборів, а особливо – мажоритарної складової, визначається не діями ЦВК, котра є інструментом, а не законодавцем виборчої політики, а традиційним ставленням до них української політичної еліти - і тих, хто зараз при владі, і тих, хто нині в опозиції. Без зміни цього ставлення зміна складу ЦВК нічого не змінить (даруйте за тавтологію).
2. Низька явка на довиборах має об’єктивне пояснення - вона завжди менша, ніж на загальнонаціональних виборах. Крім того, це відбиває небезпечну і об’єктивну, на жаль, тенденцію до зневіри людей у виборах як способу добитися змін на краще. Ще й літня спека позначилася. Однак ми побачили і свідомі дії на її ще більше зниження («замінування» 16 дільниць на Херсонщині; до речі, це явне, хоч і малесеньке, «ноу-хау» у так званих «виборчих технологіях»). Оскільки низька реальна явка – основа для можливих фальсифікацій, буде дуже прикро, якщо технології для її штучного зниження будуть задіяні масово вже на загальних виборах (референдумах).

3. Дуже ймовірна перемога Тетяна Ричкової в окрузі на Дніпропетровщині показує нам, що цей регіон, можна сказати, уже надійно перестав бути електоральною базою проросійських політичних сил (на кшталт «Опозиційного блоку»). Він став базою для умовного «УКРОПУ», якщо означити цю партію як політичну платформу російськомовних патріотів України. Ричкова – самовисуванець, однак очевидно, що вона мала неофіційну підтримку «УКРОПу», який навіть зняв задля неї власного кандидата, щоб не розпорошувати голосів у боротьбі з висуванцем колишнього «хазяїна» регіону Олександра Вілкула. Конкретна партія може змінитися (чи взагалі зникнути), а от згадана платформа – це нова для України політична реальність, започаткована у найтривожніші місяці 2014 року.

4. Якщо Сергій Насалик – брат міністра енергетики Ігор Насалика і мер міста Рогатин – таки програє вибори на Івано-Франківщині, то це буде схоже на те, якби, скажімо, брат Віктора Балоги програв би вибори в якомусь окрузі на Закарпатті. І навіть якщо, зрештою, Насалик переважить представника «УКРОПу» Віктора Шевченка, можемо стверджувати: виборці 85-го округу демонструють політичну зрілість, голосуючи за політика, а не за «свого» місцевого авторитета за надані чи обіцяні ним конкретні матеріальні блага. Про це свідчить голосування не лише за Шевченка, а й солідний результат кандидата від «Батьківщини» Ольги Сікори (якби вони об’єднали зусилля перед виборами, то Насалик не мав би жодних шансів). Політична зрілість виборців - це якраз одна з небагатьох позитивних тенденцій цих довиборів. Жаль, що вона проявляється поки що не дуже виразно, і не у всіх регіонах країни.
5. «Опозиційний блок» як представник виборців чітко вираженої проросійської орієнтації не зумів отримати жодної перемоги. Звісно, колишні «регіонали», котрих, як відомо, не буває, гуртуються не лише в «Опозиційному блоці», тому про їх абсолютно нищівну поразку говорити зарано. Але принаймні під своїм офіційним прапором «Оппоблок» стає опозиційним навіть на Сході та Півдні України.

6. На третю годину дня у 114-му окрузі на Луганщині порахували лише 8,27% бюлетенів. У решті округів – від 75 до 95%. І явка у 114-му аномально висока – 63% проти майже 36 в середньому по всіх округах. Тобто, йде масштабна і ледь неприхована спроба маніпуляцій з бюлетенями і протоколами. ЦВК мовчить. Хоч би для пристойності щось сказали. 

   

Загалом, повторимо, довибори не позначили, та й не могли позначити через свої мінімальні масштаби щодо всієї країни, якихось суттєвих зрушень у демократизації виборчого процесу в Україні. Головні питання – як змінювати виборчу систему та хто і як має контролювати дотримання виборчого законодавства – залишаються.

Юрій Сандул, Київ