Доля Мєшкова: колись його ставила на місце у Криму СБУ, а вчора - ФСБ
Бувають такі сюжети, коли усе – від початку до кінця – просякнуте абсурдом та неадекватністю. От і «святкування» п’ятої річниці початку окупації Криму виявило надцікаву тенденцію: окрім організованого зверху «шаленого щастя» та нових погроз на адресу України, в медійному просторі промайнула новина про затримання під час святкових заходів та ув’язнення на дві доби… першого і останнього президента Криму Юрія Мєшкова, що був при владі кілька місяців протягом 1994-1995 років, а разом із ним – ще декількох «ватних» активістів. Що це? Про що нагадує? А про те, що Мєшков, як був чверть століття тому «нулем без палички», так ним і залишився. А ще про те, що в середині 90-х Україна, СБУ уміли ставити на місце провінційний «кримський сепаратизм»
Президент Мєшков? А це хто такий?
Власне, історія Юрія Мєшкова як політика – це історія першої спроби сепаратизму в Криму у першій половині 90-х років минулого століття. На хвилях перебудови в регіоні оформився такий собі рух, що об’єднував достатньо молодих, здебільшого романтичне налаштованих людей, які повірили, що їм дозволять зайнятися політикою. В соціальному вимірі – переважно інтелігенція – лікарі, вчителі, викладачі, юристи, журналісти. Були там і провокатори, і агенти КДБ, звісно. От серед цього строкатого товариства і виокремився Юрій Олександрович Мєшков, колишній співробітник МВС, а після того – юрист різних підприємств. Він очолив кримську філію «Меморіалу» (!) та виголошував яскраві антикомуністичні гасла.
Після розпаду СРСР цей рух в Криму прийняв відверто проросійський характер та почав виголошувати заяви щодо проведення референдуму щодо «самовизначення», але на ділі – все зводилося до «повернення до Росії». Враховуючи шоковий стан економіки на початку 90-х в Україні гасла про московський час, «рубльову зону» та нібито повернення до складу Росії швидко набрали популярність в російської етнічної більшості Криму. Бажання ж Києва не доводити до кривавого протистояння (Абхазії, Придністров’я вже палали на повну, а Чечня ще тільки починалася) змусили йти на поступки, головною з яких було погодження Конституції Криму від 6 травня 1992 року, де передбачалася фактично конфедеративна система відносин Києва та Сімферополя та впроваджувалася посада регіонального президента.
Власне, Мєшков був у авангарді цих процесів і протестів, тому його балотування від іменні блоку «Росія» на президентських виборах на межі 1993-1994 років було цілком логічним. Він обіцяв багато, але все було суто популістським. Рівень політичної культури населення регіону був на зародковому рівні: окрім суто емоційної налаштованості людей, саме восени 1993-го почалися перші затримки із виплатою зарплат и пенсій з бюджету України, от і відповідь на усі проблеми була сформована проста – голосуємо за Мєшкова та Росію – і все одразу буде гаразд (притому, що такі самі затримки виплат були характерні і для самої Росії). І от, в січні 1994-го 72,9% виборців у другому турі обрали вусатого колишнього «мєнта» президентом навіть без усяких фальсифікацій.
А далі – та й згадати особливо нема чого... З передвиборних обіцянок Мєшков виконав тільки… перехід на московський час – але зробити це, зрозуміло, дуже і дуже «важко». Ані «рубльової зони» (а як її можна впровадити, коли існує вже незалежна Україна та є, хоч і дещо штучна, але реальна валюта – карбованець?), ані інвестицій із Росії, Кипру чи Швейцарії не надійшло (а останні дві країни Мєшков визначив орієнтиром для Криму та здійснив туди візити), ані дієвого уряду організувати він не спромігся (до речі, запрошення туди справді серйозних спеціалістів із Москви – наприклад, Євгена Сабурова, що отримав навіть українське громадянство для цього, ефекту не дало). І головною ознакою правління Мєшкова стало фактичне безроздільне панування напівкримінального оточення, з угруповань «башмаки» та «сейлем», що розподіляло об’єкти власності між собою «по бєспрєдєлу», а влада – була лише маріонеткою в їх руках.
Власне, протиріччя між цими бандитським утвореннями і стали причиною кризи влади Мєшкова. Тіньовим ділкам вдалося скористатися протиріччями конституції Криму та спровокувати конфлікт між Мєшковим та більшістю Верховної ради Криму на чолі із найближчим його соратником Сергієм Цековим. З осені 1994-го тривало відкрите протистояння, і Мєшков відверто був готовий звернутися по допомогу до Москви, і спроба сепаратистського варіанту була б неминучою ще тоді.
СБУ: можемо, якщо хочемо
Але не вдалося: офіційний Київ адекватно оцінив ситуацію та зумів філігранно провести як політичну, так й умовно «силову» операцію протидії загрози сепаратистських сценаріїв. З одного боку у тимчасові союзники цілком цинічно була узята та сама більшість Верховної ради на чолі із Цековим, з якою було домовлено на повну стояти на принципі, що Крим – парламентська республіка, з іншого – напівкримінальні угруповання прийшли до думки, що в Україні їм буде все ж таки спокійніше, аніж у невизначеному статусі. Залишилося тільки прибрати «з поля» Мєшкова.
Це і було зроблене у березні 1995-го, коли Верховна рада вже України відмінила частину статей конституції Криму 1992 року, в тому числі – про посаду президента, про що спікер Олександр Мороз тоді і сповістив кримських депутатів особисто. Мєшков це не визнав та більше місяця провів у… власному кабінеті, забарикадувавшись. Врешті-решт, його звідти «викурили», скориставшись… шлунковою інфекцією (а обіди Мєшкову носили з їдальні), що як потім стало відомо, мала штучний характер та відносилася вже до компетенції відповідних спеціалістів Служби безпеки України.
Мєшкова відправили до Росії – він став викладати у Москві, а кримчани дуже швидко забули про цю особу. Та й з тою самою більшістю на чолі з Цековим теж скоро попрощалися – вже влітку 1995-го влада в Криму була переформатована та був розпочатий складний процес входження в конституційне поле України.
Стара та нещасна людина. Але не шкода…
А далі Мєшков же нагадував про себе не часто. 2011-го року він приїхав до Криму та спробував робити певні політичні кроки – але СБУ подивилася на це тоді протягом тижня… та прийняла рішення про депортацію Мєшкова до Росії за загрозу територіальній цілісності України, що й було зроблене з використанням паромної переправи із Керчі до Тамані.
А от вже 2014 року Мєшков з’явився «на радарах» одразу після появи «зелених чоловічків» і палко вітав окупацію та анексію Криму. Але неозброєним оком було видно: людина в прямому сенсі опустилася, життя викладача у Москві, очевидна, було не надто солодким...
Проте – на «референдумі 16 березня» проголосувати Мєшкову не дали з огляду на… відсутність в нього кримської прописки (а він на той момент вже мав у власності нерухомість в пригороді Москви). І з цього почалася сумна історія дуже дивного статусу колишнього президента Криму в сучасному Криму. Він був витіснений на маргінес та уся його активність зводиться до гнівних, але малоадекватних постів у Фейсбуці та концентрації навколо себе невеличкої групи прибічників такого ж самого відверто маргінального штибу. Коротше: публічно протестувати їм забороняють, але певний галас у мережі вони підняти у силах.
Ясно, що головною мішенню цих словесних атак є нинішній «сенатор» Сергій Цеков, який нібито колись зрадив Мєшкова, а тепер – отримав чи не усі лаври «багаторічного борця за російський Крим». І от саме в дні п’ятирічного «ювілею» анексії Криму під час проведення зустрічі Путіна із «представниками кримської громадськості» до приміщення намагався потрапити і Мєшков. Поліціянти скрутили його та разом із супроводжуючими його соратниками відправили… на медичну експертизу щодо алкогольного або наркотичного сп’яніння. Її результати виявилися ніби негативними, але зрозуміло – треба було просто відвести цих «політичних бомжів» від Путіна якомога далі. А 19 березня «Київський районний суд Сімферополя» присудив Мєшкову дві доби адміністративного арешту за непокору правоохороннцям. Ну що сказати – сік транзіт глоріа мунді - так проходить мирська слава, якщо по-нашому…
Чого ж хотів Мєшков від Путіна? Нібито розповісти про зловживання нинішніх керівників Криму, про реальну ситуацію в Криму та закликати прибрати від влади Аксьонова, Константінова та Цекова як ставлеників колишніх кримінальних угруповань (що, до речі, є цілковитою правдою). Але – зрозуміло, що кримська окупаційна влада допустити такого діалогу не могла. От і опинився 73-річний очевидно нездоровий старик у КПЗ.
Їх прізвища відомі: Янукович, Якименко, Лебєдєв…
Як ми вже зауважили, вся ця історія – про неадекватність. Звісно, Мєшкова, звісно, окупантів… Але це й нагадування про неадекватність відповідної системи в Україні на початку 2014 року. Дивиться: 1995-го спецслужби мали можливості та реальні сценарії як боротися із сепаратизмом, навіть в 2011-му – подивилися на вибрики діяча – і депортували. А 2014-го, «зненацька», виявилося, що спецслужб в Україні… нема. Тобто, за дуже короткий термін їх було розвалено – і уже зрозуміло, ким це було зроблено, і з якою метою. Януковича засудили за державну зраду не лише тому, що він написав відомого листа Путіну. Україну, її спецслужби та збройні сили розвалювали свідомо, по плану. Якщо б керівництво країни тьа силових відомств в переддень анексії та окупації мислило б державними категоріями, а не мало «під подушкою» російські паспорти, то й зараз Мєшков залишався би дивакуватим пенсіонером з Москви, а Цеков та Аксьонов – рядовими маргінальними кримськими депутатами, а може – навіть й не депутатами. Гіркий урок, але без його усвідомлення годі говорити про реальне повернення Криму та покарання окупантів та їх поплічників.
Віктор Чопа, Київ
