Третя річниця “мінських угод”: альтернативи силі нема
12 лютого - три роки, як підписано документ під назвою “Комплекс заходів, спрямований на імплементацію Мінських домовленостей”. У народі його називають простіше - “Мінськ-2”. Не ювілей, звісно, не радісна подія, але ці угоди вже так усім в печінках, що хоч-не-хоч, а різним там журналістам, політологам, експертам і дипломатам відзначати треба.
Усі учасники “мінського процесу”, а також “вболівальники”, на диво одностайні чи не в головному щодо оцінки “мінських угод”: вони не виконуються, причому зовсім. МЗС Росії та України теж єдині в констатації, що “мінські угоди” не виконуються, а винуватцем назвали один одного: Росія — Україну, а Україна — Росію. Заради справедливості зауважимо, що в даному випадку Росія, безумовно, бреше, а Україна каже правду.
Після одностайної згоди, що “Мінськ” не виконується, напрошується одне питання: що далі? Сьогодні на нього масово відповідають експерти і політики.
“Замороження” конфлікту поки що не факт
Варіантів, за великим рахунком, два: або нічого не змінюється, тобто “мінські угоди” і далі не виконуються, війна тліє у нинішньому стані постійних перестрілок і “боїв місцевого значення”, а конфлікт поступово “заморожується” (навіть попри бажання його сторін, просто тому, що нічого не змінюється); або з'являється якась інша модель розв'язання конфлікту, а “мінські угоди” - в унітаз!
Нині у нас “перехідний період” від першого варіанту до другого. “Замороження” свідомо ніхто не прагне, у кожного є надія наполягти на своєму. Та й “заморозити” конфлікт не так вже й легко. Ось російський опозиціонер, екс-депутат Держдуми РФ Ілля Пономарьов цілком слушно зауважує:
“Практично жодної передумови для того, щоб війна на Сході України перетворилася на заморожений конфлікт - у нас нема. Нема етнічної різниці між окупованою територією і рештою України, нема релігійної різниці, нема мовної різниці, нема нічого того, що б відділяло цю територію від іншої території країни, крім фактору зовнішнього впливу... Коли не буде зовнішнього впливу, конфлікт вирішиться автоматично”.
Якщо угоди трирічної давнини зовсім не виконуються (а мали б бути виконані, нагадаємо, до кінця 2015 року), то чому вони все ще живі? Так, думка, що “мінські угоди” фактично мертві, вже давно стала незаперечною, її повторили тисячі разів, однак і протилежну - “нема альтернативи” - ми чуємо не рідше, причому останню не стомлюються повторювати офіційні особи, тобто, ті люди, які, власне, єдині, хто має повноваження і можливості вирішувати конфлікт. І будуть повторювати, допоки не з'явиться реальна альтернатива. Причому, її шукають! Ось як характеризує ситуацію політолог, голова правління ГО “Майдан закордонних справ” Богдан Яременко:
“Які політичні перспективи мінських домовленостей? Вони, так чи інакше, будуть видозмінені, або скасовані, або знайдеться альтернатива. Адже фактично з першого дня після їх підписання почався процес їх саботажу - трактування текстів, перегляд текстів. А зараз почались дискусії, які фактично розмивають зміст мінських домовленостей. Навіть та ж таки пропозиція про миротворців ООН — це те, що не передбачено “Мінськом”. Тобто, це вже трансформація домовленостей. Вони як не працюють — так і не працюватимуть. Тому їм буде знайдена якась альтернатива”.
Що стримує швидке віднайдення альтернативи “мінським угодам”? Багато чого, але що може для цього зробити Україна. На жаль, починати тут мусимо з самого початку, тобто, з найзагальніших речей. Як це формулює експерт Міжнародного центру перспективних досліджень (МЦПД) Микола Капітоненко: “Україні необхідно виробити свою позицію, яка заснована на власних інтересах. Треба розширити поле для врегулювання конфлікту. Якщо зрозуміти інтереси, які стоять за цими позиціями — таке поле може з’явитися. Для України принципово важливо зрозуміти, які наші власні інтереси. Україні треба розставити пріоритети. Лише в тому випадку можна шукати засобів, які розширять об’єктне поле конфлікту, що значно збільшить шанси на розв’язання конфлікту”. Ігор Тишкевич, експерт Українського інституту майбутнього, говорить про те саме: “Тепер необхідно насамперед визначитись, що робити з Донбасом, і вже потім шукати способи досягти своєї мети”.
Погодьтеся, важко розраховувати на відстоювання наших національних інтересів, коли ми, по суті, ще не зрозуміли і не сформулювали їх у війні з Росією. Звучить, на перший погляд, дуже дивно, але, на жаль, так воно і є.
І все-таки є безальтернативний шлях - силовий
У нашому суспільстві на масовому рівні вже давно утвердилося переконання, що альтернативою “мінським угодам” може бути лише силовий варіант. Тобто, коли кажуть про силовий сценарій, мають на увазі виключно наступ Збройних Сил України, тобто “гарячу” війну між Україною та Росією. Але це надто спрощений підхід. Насправді силовий сценарій — це будь-який сценарій, за якого Росія залишає територію України всупереч своїй волі, тобто недобровільно. А яка саме сила змусить до цього Кремль — то вже інше, дуже багатоваріантне, питання. Приміром, Захід вирішить накласти повне ембарго на торгівлю російськими енергоресурсами, і Росія, аби цього уникнути, виведе свої війська з Донбасу. Хіба це не силовий варіант? Безумовно, так. Хтось, можливо, почне сперечатися, вважаючи це дипломатичним шляхом вирішення конфлікту, оскільки гармати мовчали, однак, на нашу думку, це буде абсолютно беззмістовна суперечка.
Більше того, з цієї позиції абсолютно логічним буде твердження, що конфлікт на Донбасі (і, до речі, щодо Криму теж) може вирішитися тільки силовим шляхом, бо іншого просто не існує в природі. Варіантність лише в тому, хто досягне свого силовим шляхом: Україна (і Захід) чи Росія? Поки що виграє Росія, бо вона по факту окупувала частину української території, але це поки що, бо Україна (і Захід) не вважають конфлікт закінченим, а вважають, що російську силу можна і треба переважити іншою силою. Тому, коли ми чуємо від українських чи західних дипломатів, що альтернативи “мінським угодам” нема, то давайте це розуміти як наше бажання знайти інший варіант застосування сили до Росії, не пов'язаний із можливою масовою загибеллю людей.
Отже, проблема, яка нас сьогодні, у третю річницю “мінських угод”, найбільше муляє, полягає у тому, чи є в принципі інший силовий шлях, ніж вигнати росіян з Донбасу і Криму силою зброї?
Він, безумовно, є. Приміром, у нових наджорстких санкціях проти Росії. Однак такий шлях сьогодні виглядає малоймовірним (м'яко кажучи) через те, що, по-перше, найбільш зацікавлена сторона (Україна) не може цього зробити, бо не має таких можливостей, а, по-друге, інші супротивники Росії (Захід) не є найбільш зацікавленими сторонами (тобто, не у них Росія “відгризла” території). Нарешті, по-третє, Росія послідовно і, на жаль, поки що успішно пов'язує будь-який силовий шлях з варіантом прямої війни з отими самими масовими жертвами. Вся стратегія Росії до цього зводиться: переконати Захід у тому, що будь-яка руйнівна для Росії форма силового тиску (приміром, те ж ембарго на енергоносії) означає оголошення великої “гарячої” війни з гарантованим застосуванням зброї масового знищення.
Це глухий кут? Схоже, що в осяжному майбутньому — так. Щодо Донбасу, то є надія змусити Росію звільнити його за рік-два, однак за це Росія вимагає (принаймні, на сьогодні) як мінімум визнання Криму російським і зняття будь-яких санкцій. Це настільки суперечить національним інтересам України (і Заходу теж), що й тут все виглядає як глухий кут. А щодо повернення Криму — то ця проблема ще навіть не обговорюється дипломатами — ні офіційно, ні неофіційно. Вона відкладена на майбутнє, принаймні до того часу, коли буде вихід з донбасівського тупика.
Однак хоч би яким неймовірним виглядав нині варіант силового примусу Росії до звільнення українських територій, його нам однаково треба прагнути. Бо саме тут насправді “нема альтернативи”. І нам, раніше чи пізніше, доведеться перебудовувати свою політику на організацію потужного силового тиску на Росію. Якщо, звісно, нам потрібні Донбас і Крим. Отже, знову ж таки, про стратегію (у формулюванні екс-міністра закордонних справ України Володимира Огризка):
“Мінськ буде таким замороженим варіантом, допоки Захід не зрозуміє, що Росію треба не умовляти, а говорити з нею дуже жорсткими санкціями і диктатом. Натомість Україна повинна зараз, по-перше, зміцнювати свої збройні сили до такого ступеня, щоб російський агресор навіть потенційно не міг розраховувати на гарячу фазу “номер два”. А по-друге, треба будувати відносини з західними партнерами у такий спосіб, щоб вони швидше зрозуміли загрозу Росії не лише для України, а й для самих себе. Треба пояснювати і роз’яснювати Заходу, що Росія — це їхній перший супротивник”.
Якщо зможемо подужати таку стратегію, то в майбутньому — близькому чи далекому — забудемо про річниці ненависних нам “мінських угод”.
Юрій Сандул, Київ
