За останні два-три дні надійшла порція новин навколо проекту “Північний потік 2”. Усі вони, як зазвичай, про те, хто і з якими аргументами знову виступив проти будівництва нового газогону з Росії до Німеччини через дно Балтійського моря.

Зокрема, прем'єр-міністр Польщі Матеуш Моравецький вважає, що труба порушує європейську архітектуру енергетичної безпеки, а саме: суперечить принципам диверсифікації та збільшує залежність Європи не лише від одного постачальника, а й від одного транзитного напрямку. А ще глава польського уряду переконаний, що проект не лише політичний (а не комерційний), а й шкідливий у політичному сенсі. Тобто, треба розуміти, пан Моравецький натякає, що Європа через “Північний потік 2” потрапляє у політичну залежність від Росії.

Заступник державного секретаря США Джон Салліван підтвердив негативне ставлення своєї країни до проекту. І теж посилався на диверсифікацію та енергетичну незалежність. Оскільки пан Салліван все це говорив у Києві, то згадав також і про нас: “Цей газопровід щонайменше істотним чином підірве незалежність України, її енергетичний сектор та її економіку”.

Те, що США, Польща, країни Балтії, Данія, Швеція, Словаччина, Україна не хочуть “Північного потоку 2” - не новина, вони давно ведуть цю боротьбу. Ось з Німеччини прийшла справді новина: семеро депутатів німецького Бундестагу та Європарламенту публічно, через ЗМІ, виступили проти нового газогону. Саме в Німеччині, зрозуміло, найбільше хочуть отримувати напряму більше газу з Росії, там спротив цьому — подія. Цікаво, що згадані депутати представляють не одну політичну силу, а різні — провладні ХДС і ХСС, партію Зелених та Вільну демократичну партію (соціал-демократа серед них не знайшлося). І аргументують вони свою позицію виключно політикою: на їхню думку, реалізація проекту призведе до розколу в Євросоюзі, і взагалі співпраця з Росією не повинна означати, що “німці та росіяни домовляються про щось через голови наших партнерів по ЄС”.

Це визначальний момент всієї дискусії навколо “Північного потоку 2”: захисники проекту говорять про економічну вигоду, супротивники — про політичні загрози. Це означає, між іншим, що жоден компроміс тут неможливий, вибір гранично простий — або будувати, або не будувати.

Безумовно, для європейців економічна вигода від споживання російського газу, який поза конкуренцією завдяки ціні. Він — найдешевший. Але чому Німеччина (тут можна говорити саме так, бо згадані семеро німецьких депутатів поки що виглядають самотньо, як колись радянські “дисиденти”) не хоче зважати на політику, важливість якої усім нам здається очевидною, надто у час відвертої агресивності Кремля на міжнародній арені? Невже німці такі недалекоглядні?

Німеччина керується своєю чіткою логікою. Куди вона її заведе — до перемоги чи поразки — питання інше, і зрозумілим воно стане не скоро. Але поки що саме так: Німеччина, а також, по суті, уся Західна Європа, не вважають наразі російську загрозу настільки серйозною, щоб, по-перше, відмовлятися від грошей (прибутку), по-друге — щоб входити у більшу, ніж сьогодні, залежність від США. Причому, “по-друге” видається важливішим за гроші. Або, точніше, щоб бути незалежним, у тому числі від США, потрібні гроші, і чим більше, тим краще. Ось на Мюнхенській конференції з безпеки німецький міністр закордонних справ заявив, що Німеччина не витрачатиме на оборону 2% ВВП, як того вимагають США від союзників по НАТО, бо це означатиме мілітаризацію країни. Менше 2% - це теж додаткові гроші для підтримки згаданої незалежності.

А щодо загрози від Росії, то про яку загрозу йдеться, ніби запитують німці? Це для України, котра позаблокова, з корупцією, слабкою армією та спільним кордоном з Росією є загроза. Для інших сусідів Росії, котрі маленькі, російський монстр є страшним. А Німеччині що Росія зробить? Виключить газ? Хай спробує! Тоді на які гроші вона житиме після жорстких колективних санкцій Заходу? Одним словом, там, у Західній Європі, масштабну збройну агресію Росії вважають сюжетом з фантастичних романів, а те, щоб він не став реальністю — турботою США.

До речі, згадані семеро німецьких депутатів закликають майбутній уряд заявити про свою чітку позицію щодо “Північного потоку 2”. У проекті коаліційної угоди, яку саме зараз у Німеччині обговорюють і схвалюють члени партій коаліції, цієї позиції нема. Тобто, німці відмовчуються і воліють за краще не втягуватися у гострі публічні дискусії щодо “Північного потоку 2”. А тим часом наполегливо ведуть справу до його побудови.

Як доказ цього дозвольте навести думку відомого українського експерта з енергетики Михайла Гончара із запису в Facebook (цитата довга, але вона того варта): “Мартін Зельмайр призначений генеральним секретарем Єврокомісії... По суті, це призначення, яке здійснено колегією єврокомісарів, вплине на функціонування ЄК, причому, ймовірно, на дуже довгостроковий характер. Новий Генсек - німецька креатура... він у змозі перетворити суто бюрократичну координаційну посаду Генсека на німецького наглядача за усією Єврокомісією. Він здатний це зробити, подібно тому, як саме йому вдалося нейтралізувати негативну позицію двох високопосадовців (віце-президента з питань Енергетичного Союзу Мароша Шефчовича та єврокомісара з питань енергетики Мігеля Каньєте) щодо проекту “Північний потік - 2” та наблизити його реалізацію... Хоча Зельмайр не належить у Німеччині до політичної сили Герхарда Шрьодера (СДПН), а навпаки, до ХДС, проте, мені здається, що з часом він перевершить його в мистецтві проштовхування російсько-німецьких оборудок через Єврокомісію. Отже, з цього дня шанси на остаточне “умивання рук” Брюсселем в питанні “Північного потоку 2” різко зросли, і ймовірність його реалізації за відсутності спротиву ЄК, також зросла”.

Можна з великою часткою достовірності прогнозувати, що заперечення України, членів ЄС Данії, Литви чи навіть Польщі, не зупинять Німеччину. А як США? Вони ж пообіцяли поширити антиросійські санкції і на “Північний потік 2”. Так, обіцяли, але чи зможуть її виконати — це ще питання. Санкції, які можуть повністю заблокувати цей проект, - це вже не санкції проти Росії, це — санкції проти Німеччини і, по суті, проти всієї Західної Європи. Чи наважаться на таке американці? Навряд чи хто сьогодні знає відповідь.

Юрій Сандул, Київ