“Слава Україні! – Героям слава!”: чому ми чекали цього чотири роки і чому дочекалися
Звичне для нас ще з дорадянських часів армійське вітання “Здоров’я бажаю!” змінюється у Збройних Силах України на “Слава Україні! – Героям слава!” На військовому параді у Києві 24 серпня до Дня Незалежності воно вперше звучатиме офіційно.
Що можна сказати з цього приводу, окрім банального “Нарешті!”?
Не варто звертати увагу на зойки і сичання російської державної пропаганди: у них ми всі, хто за незалежну від Росії Україну, завжди були й будемо “укронацистами”. Росіяни взагалі мастаки вигадувати історичні й політичні терміни (й обзиватися ними), які, з погляду науки, здорового глузду та елементарної логіки, в жодні ворота не лізуть: “білі поляки”, “білі китайці”, “білі фіни”, “буржуазні націоналісти”, “українські нацисти”. Або називають хунтою уряд, де один-єдиний військовий, та й той міністр оборони.
Отже, мова не про росіян і Кремль, мова про нас і Київ.
Нема сумніву, що нововведення – “Слава Україні! – Героям слава” – буде сприйнято в українському суспільстві дуже спокійно навіть тими, хто з ним не згоден. Жодних політичних, а тим більше – соціальних, потрясінь не буде. Тому цей випадок – не більш, як привід зачепити ширшу тему: як довго ми ще будемо виплутуватися з антиукраїнських російсько-радянських пропагандистських кліше? Можна зрозуміти (але не виправдати) вагання, нерозуміння чи навіть несприйняття частиною громадян України декомунізації чи дерусифікації – таке вже у них виховання, швидко їм мізки не поміняєш. Але чому таке саме вагання і нерозуміння проявляє українська постмайданна влада? “Слава Україні” – це гасло, під яким боровся Майдан, і вся країна (принаймні – та її частина, яка Майдан підтримувала, а це більшість, як показали перші ж загальнонародні вибори) його сприймала цілком позитивно. Чому тоді його офіційного державного визнання довелося чекати чотири з половиною роки?
Найочевидніше пояснення: повільно, щоб не дратувати меншість, якої теж мільйони людей. Однак воно не може нас вдовольнити. Влада в принципі не може орієнтуватися на симпатії тієї частини країни (незалежно від того, чи є вона більшістю чи меншістю), яка свідомо чи мимоволі прагне залишатися в минулому і тому є гальмом для розвитку країни. Бо тоді сама влада теж стає гальмом.
Так, це давня проблема для будь-якої влади, обраної демократично, тобто більшістю голосів на виборах. Залежність влади від голосів виборців – це і добре, і погано водночас. Ось такий парадокс. Відомий вислів Черчилля – “демократія – погана система, але інші ще гірші” – саме про це. Більшість, приміром, далеко не завжди є локомотивом прогресу, точніше – майже ніколи. Більшість – це дуже консервативна людська спільнота. І влада, яка залежна від більшості, мусить рахуватися з цим консерватизмом. Однак рахуватися – не значить підкорятися. Влада, яка в принципі не здатна піти проти більшості, діяти, не зважаючи на її консерватизм, зрештою – влада, яка не здатна ризикнути своєю, власне, владою, ніколи не виведе країну з тупика на магістраль розвитку.
З одного боку, здавалося б, що таке чотири роки для виправлення ситуації, яка складалася століття? Чи розумно тут вимагати радикальних кроків? З іншого – такий метод підрахунку треба в принципі відкидати, бо тоді згадану ситуацію не виправити ніколи: кількох століть на зворотній шлях історія нам не виділить.
Україна нині перебуває на такому етапі своєї історії, що її влада зобов’язана робити різкі й ризиковані кроки. Просто тому, що в України, з огляду на війну з Росією та затяжну соціально-економічну кризу, нема ні часу, ні запасу ресурсів на дуже обережні й розтягнуті в часі дії. Причому, це стосується реформування і політичної (насамперед!), і економічної, і будь-якої іншої сфери. Образно кажучи, у нас вже нема альтернативи “шоковій терапії”. Раніше, років 10-20 тому, можливо й була. А сьогодні вже нема. Тому й ризик – вимушений та виправданий.
Таким чином, сьогодні головна оцінка чинної української влади, у тому числі – довіра до неї напередодні президентських і парламентських виборів, має випливати з її здатності до дій, котрі, можливо, не розуміються чи навіть не сприймаються значною частиною виборців, але однозначно необхідні для впевненого руху країни до, як колись брехали російсько-радянські пропагандисти, світлого майбутнього. Тільки ми тепер зовсім по-іншому розуміємо цю мету.
Слава Україні!
Юрій Сандул. Київ
