Польща, Чехія та Угорщина 12 березня відзначають 20-річчя приєднання до Північноатлантичного альянсу. Які політичні процеси передували членству, що стояло на заваді євроатлантичній інтеграції Варшави, чого досягла Польща за останні 20 років і як Україні будувати свої відносини з НАТО? Про це та інше в інтерв’ю власному кореспондентові Укрінформу розповів екс-міністр національної оборони Польщі (1992-1993, 1997-2001) Януш Онишкевич.

РОСІЯ НАМАГАЛАСЯ АКТИВНО ПРОТИДІЯТИ ЗБЛИЖЕННЮ ПОЛЬЩІ З НАТО

- Ви очолювали польське оборонне відомство двічі: на початку і наприкінці 90-х років. Коли ви вперше були міністром, чи було для вас очевидним, що вже незабаром Польща стане членом Північноатлантичного альянсу?

- Звичайно, ні. Спочатку, впродовж 1989-1990 років треба було ліквідувати Організацію Варшавського договору (ОВД), потім переконати всіх, що НАТО має розширятися. Це не було очевидним і через існуючі тоді погляди, що одночасно з ОВД потрібно також ліквідувати й НАТО. Але, на щастя, цього не сталося. Думаю, причиною збереження НАТО було переконання, що Альянс може стати фактором, який відіграватиме стабілізуючу роль в Європі, особливо у контексті об’єднання Німеччини.

У Польщі також треба було досягнути консенсусу щодо вступу до НАТО. На початку 90-х років польські праві вважали, що не слід вступати до НАТО, оскільки тоді країна повністю залежатиме від Альянсу. Вони пропонували будувати власний аналог НАТО в Центрально-Східній Європі. Натомість, ліві просували ідею того, що безпеку Польщі потрібно будувати на механізмах не НАТО, а ОБСЄ. Але врешті вдалося усіх переконати, хоча крайні праві до кінця були противниками вступу країни до Альянсу.

- Але були також й інші зовнішні чинники. На території Польщі до 1993 року дислокувався контингент радянських, а потім – російських військ. Наскільки це гальмувало шлях Польщі до НАТО?

- Звичайно, що на початку було складно артикулювати наші амбіції щодо приєднання до НАТО, адже потрібно було розв’язати ряд проблем. Передусім, це стосувалося остаточного, з гарантіями всіх наддержав встановлення польсько-німецького кордону по ріках Одра і Ниса. А пізніше треба було зробити все можливе, аби вивести із Польщі російські війська, що остаточно сталося 17 вересня 1993 року. Для поляків це особлива дата. Саме 17 вересня 1939 року війська СРСР увійшли на територію Польщі, встромивши нашій країні ніж у спину, адже тоді Польща ще боролася з німецькою агресією, що розпочалася 1 вересня.

- Чи росіяни забули про цей день в історії? Якби пам’ятали, то навряд чи погодилися б на остаточне виведення саме 17 вересня…

- Так, росіяни не відразу збагнули, адже в російській/радянській історіографії цей день не був якось особливо відомий. Відтак, у спільній угоді вони тоді погодилися на 17 вересня.

- А коли стало очевидним, що Польща вступить до НАТО?

- У 1993 році разом із тодішнім прем’єр-міністром Польщі Ганною Сухоцькою ми поїхали до штаб-квартири НАТО і там офіційно оголосили про наше бажання вступити до Організації. Відповідь тогочасного генсека НАТО Манфреда Вернера була досить позитивною: Альянс не є закритою інституцією, адже засновницький договір передбачає розширення НАТО. Я добре пам’ятаю, як після цієї зустрічі на прес-конференції у штаб-квартирі Організації мене запитали: коли Польща вступить до НАТО? Тоді я відповів – через п’ять років. А коли попросили уточнити, чому я так вважаю, то я відповів, що не маю жодних раціональних підстав це стверджувати, але усвідомлюю, що зараз у Європі все відбувається набагато швидше, ніж нам здається.

- Тобто ви стали свого роду пророком, який передбачив момент вступу Польщі до НАТО…

- Так, я вгадав. Але те, що ми досить швидко приєднаємося до НАТО, стало зрозуміло в 1995 році, коли наше майбутнє членство в Альянсі підтримали різні впливові європейські та американські політики. Зрештою, в 1997 році Польщу було офіційно запрошено до НАТО. Це зовсім не означало, що ми швидко станемо членом Організації, оскільки до цього потрібно було підготувати збройні сили. Утім, формально ми стали членом НАТО в 1999 році – на 50-ту річницю створення Альянсу.

- Якою була реакція Росії на зближення Польщі з НАТО, а потім приєднання країни до Альянсу. Чи можна її порівняти з нинішньою реакцією Москви на євроатлантичну інтеграцію України?

- Реакція Росії стосовно вступу Польщі до НАТО була дуже негативною. Москва не мала таких застережень щодо приєднання до Альянсу Чехії чи Угорщини. Натомість Польща для них була абсолютно ключовою країною.

МОСКВА ПОРУШИЛА УГОДУ НАТО-РОСІЯ АНЕКСІЄЮ КРИМУ І АГРЕСІЄЮ НА ДОНБАСІ

- Як сьогодні Україна…

- Зі стратегічної точки зору, членство в НАТО Польщі, яка була між Сходом і Заходом, мало величезне значення, і Росія дуже активно протидіяла цьому. Щоправда, вдалося схилити президента Росії Бориса Єльцина, аби він визнав право Польщі приєднатися до НАТО, спираючись на підтверджені також і Росією Гельсінські угоди. Цей документ надавав кожній країні право обирати собі військові союзи. Однак вже незабаром під тиском російських військових кіл і свого МЗС Єльцин відмовився від даних зобов’язань і далі протидіяв членству Польщі в НАТО. Врешті-решт, росіяни мусили погодитися з думкою, що не зможуть це заблокувати. І як певну компенсацію вони отримали спільну декларацію НАТО і Росії щодо створення Ради НАТО-Росія, яка мала обговорювати питання безпеки. Ця декларація містила не лише підтвердження позицій сторін про непорушність кордонів у Європі й неприпустимість загрози застосування військової сили. Але й односторонню декларацію НАТО про те, що в тогочасній політичній ситуації Альянс не бачить ані потреби розміщення ядерної зброї у Центрально-Східній Європі – країнах, які мали увійти до НАТО, ані розміщення там жодних значних військових сил. Попри те, що це було доволі давно, питання сьогодні повертається. Його досить часто згадують росіяни в ситуації, коли ми хочемо, щоб військова присутність НАТО у Польщі та країнах Балтії була реальною, а не символічною.

- Чи можемо сказати, що саме Росія першою порушила цю декларацію з НАТО від 1997 року?

- Так, тут відповідь є очевидною: Росія її порушила першою своїми надзвичайно радикальними кроками – анексією Криму та збройною агресією на сході України. Утім, зі свого боку, НАТО реалізує цю угоду. На території країн східного флангу немає дивізій чи корпусів, а лише набагато менші військові з’єднання: у країнах Балтії – по одному батальйону, а в Польщі буде максимум бригада. Відтак, це набагато менше, ніж йдеться в угоді 1997 року.

- Напевно, ви добре пам’ятаєте 12 березня 1999 року, коли Польща вступила до НАТО. Що ви тоді відчували?

- Я відчував величезне полегшення, оскільки період підготовки членства Польщі до НАТО був надзвичайно напруженим, це все не було таким простим. Тоді я був уже переконаний, що післявоєнний поділ Європи раз і назавжди завершився і Польща добре вкорінюється в євроатлантичну структуру. Я пам’ятаю, що того дня ввечері були урочистості на площі Юзефа Пілсудського у Варшаві перед могилою Невідомого солдата, де зібрався весь уряд. Ми чекали на сигнал зі США, що договір підписаний трьома країнами. У момент коли ми отримали цей сигнал, у Польщі на флагшток уперше було піднято прапор НАТО.

- Минуло 20 років від вступу Польщі до НАТО. Що відтоді змінилося у країні, у польських збройних силах?

- Йдеться про 20 років дуже активного членства, яке виражалося участю польських військовослужбовців у різних військових місіях НАТО, зокрема в Іраку, Афганістані, на Балканах. На Балканському півострові ми дуже добре діяли разом з українцями у складі спільного українсько-польського батальйону. Це дало нам величезний досвід. Польські офіцери зараз добре себе почувають у міжнародному військовому товаристві, ми плідно співпрацюємо зі США й іншими країнами НАТО. Збройні сили Польщі зараз повністю сумісні з силами Альянсу, мають зовсім іншу військову техніку, хоча ще залишається й частина пострадянської техніки. Водночас, програма модернізації польської армії поступово просувається, у зв’язку з чим Польща дуже обґрунтовано класифікується як 16-та за силою армія світу.

- Чи дві великі хвилі розширення НАТО – в 1999 та 2004 році – підвищили рівень безпеки в Центрально-Східній Європі?

- Так. Якщо б цього розширення тоді не відбулося, то з боку Росії існувала б спокуса відновити якусь форму домінування над Польщею чи країнами Балтії. У ситуації, коли ці країни є членами НАТО та ЄС, шанси на такого роду сценарії є значно меншими, такі дії були б ризикованими для самої Росії. Але це зовсім не означає, що метою Росії не є послаблення ЄС та НАТО, адже чим слабшими є ці організації, тим сильнішою є Росія.

ЗБЛИЖЕННЯ УКРАЇНИ З НАТО МАЄ ВІДБУВАТИСЯ ЗА ПРИКЛАДОМ ШВЕЦІЇ

- Україна зараз також прагне до глибшої інтеграції з НАТО з кінцевим результатом членства в Альянсі. Дехто каже, що членство України в НАТО погіршить безпекову ситуацію в регіоні, інші переконані, що посилить. Яка ваша думка з цього приводу?

- Чим сильнішою є Україна та її армія, чим вищим є рівень співпраці з країнами Західної Європи і США, тим міцнішими є міжнародна позиція Києва та рівень безпеки України. Натомість, якщо йдеться про членство України в НАТО, то, звичайно, Альянс має велику проблему. Якщо б Україна стала членом Організації в нинішній ситуації, то це означало б, що НАТО бере на себе відповідальність за відновлення повної територіальної цілісності України – за Крим і Донбас. І це означало б відкритий конфлікт із Росією. Тому, з формальної точки зору, для країн Заходу це питання є дуже складним і ризикованим. Схожою є ситуація й з Грузією, яка теж має дві частини своєї території – Абхазію та Південну Осетію – поза власним контролем. Однак, добре було б, аби Україна весь час мала і підтримувала таку перспективу, діяла у напрямі якомога глибшого зближення з НАТО. А це можливо, як наприклад у випадку Швеції. Ця країна хоч не є членом Альянсу, але рівень її інтеграції з НАТО є настільки значним, що ніхто не має жодного сумніву, що за безпекою Швеції стоїть Північноатлантичний альянс. Це – політичний напрям, за яким сьогодні має рухатися Україна.

- Чи Україна повинна отримати План дій щодо членства в НАТО?

- ПДЧ передбачає певний часовий горизонт. Натомість, беручи до уваги проблеми Криму і Донбасу, ПДЧ зараз складно було б отримати, адже їх треба було б якось вирішувати. Сьогодні потрібно працювати над посиленням української армії і підвищенням рівня інтеграції й співпраці з Альянсом.

Потрібно також подумати про якусь декларацію з боку країн НАТО, що у випадку подальшого порушення суверенітету України Київ зможе розраховувати на допомогу від Альянсу. Не йдеться про перекидання в Україну військ НАТО. А про матеріальну, інфраструктурну, а можливо і фінансову підтримку з боку Організації, щось на кшталт допомоги Ізраїлю під час так званої війни Судного дня з країнами Арабського світу (1973 року – ред.), чи допомоги Великій Британії з боку США в роки Другої світової війни за програмою ленд-ліз.

Такий план допомоги у випадку можливої подальшої агресії Росії в Україні має бути опрацьовано. І я сподіваюся, що десь у Вашингтоні вже думають про такий план.

- Беручи до уваги 10 років перед вступом Польщі до НАТО і вже 20 років членства країни в Альянсі, що ви могли б зараз порадити Україні?

- Насамперед потрібно зберегти політичний консенсус у країні щодо зближення з НАТО. Для поляків це було дуже важливо, коли ми намагалися стати членом Альянсу. Водночас, має відбуватися подальша інтеграція Збройних сил України із західними країнами, включно з вивченням англійської мови, що є елементом військової і стратегічної культури. І врешті, треба максимально ізолювати можливості витоку вразливої інформації з України до Росії.

- Ви колись передбачили членство Польщі в НАТО. Чи зараз ви могли б спробувати передбачити – коли Україна зможе увійти до Альянсу?

- Моя “кришталева куля” не є настільки точною, але я думаю, що це буде трохи довше, ніж “польські” 5 років: можливо 10 чи 15. Але найголовніше – визначити ціль і триматися цього напряму.

Юрій Банахевич. Варшава

Фото автора, miso.org.pl