Німеччина і Франція пропонують Україні визнати поразку в одній війні і вигравати другу

Ініціатива Німеччини і Франції зрушити з мертвої точки «мінський процес», для чого в Україну прибули міністри закордонних справ цих країн, викликала у нас сплеск негативних емоцій. Багатьох українців обурили слова французького міністра Жан-Марка Еро на прес-конференції у Києві 14 вересня, що після встановлення режиму тиші на Донбасі Київ повинен буквально за тиждень почати виконання політичних умов мінських угод. Тобто, у тому числі – внести до Конституції особливий статус Донбасу.

У пошуках «третього» шляху

Пан Еро та його німецький колега Франк-Вальтер Штайнмайєр багато чого наговорили на тій прес-конференції. Заради справедливості, варто зауважити, що за великого бажання їхні висловлювання про етапність виконання «мінських угод» можна потрактувати і як вигідні Україні. Штайнмайєр, приміром, навіть сказав, що «важливо відновити контроль України над кордоном з Росією, і це питання не зняте з порядку денного». Втім, цю вигоду побачити важко, бо згадані висловлювання – знову надто загальні, без жорсткої прив’язки одних кроків до других, без конкретних термінів. У цьому плані вони цілком в дусі розмитих пунктів «мінських угод».

Замирення на Донбасі за російським сценарієм – наша безумовна поразка. За українським сценарієм – російська. Німці і французи роблять вигляд, що намагаються створити щось середнє, за принципом «вовки цілі і вівці ситі». Насправді, реально такого «третього» шляху не існує, оскільки йде війна, є очевидна військова агресія і хтось – жертва чи агресор – має поступитися.

Десь вже промайнула в Інтернеті метафора, що Німеччина і Франція намагаються «гальванізувати труп мінських угод». По суті – правильно.

Хто б що не думав і хто б що не говорив хоч би де – у Києві, Берліні, Москві, Парижі – «мінські угоди» в принципі не можуть бути виконані, бо вони не так виписані, щоб могли бути виконані. Кожна із сторін, котра поставила свій підпис під «Мінськом», мала своє на умі.

Відповідно, будь-які «модернізації» цих угод, які не передбачають принципових змін, і насамперед – чіткого означення агресії як агресії, теж не можуть бути виконані. Одного цього для нас цілком досить, щоб стримати емоції і не панікувати. Бо, виходить, нічого суттєво не змінюється, загальна ситуація залишається такою, як і була.

Будемо відверті: наші негативні емоції викликані як обуренням позиції Німеччини і Франції, так і побоюванням, що українська влада не встоїть перед об’єднаним тиском усіх інших учасників «нормандського формату» і погодиться на фактичну капітуляцію, тобто на «замирення» за російським сценарієм. Побоювання, можливо, і не безпідставні, однак Франція і Німеччина тут вже зовсім ні до чого. Це наша суто внутрішня проблема.

Не розуміють, бо не переймаються

Нам дуже хочеться, щоб Німеччина та Франція повністю підтримували принципову позицію України: безумовне виведення російських військ як початок усього процесу врегулювання ситуації на Донбасі. Одним словом, ми хочемо, щоб Росія звільнила захоплену українську територію – і все, далі – то вже наша справа, яким буде політичний статус Донбасу після війни. Позиція – справедлива й логічна. Справа за малим: домогтися, щоб агресор пішов з Донбасу на наших умовах. Ось тут і проблема. Україна не може Росію змусити це зробити, принаймні – на сьогодні. Ми хочемо, щоб Росію вигнала з Донбасу «міжнародна спільнота», причому негайно. Іншими словами, щоб хтось за нас звільнив нашу землю. Ми щиро переконані, що Захід запросто може це зробити і для цього йому зовсім не треба докладати якісь надзусилля, достатньо ввести справді жорсткі санкції та перестати загравати (хитрувати) з Кремлем. Одним словом – рішуче стати на захист справедливості та зруйнованого Росією міжнародного порядку. Хіба їм це так складно? Це ми, українці, слабкі, роз’єднані, корумповані, це наша «хатинка з краю», а от європейці та американці – могутні лицарі з військовою та економічною потугою, яка на порядок переважає російську силу. Захід, якби захотів, міг би вирішити всі наші проблеми «між обідом і вечерею».

Не вперше лунає запитання: хіба Меркель і Олланд не розуміють, що замирити Росію й Україну «мінські угоди» не можуть? А якщо розуміють (не дурні ж вони, справді!), то чому їх підтримують? Запитання цілком логічне, але тільки в разі, якщо ми ототожнюємо українські інтереси з франко-німецькими. А це – груба помилка.

Ми не розуміємо і не хочемо розуміти, чому Берлін та Париж так вперто тримаються за «мінські угоди». Чи вони не бачать нереальність їх виконання? Чи їм не казали, що у Верховній Раді нема 300 голосів за «особливий статус»? Що політично активна частина українського суспільства категорично не сприйме ні амністію терористам-сепаратистам, ні цей самий «особливий статус»? Що намагання «переламати через коліно» суспільство у цьому питанні спровокує тільки масштабну політичну кризу в країні?

Це може видатися комусь неймовірним, але такі питання є для німців і французів третьорядними, а якщо вже зовсім відверто – вони ними абсолютно не переймаються. А щоб зрозуміти чому не переймаються, то треба всього лише, нарешті, усвідомити просту істину: Німеччина і Франція мають свої, відмінні від українських, національні інтереси загалом й інтереси у «нормандському форматі» зокрема. А тому нам просто нема сенсу обурюватися з цього приводу. Даремна витрата часу і енергії.

Так, слова французького міністра, що Україна має змінити Конституцію і ухвалити особливий статус Донбасу, звучать грубо і цинічно, у них немає ані краплини поваги до українського народу, до держави Україна. Хоча, звісно, особисто міністр зовсім не хоче Україну ображати і особисто цілком ставиться з повагою до українців. Але все це не має значення, оскільки міністр проводить державну політику Франції, а вона (політика) полягає в тому, щоб будь-якою ціною припинити розповзання війни, аби Франція могла будувати свої стосунки з Росією, виходячи виключно з власних інтересів, не зважаючи на інтереси будь-кого іншого, в тому числі України.

Чого хочуть Оланд і Меркель?

Цього ніхто ніколи не скаже вголос, тобто – офіційно, але німецько-французька позиція щодо шляхів досягнення миру на Донбасі виходить з того, що Україна війну вже програла. Щоправда, вони мають на увазі дві війни: одна за Донбас і Крим, інша – за Україну. Друга продовжується, і в ній Німеччина і Франція цілком на нашому боці, готові допомагати по максимуму (за умови, що в Україні будуть проведені політичні та економічні реформи), готові бачити Україну у складі об’єднаної Європи і навіть НАТО (за тих же умов). А ось першу війну, де, на відміну від другої, вже були задіяні військові сили, Україна, на їхню думку, програла, а тому їй треба погоджуватися на вимоги переможця. Так, ці умови варто пробувати мінімізувати, аби вони не переходили межі втрачених Україною територій, але наполягати на безумовному відході Росії з них – нереальна і безперспективна справа. Принаймні, це питання варто відкласти на майбутнє.

Отже, на питання, чи розуміють у Берліні та Парижі, що «мінські угоди» не можуть бути однаково вигідними і для України, і для Росії, що буквальна їх реалізація означає визнання Україною поразки, відповідь: дуже добре розуміють! Вони, фактично, пропонують Порошенку (Україні) змиритися з цією поразкою і втішитися майбутньою перемогою, коли Україна стане – політично та економічно – частиною Європи. А тоді, хтозна, може й Донбас з Кримом якось вдасться повернути. Ось таке поєднання інтересів України з інтересами Франції та Німеччини у Берліні та Парижі готові вітати і підтримувати.

Україна (і влада, і суспільство) сьогодні – свідомо чи не свідомо – обирають, чи приставати на таку «пропозицію» наших партнерів по «нормандському формату». Чи є їй альтернатива? Щоб її знайти, а цього нам дуже хочеться, не варто, повторимо, витрачати час і зусилля на емоції. Власне, її особливо й шукати не треба, вона відома: стати сильнішим, настільки, щоб відвойовувати свою землю самим. У цій нелегкій справі і нашим емоціям знайдеться робота.

Юрій Сандул. Київ