Чому Газпрому таки доведеться домовлятися з Нафтогазом
Президент Росії Путін сьогодні з’їздив до Стамбулу. Задекларована мета цього робочого візиту — участь у церемонії завершення будівництва морської ділянки газогону “Турецький потік”. Участь була на відстані, тобто — у так званому режиму відеоконференції. Але реальною була, звісно, зустріч з турецьким колегою Ердоганом.
До речі, це вже третій візит Путіна до Туреччини цього року. А зустрічей з Ердоганом було ще більше. Чого Путіну треба від турків? Невже для Путіна участь у церемонії по відеозв’язку варта того, щоб їхати до Стамбула? Тим більше, що, зауважимо, йдеться не про відкриття “Турецького потоку” (чого, безумовно, Росія дуже прагне), а лише про завершення будівництва його частини - тієї, що пройшла по дну Чорного моря.
Путін приїхав говорити з Ердоганом про “Турецький потік”. Це — головна, а може й єдина, тема їх сьогоднішньої розмови. І хоча прес-служба Кремля стверджує, що “будуть обговорені питання подальшого розвитку російсько-турецьких відносин та актуальна регіональна та міжнародна проблематика”, то все тільки слова. Путін має з Ердоганом дві головні проблеми - “Турецький потік” та Сирія. Про Сирію щойно (і вже не вперше) говорили разом з лідерами Німеччини та Франції, а наприкінці місяця ще раз обговорять — в Астані (Казахстан) — ще й з Іраном. Зрештою, про Сирію нібито вже домовилися, коли Туреччина не дала дозволу на штурм Росією та Асадом бунтівної сирійської провінції Ідліб на турецько-сирійському кордоні. Перегляду цієї домовленості, принаймні — поки що, явно не простежується.
Чого хоче Росія по “Турецькому потоку” - очевидно. Хоче через Туреччину налагодити потужний, в сенсі кількості кубометрів, потік газу в Європу. Тобто, головна мета “Турецького потоку” - політичний вплив на Європу, якому б не заважала Україна. Власне, мета та ж сама, що й у “Північного потоку”. Яка на даний момент ситуація з досягненням цієї мети?
Росія повністю домовилася з Туреччиною про “Турецький потік-1”, тобто про одну гілку газогону, якою постачатиметься російський газ на потреби Туреччини. Причому, турки вибили для себе дуже вигідні комерційні умови, включно з істотною знижкою ціни газу. Росія на ці умови погодилася, розраховуючи на “Турецький потік-2” і “Турецький потік-3”, якими газ мав йти до Європи. На сьогодні “Турецький потік-3” вмер, про нього мовчать, а “Турецький потік-2” чекає на дозвіл Туреччини збудувати сухопутну ділянку. Його потужність — 15,75 млрд. кубометрів, як і “Турецького потоку-1”. Тобто, у Європу з півдня в обхід України йтиме в кращому разі 15,75 млрд. кубів. Це замало, щоб обійтися без української ГТС. Дві гілки “Північного потоку”, нагадаємо, розраховані разом на 110 мільярдів кубометрів.
Можливо, Путін розраховує впросити Ердогана на розширення “Турецького потоку” в майбутньому. Можливо, Ердоган щось і дозволить. Принаймні, експерти сходяться на тому, що “Турецький потік-2” таки буде збудований. Однак це станеться не раніше початку 2020 року (і “Північний потік-2” теж приблизно у ці строки почне працювати, якщо його вдасться побудувати; тут теж ще не все очевидно). А отже у січні 2019 року, коли закінчиться угода на транзит російського газу Україною і треба буде укладати нову, у Росії буде, м'яко кажучи, не найкраща позиція. За попереднім стратегічним задумом Кремля у січні 2019 року мали б вже працювати і північний і південний шляхи обходу України. Стратегія явно провалилася, доведеться домовлятися з Україною (це, до речі, мають на увазі у Європі, коли кажуть, приміром — Ангела Меркель, що Україна має зберегти значення транзитної держави). Отже, Україна має добрий шанс “відвести душу” на цих перемовинах з “Газпромом”. Нам би не “профукати” цей шанс, не розміняти його на дрібниці.
А чому Ердоган не дав дозволу на “Турецький потік-3”? Тому що Туреччина має свої інтереси у сфері транспортування газу до Європи. Російський газ має тут альтернативу — з Казахстану, Азербайджану, Туркменії, взагалі — з Близького Сходу. Вже діє газогон ТАНАП, у тому числі — через територію Туреччини, він якраз і доставляє неросійський газ у Європу. Його потужність поки що замала, але перспективи — грандіозні, і тут багато чого залежить від Туреччини.
Отже, у нинішніх “газових” перемовинах Путіна з Ердоганом перевага на боці турецького лідера. Це не рівноцінний торг. Тому Путін їздить і буде їздити до Туреччини як прохач, а не навпаки. І навіть якщо й випросить у Ердогана якісь дозволи на сприяння транзиту російського газу до Європи, то змушений буде дорого за них заплатити. Ердоган свого явно не упустить, ніякого страху перед Кремлем у нього нема, він готовий протистояти Путіну аж до силового варіанту, про що й свідчить введення турецьких військ у сирійську провінцію Ідліб, тобто на територію, яку Кремль вважає своєю (як частину Сирії, якою править друг Кремля Асад).
Юрій Сандул. Київ
