Євросоюз: запекла дискусія між прихильниками та супротивниками незалежної України

3 лютого у Валетті (столиця Мальти) відбудеться саміт Євросоюзу, і з цієї нагоди голова Європейської ради поляк Дональд Туск 31 січня опублікував свій лист-послання главам держав та урядів 27 країн – членів ЄС.

У ньому Туск закликає ЄС до єдності перед новими загрозами в світі. Такими він вважає (пронумеруємо їх для зручності, а не за ступенем важливості):

1. «Напористий Китай»;
2. «Агресивна політика Російської Федерації щодо України та її сусідів»;
3. «Терор і анархія на Близькому Сході і в Африці, де радикальний іслам відіграє головну роль»;
4.  «Дедалі відчутніші антиєвропейські тенденції і настрої євроскептиків в умовах посилення багатополярності в світі… Національний егоїзм також стає привабливою альтернативою інтеграції»;
5. «Тривожні заяви нової американської адміністрації... Зміни у Вашингтоні ставлять Європейський Союз у скрутне становище, оскільки Трамп може поставити під сумнів останні 70 років американської зовнішньої політики».

І як висновок самого Туска: всі ці загрози роблять майбутнє Європи «вкрай непередбачуваним».

Як бачимо, у посланні голови Європейської ради є практично повний перелік проблем нинішньої об’єднаної Європи. І давніх, і нових, що з’явилися щойно чи кілька років тому. Вони настільки пекучі, що «об’єднаної» вже можна брати в лапки. І Туск непрямо про це говорить, закликаючи адресатів свого листа до єдності. Бо навіщо закликати, якби єдність вже була?

З усіх перелічених Туском європейських проблем зробимо головний висновок-питання: а чому в Євросоюзі нема сьогодні єдності, чому він опинився перед перспективою розвалу?

Багато націй – багато проблем і Що буде з «парасолькою»?

Звісно, причин, через які Євросоюзу сьогодні так важко – чимало, і всі недріб’язкові. Спробуємо виділити дві, котрі, як видається, є найдавнішими, найглибшими і тому найважливішими.

Перша причина – строкатість, тобто – багатонаціональність, Євросоюзу.

Якими б дружніми не були взаємини між країнами Євросоюзу, але національні інтереси у них різні постільки, оскільки це різні нації. Якби такої різниці не було, то не було б різних націй. А вони є.

Євросоюз базується на принципі консенсусу, тобто, рішення мають ухвалюватися одноголосно. Різниця національних інтересів робить ухвалення таких рішень або неможливим, або тривалим і болючим,  що помітно знижує швидкість спільної реакції Євросоюзу на ті чи ті виклики. А запізніла реакція, в свою чергу, породжує труднощі подолання викликів, а, отже, посилює зіткнення національних інтересів країн – членів ЄС (тобто, роз’єднує їх). Ще недавно усім здавалося, що Євросоюз важко, повільно, але загалом успішно долає проблему строкатості, і навіть розширюється, але ось виникли загрози, про які пише Туск, і виявилося, що з оптимізмом треба як мінімум зачекати.

Другим постійним і давнім чинником, який розколює Європу, є зовнішня політика Росії, головна мета якої є цілковите домінування на континенті. І справа тут не тільки в постійних російських інтригах чи спокусах. Вони дають свій ефект саме тому, що різні країни Європи по-різному вирішують свою головну безпекову проблему – захист від ймовірної військової агресії Росії.

Знову ж таки, ще зовсім недавно, до лютого 2014 року, у Євросоюзі, принаймні в столицях провідних країн Західної Європи, переважала впевненість, що ця проблема – захист від Росії – вирішена остаточно. Вирішена, тому що є НАТО, а в НАТО є США, які військовою потугою переважають Росію. Під «парасолькою» Армії США Європа могла почуватися безпечно, а після розвалу СРСР, коли в Європі повірили, що тепер Росія – майже демократична (плюс економічно слабка), зовсім заспокоїлися. Страх перед російськими танками практично розвіявся, витрати на оборону європейці суттєво знизили. Здавалося, усі проблеми з Росією тепер можна вирішувати виключно бізнесом і мирними перемовинами.

У лютому 2014 і цей оптимізм зник. (Щоправда, «перший дзвіночок» був у серпні 2008, в Грузії, але Європа переконала себе, що то їй здалося, і то був єдиний і останній раз.) Скажемо прямо, Європа злякалася. А після приходу в Білий дім Дональда Трампа з його гаслами американського ізоляціонізму почалася ледь не паніка: що буде з «парасолькою»?! Ось чому Туск серед загроз Євросоюзу називає «тривожні заяви нової американської адміністрації», і ось чому закликає європейських лідерів: «Ми не можемо здатися тим, хто хоче послабити або скасувати Трансатлантичний зв'язок, без якого неможливий світовий порядок і мир. Ми повинні нагадати нашим американським друзям їх власний девіз: разом ми вистоїмо, розділені ми зазнаємо фіаско».

Перспектива втрати (не цілковитої, звісно) американського захисту роз’єднує Євросоюз в тому сенсі, що різні його члени по-різному бачать вирішення здавалося зниклої проблеми – захист від військового тиску Росії: одні шукають можливості замирення Росії (це ті, хто подалі від російських кордонів), інші (хто ближче і має власний історичний досвід російської агресії) закликають до рішучого спротиву Москві.

Європа нині змушена платити за те, що не вибудувала власної, окремої від США, військової потуги проти потенційної російської агресії. Нам, українцям, це особливо прикро, бо в цю плату об’єктивно входить і небажання, що випливає з неможливості, Європи захистити Україну, як орієнтовану на цінності європейської цивілізації націю, від російських танків. Мусимо робити це самі, втрачаючи на полі бою кращих з нас.

Чи є в Європи шанс таки об’єднатися?

Теоретично, шанс є завжди. Потреба об’єднання зусиль, щоб мати (зберегти) у світі  гідне місце  під сонцем – очевидна. Практично ж – питання у тому, чи оберуть лідери ЄС правильну стратегію і тактику дій на подолання і давніх проблем, які заважають реальному об’єднанню Європи, і нинішньої явної кризи Євросоюзу. У будь-якому випадку глибина проблем, що нині «трясуть» Євросоюз, така, що часу для подолання кризи піде немало – не рік – два, а десятиліття.

Щоб реально об’єднатися, Європі треба насамперед вирішити, якою має бути її політика щодо Росії. Суть проблеми в тому, що крім завдання убезпечитися від її потенційної агресії, європейські політики водночас ще й мріють залучити усі ресурси Росії, насамперед – природні, до, так би мовити, загальноєвропейської справи. У цьому вони бачать найкращу гарантію, що Європа стане на майбутні десятиліття і століття конкурентоздатною з США та Китаєм. Гасло «Єдина Європа – від Лісабону до Владивостока» чути не тільки з Кремля (інша справа, що в устах росіян вона є лукавством), а й з багатьох європейських столиць. Очевидно, що завдання вибудувати надійний захист (чи в союзі з США чи самостійно) від агресивної політики Росії важко поєднати (якщо це взагалі можливо) із завданням інтенсивної політичної та економічної співпраці з Росією, аби зробити Європу «від Лісабону до Владивостока». Мусить бути щось одне. От зараз Європа і мучиться з вибором.

Україні, зрозуміло, байдуже до «владивостокських» планів-мрій німецьких чи французьких геополітиків, ми зацікавлені у жорсткій і монолітній політиці ЄС щодо Росії, бо це буде вагомим фактором захисту нашого незалежного існування. Позицію України поділяє багато хто в Євросоюзі, особливо серед країн Східної Європи, але й немало тих, хто думає інакше, котрі на інтереси України, за великим рахунком, просто не зважають. Тобто, образно кажучи, в певному сенсі нині в Євросоюзі йде запекла дискусія між прихильниками та супротивниками незалежної України. Тому нам зовсім не байдуже, хто, в кінцевому підсумку, у цій дискусії переважить, яку стратегію шляху до об’єднаної Європи оберуть лідери Євросоюзу – з Україною чи з «Владивостоком».

Юрій Сандул. Київ.