Без Героїв Крут не було б Героїв Майдану й АТО

Дата не кругла. Та хіба в сухій цифрі справа? Бій патріотичної української студентської молоді проти сил ворога зі сходу, вдесятеро більшого, став символом самопожертви заради Батьківщини. Та одночасно – і легковажного ставлення до захисту своєї країни з боку недалекоглядних політиків, які не надавали достатньо уваги формуванню армії, вважаючи, що війни не буде, що з Москвою можна домовитись…

У Посольстві України в Латвії відзначили цю дату цікавим Круглим столом, у якому взяли участь відомі сучасні українські історики Богдан Андрусишин, Ігор Гирич, Віктор Даниленко, Володимир Сергійчук. В делегації також присутній керівник Центру дослідження Росії; екс-голова МЗС України (2007-2009) Володимир Огризко. Всі вони зупинились у Ризі по дорозі в Гельсінкі, куди їдуть на авторитетну міжнародну конференцію з історії. Модератором заходу був Посол України в Латвії Євген Перебийніс.

ЯК ЦЕ БУЛО, ЧОМУ МИ ПАМ’ЯТАЄМО

Цей бій стався 29 січня 1918 року біля залізничної станції Крути в 130 кілометрах на північний схід від Києва, неподалік Ніжина. Він тривав п’ять годин. Билися чотирьохтисячний підрозділ російської Червоної гвардії під проводом есера Михайла Муравйова та загони «Вільного козацтва», що складалися з київського студентства і козаків, загальною чисельністю від трьох до чотирьох сотень.

Внаслідок бою під Крутами оборонці української державності призупинили наступ противника на кілька днів. Ця затримка дала змогу українській делегації укласти Брест-Литовський мирний договір, який дав міжнародне визнання молодій українській державності.

Після бою в полон до більшовиків потрапили 27 юнаків. Вони були страчені (деякі - після тортур). Уже в березні 1918 року, після підписання Брестської мирної угоди та з поверненням уряду УНР до Києва, за рішенням Центральної Ради було вирішено урочисто перепоховати полеглих студентів на Аскольдовій могилі в Києві. Громадська жалоба та поховання справили велике враження на українське суспільство. Павло Тичина присвятив героїчному вчинкові свій вірш "Пам'яті тридцяти", який у радянські часи був заборонений.

ПАМ'ЯТІ ТРИДЦЯТИ

На Аскольдовій могилі

Поховали їх —

Тридцять мучнів українців,

Славних, молодих…

На Аскольдовій могилі

Український цвіт! —

По кривавій по дорозі

Нам іти у світ.

На кого посміла знятись

Зрадника рука? —

Квітне сонце, грає вітер

І Дніпро-ріка…

На кого завзявся Каїн?

Боже, покарай! —

Понад все вони любили

Свій коханий край.

Вмерли в Новім Заповіті

З славою святих. —

На Аскольдовій могилі

Поховали їх.

21 березня 1918 р.

На зустрічі з українською громадою Риги, Латвії українські історики не читали класичної лекції на задану тему. Вони гаряче, емоційно розкрили перед присутніми вибрані грані історичної пам’яті. Деякі її паростки пов’язані з боєм під Крутами. Та показали, як ця пам’ять проростає в сьогоденні.

УКРАЇНСЬКИЙ ПРАПОР У 1917 РОЦІ МАЙОРІВ НАД КРЕМЛЕМ!

Володимир Сергійчук:

-Ті хлопці, що пішли на бій тоді у 1918 році – такі самі, як і мої студенти. Хочу розказати таку історію. Є в мене один студент, родом з Миколаєва. У 2014 році бачу – нема його на навчанні, нема і нема. Треба писати курсову, вже й червень, а його все нема. І лише в середині червня з’явився. Питаю: «Де ти був?». Каже: «В АТО». Виявляється він був вишколений і пішов на Схід. Там воював під Слов’янськом. Звідти його відпустили на сесію.

Чому так? Молодь гостро відчуває обов’язок перед Батьківщиною, необхідність захищати Україну. Це було і до Крут. Коли в XIX сторіччі почалося українське відродження, наше студентство відігравало в ньому провідну роль.

У 1914 році царський уряд заборонив святкувати сторіччя з дня народження Тараса Григоровича Шевченка, то студенти нашого університету пішли до Володимирського собору, там замовили панахиду. А потім спустилися колоною по вулиці, яка зараз вулиця Богдана Хмельницького. З синьо-жовтим прапором на чолі колони. Внизу їх зустріли, жандарми відбирали, топтали той прапор. Але студенти засвідчили його присутність і показали, що Україна є.

Потім, найближчим часом цей прапор з’являвся там, де годі було його чекати – на берегах холодної Неви. Солдати Волинського полку підняли синьо-жовтий прапор, відмовилися стріляти в народ, коли цар примушував їх це робити. І з цього почалася Лютнева революція.

Цей прапор, до речі, з липня по листопад 1917 року майорів над московським Кремлем. Його тоді охороняла українізована рота. І вона вивісила над Кремлем синьо-жовтий прапор. Про це в Москві не люблять загадувати і всі згадки заховали в найтаємніші архіви. Але українські вояки, які тоді служили в Москві, про це написали у своїх спогадах.

Згадуючи Крути… Ми бачимо як повторюється історія. А повторюється вона тому, що ми самі не вчимося хоча б на своїх помилках. Згадаймо, що відбувалося в 1917 році – як відсунули Петлюру від командування армією. Як цю армію розвалював Винниченко. А нещодавно ми самі бачили, як нашу армію розвалювали при Януковичі – вже остаточно. Одне до одного. І слава Богу, що через сто років повторився той молодечий здвиг, який дозволив захистити Україну.

Той Студентський курінь збирався в нас, у Київському університеті, в актовій залі. І так само в 2013-2014 році наші студенти пішли на Майдан, а коли почалася російська агресія, пішли захищати Батьківщину. І вони були готові до цього, тому що за ними був приклад крутянців. Пам’ятаючи про героїв Крут, ми вшановуємо і тих, хто загинув у цій війні на Сході.

Але зараз у нас вже є справжня армія, яка стає сильнішою. Яка може не тільки захистити нас, але з часом і визволити тимчасово окуповані території.

Бій під Крутами – це героїка нашої трагедії. І тоді, і сьогодні. Щоб не повторювалися трагедії треба вивчати уроки історії, робити висновки.

У ЦІЙ ДАТІ БІЛЬШЕ ЖИТТЄСТВЕРДНОГО, НІЖ ТРАГІЧНОГО

Богдан Андрусишин:

- Ця дата, пам’яті героїв Крут є більше життєствердною, ніж трагічною. Її життєствердність полягає в тому, що вона розвіяла багато міфів. Перший – це те, що українці не здатні захищати себе, свою Батьківщину.

Я працюю у Національному педагогічному університеті ім. Драгоманова. Раніше він існував в іншій конфігурації. В одному з приміщень колись базувався Галицько-Буковинський курінь січових стрільців, сформований з полонених солдатів, які повтікали з Дарниці, з Куренівки – з концтаборів для полонених. І от якраз із цього будинку вони вирушили на Хутір Михайлівський – для стримування одного напрямку московського наступу. А Студентський курінь вирушив у другому напрямку – до Ніжина. Російські загони, що наступали на Україну там, були зібрані з робітників, червоногвардійців Петрограда, Москви, Іваново-Вознесенська, Тамбовщини… Але якась частина складалася і з місцевого елемента – був харківський загін. І цей елемент давав можливість радянський пропаганді (як нині російській) говорити про громадянську війну в Україні – нібито місцеві робітники повстали проти буржуазії.

Але ж соціалістична Центральна Рада не вписувалася в рамки «буржуазії». Українські соціалісти теж хотіли побудувати світле комуністичне майбутнє, але не такими радикальними методами. І от виявилося, що цю соціалістичну Центральну Раду поїхали захищати діти буржуазії (бо в гімназіях, університетах переважно вчилися діти не бідних, заможних сімей). Так де ж тут громадянська війна?

Другий міф. Жертв того бою називали «абсурдними жертвами», «героями абсурду». Так само, як пізніше героїв УПА: навіщо вони воювали? Хіба можна перемогти таку велику імперію?

Але справа в тому, що й така героїка абсурду має перспективу. У випадку з Боєм під Крутами це мало абсолютно конкретний вираз. Було затримано значні частини Червоної гвардії до того, як підписали Брестський мир, що визнав Українську державу незалежною, суб’єктом міжнародного права. І Росія була змушена вести переговори з Україною, як з рівноправною державою. Це дало можливість потім, вже за гетьмана Скоропадського створити групу, яка поставила першочергові питання про кордони. І вони були визначені українською делегацією, яку очолював Шелухін. І сучасні кордони України – це теж наслідки тих подій. Щоправда, ті домовленості не були підписані Росією, бо Ленін давав таємні вказівки нічого не підписувати. Але потім саме у цих межах вклалася радянська квазі-республіка УРСР.

РИГА. ПАМ’ЯТЬ ПРО СВОЇХ ГЕРОЇВ СВОЇХ КРУТ

Були й інші надзвичайно цікаві виступи, присвячені різним сторінкам української історії. Вчені також відповіли на запитання присутніх, подарували громаді свої книжки про історію України та хутко побігли на літак до Гельсінкі…

А я, вийшовши з Круглого столу, присвяченого Пам’яті героїв Крут, ішов додому центром міста. Проходячи між Бастіонною гіркою та Міським каналом, побачив прикрашений живими квітами пам’ятний знак.

Тут уже були свої загиблі за волю. 13-27 січня 1991 року Ризький ОМОП за наказом Москви почав жорстке протистояння з місцевою латвійською владою, що прагла незалежності. Внаслідок стрілянини, спорадичних боїв загинуло 7 чоловік (серед них — і школяр Еді Рієкстиньш).

Я постояв біля каменів, вклонився їм, сфотографував. Подивився, хто тут загинув, на честь кого встановлений знак. Andris Slapiņš. Кінооператор, режисер-документаліст, тележурналіст. Він загинув від кулі, виконуючи свою журналістську роботу. Під час тих подій, які прозвали «часом барикад», у Ризі працювала ціла операторська група під керуванням відомого латиського документаліста Юріса Поднієкса.

І тепер кожного січня в Ризі, в Латвії вшановують своїх героїв, своїх жертв за свободу. Так – у кожної країни, в кожного народу є свої Герої своїх Крут.

Олег Кудрін, Рига

Ілюстрація: Леонід Перфецький, "Бій під крутами", акварель (Вікіпедія)