Примирення з Росією на будь-яких умовах веде до війни, а не до миру
Ось що заявив учора міністр закордонних справ Німеччини Зігмар Габріель на зовнішньополітичному форумі німецьких соціал-демократів: «Імплементація Мінського мирного договору для України займе ще багато часу... Немає сенсу чекати, лише коли він буде виконаний, тоді ми знімемо санкції. Давайте щонайменше досягнемо припинення вогню та відведемо важке озброєння, й тоді як винагороду знімемо санкції і допоможемо відбудовувати Східну Україну».
Така заява німецького міністра українців не здивувала, подібне за ним і раніше помічали, а вже обурила. Вона прозвучала (принаймні, у стрічках новин) через лічені години після згоди президента Росії Путіна на миротворчу місію ООН на Донбасі (звісно, на неприйнятних для України умовах), і це вже виглядало мало не як попередній зговір Москви і Берліна, кінцева мета якого – скасування санкцій на лише видимість вирішення проблеми Донбасу. Габріель схвально відгукнувся про «ініціативу» Путіна (в сенсі, що її варто обговорювати), і це нам аж ніяк не може подобатися.
Про зговір – це, зрозуміло, емоція, не підкріплена жодними доказами (а не просто логічними міркуваннями), а ось те, що у Німеччині дуже хочуть замиритися з Росією за рахунок України – це факт незаперечний. Зігмар Габріель належить до політиків і політичної сили у Німеччині, які майже не приховують цього прагнення. Канцлер Ангела Меркель поводиться обережніше, заявляючи, що умовою зняття з Росії санкцій є повне виконання «мінських угод», але й вона визнає, що німецька економіка страждає через ці санкції, а тому їх скасування буде благом для німців. Менш як за три тижні у Німеччині мають відбутися загальнонаціональні вибори. Очевидно, що соціал-демократи не виказували б так відверто своє бажання знову, як колись, вести бізнес з Росією, якби це була непопулярна в Німеччині ідея. А Меркель зараз дуже важко сформулювати свою позицію у ставленні до Росії так, щоб німці знову довірили їй та її партії керівництво країною. З одного боку – санкції зло для німецької економіки, з іншого – не можна потурати брутальному порушнику основ міжнародного права. Поки що, як здається, більшість громадян Німеччини схиляються до довіри Меркель, а не німецьким соціал-демократам, чию позицію відстоює міністр Габріель. Але загальна ситуація дуже непевна, що загрожує Україні втратою зовнішньополітичної підтримки провідної країни Євросоюзу у питанні повернення Донбасу (і Криму).
Може, ця чергова неприємна для нас заява німецького міністра закордонних справ змусить українське суспільство і українську владу, врешті-решт, усвідомити: позиція Німеччини (і деяких інших впливових країн Євросоюзу – насамперед Франції та Італії) у питанні Донбасу суттєво відрізняється від позиції України. Наш інтерес – повернення окупованих території, відновлення суверенітету України як держави над усіма її землями в межах загальновизнаних міжнародною спільнотою кордонів. Їхній інтерес – припинення «гарячої фази» російсько-української війни, локалізація збройного протистояння на Донбасі (а ще краще – повне його припинення). Та ж Ангела Меркель наголошує: «Дотримання угоди про припинення вогню має найважливіше значення». Тобто, грубо кажучи, повне вигнання агресора з української землі наразі не є пріоритетом для Німеччини чи Франції. Вони згодні відкласти це завдання «на потім», причому це «потім» не має навіть приблизного виміру, що мимоволі змушує нас засумніватися, чи взагалі вони ставлять собі таку мету. А сьогодні в обмін на припинення стрілянини та відведення важкого озброєння (що стало б гарантією нерозповзання війни по Європі) Зігмар Габріель готовий і санкції зняти з Росії, і якісь гроші дати на відбудову «Східної України», і взагалі – почати, як він висловився, «нову політику розрядки щодо Росії», яка, треба розуміти, поверне німецькому бізнесу величезні прибутки від співпраці з Росією.
Що нам робити з цією різницею інтересів України і провідних країн Євросоюзу – питання риторичне. Звісно, ми маємо відстоювати свій інтерес навіть ризикуючи втратою підтримки Європи (утім, чи справді є ця підтримка? Як мінімум її вже варто називати умовною). Як саме відстоювати – компетенція українських політиків, насамперед – української влади. Суспільству ж варто хоч трохи вгамувати свої захоплення Європою як надійним і надважливим нашим союзником, без вирішальної допомоги якого нам, як-то кажуть, нічого не світить. Треба брати приклад з Зігмара Габріеля. Він піклується про німецький національний інтерес (чи правильно він його розуміє – то вже справа не наша, а німецьких виборців), ставлячи його вище за будь-чий інший – чи український, чи американський.
А щодо небезпеки зговору нашого ворога і наших союзників навколо миротворців ООН на російських умовах, то наразі вона суто теоретична. Нахабність Росії тут нам допомагає. Ось сьогодні представник РФ в Тристоронній контактній групі з врегулювання ситуації на Донбасі Борис Гризлов заявив: «Миротворці ООН можуть бути введені на лінію розмежування тільки після того, як Київ законодавчо вирішить питання про затвердження на постійній основі особливого статусу Донбасу». Як каже російська приказка, «наша сказка хороша, начинай сначала». Не зрозуміло, як «ініціативу» Путіна щодо миротворців можна буде трактувати як вияв «доброї волі» Росії, якщо Гризлов знову висуває старі вимоги до України, які вона не виконала і ніколи не виконає? Схоже, що за такої затятості Росії Зігмар Габріель ніколи не дочекається «припинення вогню і відведення важкого озброєння», після чого він готовий знімати з Москви санкції. Україна цілком здатна показати, що надії німецького міністра – ілюзії.
Юрій Сандул, Київ
