“Мовний конфлікт” з Угорщиною виходить з глухого кута
Конфлікт між Україною та Угорщиною через так звану “мовну проблему” дістав видимий шанс на щасливе для нас завершення. Дали нам цей шанс США: спочатку помічник держсекретаря США з питань європейської та євразійської політики Уесс Мітчелл поговорив у Будапешті з міністром закордонних справ Угорщини Петером Сійярто, потім сам держсекретар Майк Помпео зустрівся з угорським колегою у Вашингтоні, і як наслідок — Угорщина погодилася нарешті розпочати з Україною переговори щодо застосування українського закону про мову освіти у школах Закарпаття. У заяві речниці Держдепартаменту США Хезер Науерт сказано: “Держсекретар відзначив термінову потребу допомогти Україні у зв'язку з російською агресією, включаючи важливість сприяння та підтримки співпраці України з НАТО і потребу протидії російському зловмисному впливу в Центральній Європі”.
Раніше Угорщина категорично вимагала скасування закону, принаймні — щодо закарпатських угорців, без усіляких переговорів-узгоджень.
Звісно, початок переговорів зовсім не означає, що проблема вже в минулому, що з Угорщиною у нас тепер все буде гаразд. Не всі переговори закінчуються спільним рішенням. Але перший крок у правильному напрямі вже зроблений. І зроблений він Угорщиною, що надзвичайно важливо.
Цей “мовний конфлікт” був очевидно з розряду тих, які називають глухим кутом. Протилежні позиції сторін ґрунтувалися на принципах державної політики, а не на ситуативних бажаннях чи симпатіях-антипатіях окремих політиків чи політичних партій. Зблизити такі позиції, знайти якийсь компромісний варіант, який би однаково задовольнив обидві сторони, - неможливо. У таких “патових” ситуаціях вихід лише один: хтось — добровільно чи вимушено — має своїм принципом поступитися. Інакше — затяжне, на десятиліття, протистояння держав з усіма негативними наслідками для обох сторін, тим більше, що держави — сусіди.
Україна не може поступитися своїм принципом, і не тому, що у нас багато гонору, а через те, що йдеться про виживання української держави. Саме так: мовна політика, ширше — стосунки між титульною нацією та національними меншинами, є серед тих підвалин, на яких тримається життєздатність будь-якої держави в сучасному світі. Мовна політика може бути різною, подекуди — дуже різною, в різних державах, але всюди вона однаково важлива.
Україна не може надавати різним національним меншинам різні права. Закон — один для всіх. Цей принцип діє і в цій сфері. Якщо Україна погодиться на те, щоб угорська меншина мала більше юридично закріплених прав ніж, приміром, польська чи єврейська, то неминуче, раніше чи пізніше, таких самих прав зажадають інші національні меншини. І матимуть рацію! Чому угорцям можна, а іншим ні? І тоді національні меншини з такими широкими правами, які мали по факту досі угорці Закарпаття, неминуче розірвуть Україну на шматки.
Отже, повторимо, Україна не може йти на принципові поступки Угорщині у “мовному конфлікті”. Чи може таке зробити Угорщина?
Може чи ні, зробить чи ні — то справа Угорщини. Ми можемо констатувати на наш погляд очевидне: зменшення прав угорської меншини в Україні в сфері середньої освіти не становить загрози існуванню Угорщини як держави. Як, скільки, за чий кошт закарпатські угорці вивчатимуть рідну мову — ці питання не є питаннями національної безпеки Угорщини. Можна навіть стверджувати протилежне: жорстке наполягання Угорщини на особливих правах (а отже реальному особливому статусі) угорської меншини в Україні об’єктивно породжує загрозу угорським державним та національним інтересам, бо внаслідок цього Угорщина матиме кордон з недружньою їй Україною — державою, потенціал якої — людський та економічний — у кілька разів переважає угорський. Можливо, політики у Будапешті переконані, що цей український потенціал ніколи не запрацює на повну силу, але уявімо, які сумні наслідки чекають на Угорщину, якщо вони помиляються.
То що такого в тому, що Будапешт зробив перший крок (погодився на переговори) на шляху, що веде до розв’язання напруженості з Україною?
Угорщина у “мовному конфлікті” з нами явно переоцінила власні сили і недооцінила українські. А також помилилася із оцінкою загальної ситуації навколо України. Як бачимо, США дуже конкретно вказали Угорщині на цю помилку, пояснивши, що підтримка України Заходом (зокрема, НАТО) і необхідність протидії політики Росії є набагато важливішим завданням, ніж освітні проблеми закарпатських угорців. Тобто, по суті, американці Угорщині вказали на те, про що ми говорили: про можливість поступок саме Угорщини у її “мовному конфлікті” з Україною.
Як виявилося, Україна у цьому конфлікті має потужних союзників, а Угорщина, котра прагнула, як метод тиску на Україну, ізолювати її (блокування співпраці України з НАТО і ЄС), сама ризикує потрапити в ізоляцію. Ніхто з країн ЄС чи НАТО Угорщину не підтримав. Шанс на врегулювання стосунків Угорщина — Україна і полягає у ситуації, коли Україна отримала підтримку, а Угорщина — ні. Тепер треба цей шанс реалізувати.
Юрій Сандул, Київ
