В Україні знову вибори: все, як у всіх…
Нинішній липень в Україні обіцяє бути спекотним не обов’язково в температурному, але й у політичному аспекті, власне як і увесь 2019 рік. Не встигли українці оговтатися від виборів президентських, що принесли чимало несподіванок,кому приємних, а кому не дуже - а вже й вибори парламентські, хоча й передчасно, але дозріли. Давайте підсумуємо, що нам уже про них відомо.
Очікувана несподіванка
Нинішні дочасні парламентські вибори можна назвати “очікувано несподіваними”. Згідно з українським законодавством, парламентські вибори в Україні відбуваються кожні 5 років. Кількісний склад Верховної Ради — 450 депутатів. Половина народних обранців проходить за виборчими списками кандидатів від політичних партій (пропорційна система), а ще 225 — обираються в одномандатних округах за мажоритарною системою – в один тур, тобто відносною більшістю виборців. Причому мажоритарна складова в Україні є глибоко корумпованої і різні очільники роками обіцяють забезпечити на 100% пропорційну виборчу систему з відкритими списками. Це букло прописано і в програмі переможців попередніх виборів 2014 року. Втім, ваийшло, як завжди: це були порожні обіцянки популістів та інших політичних хитрунів. Вибори-2019 пройдуть за строюБ тобто змішаною системою.
Цьогоріч вибори мали відбутися 27 жовтня, але політика внесла свої корективи. Ще під час передвиборчої президентської кампанії поширювалися чутки, що їх потенційний переможець захоче якомога швидше забезпечити собі «комфортний» парламент, а відтак - і відповідний склад уряду. Можливою підставою для розпуску Верховної Ради називали відсутність у ній коаліційної більшості. Це, за певних обставин, дає право президенту розпустити парламент. Втім, це право, а не обов’язок глави держави і виникало питання - навіщо це робити в умовах, коли уряд, формування якого є тим єдиним, що має забезпечити коаліція, працює стабільно і до «вчасних» виборів залишається всього кілька місяців?
Щодо самого факту існування чи, навпаки, відсутності коаліції у Верховній Раді – оцінки також розійшлися діаметрально. Треба сказати, заради справедливості, що українське законодавство в цьому моменті містить протиріччя і підлягає безумовному допрацюванню. Більшість експертів схилялися все ж таки до необгрунтованості розпуску Ради і призначення дочасних виборів. Але крапку поставив новообраний президент Володимир Зеленський, заявивши з трибуни Верховної Ради в день інавгурації 20 травня 2019 року про розпуск українського парламенту VІІІ скликання. Відповідний указ президента був опублікований і процес позачергових парламентських виборів - запущений, пізніше правомірність такого указу підтвердив Конституційний суд: вибори до Верховної Ради 1Х скликання пройдуть 21 липня 2019 року, а не 27 жовтня того ж року.
Учасники гри
Що дають, чи забирають ці три місяці? Експерти вважають, що це більшою мірою дозволяє зберегти електоральну ситуацію, яка склалась на 21 квітня – день проведення другого туру президентських виборів, на яких з колосальною перевагою (73% проти 24% ) шостий президент України Володимир Зеленський переміг п’ятого – Петра Порошенка. Наскільки зберігається такий розклад в середині літа? Так, президентська партія «Слуга народу» лідирує з великим відривом, але про повторення результату президентських виборів не йдеться. Мало того, рейтинг «Слуги народу» почав знижуватися з майже 50% на початку компанії. Навряд чи можна зараз говорити про формування однопартійної більшості в майбутньому парламенті. Адже в мажоритарній частині вибрів існують свої закони і виграти більше половини округів (а це обов’язкова умова для створення фракції у мінімум 226 мандатів) маловідомим представникам «Слуги народу» навряд чи вдасться.
Загалом в українських виборах беруть участь 22 політичні партії. Останньою партією, яка встигла “застрибнути” на парламентсько-виборчий потяг 2019 став “Рух нових сил” ще донедавна політичного вигнанця, екс-голови Одеської облдержадміністрації і екс-президента Грузії Міхеіла Саакашвілі. Експресивного очільника “Руху нових сил”, так само як і його партію, від самого початку супроводжують скандали — ЦВК спочатку відмовилась від реєстрації “Руху”, але зрештою змушена була це зробити за рішенням суду, який задовольнив заяву позивача. Інший суд наміть відмінив через це жеребкування партій, яке уже встигла провести ЦВК, і відтак, на 5 липня проведення голосування 21 липня взагалі опинилося під загрозою зриву, адже решта партій уже почали агітаційну компанію з використанням своїх уже отриманих номерів у бюлетенях.
Між тим, п’ятірка партій-лідерів виборчих перегонів у пропорційній їх частинів за даними різних соціологічних опитувань на початок липня виглядала так: “Слуга народу” (президентська створена щойно з нуля партія, однойменна серіалу, де пан Зеленський зіграв президента України і завдяки якому зібрав такий щедрий врожай голосів) – 40-45%, “Опозиційна платформа — За Життя” (проросійське утворення на чолі з «другом Путіна» Віктором Медведчуком, бізнесменом Вадимом Рабиновичом і Юрієм Бойком, одним зі стовпів режиму Януковича, проти якого висували звинувачення у масштабній корупції) – 11-13% , “Голос”(також створена з нуля партія найпопулярнішого українського рок-виконавця Святослава Вакарчука), “Європейська Солідарність”(екс-президента Петра Порошенка), “Батьківщина” (партія Юлії Тимошенко) – коливаються в межах 6-10%, міняючись місцями між собою. Решта партій не набирає поки що 5%, необхідних для проходження у Верховну Раду. Втім, деякі з них ще зберігають на це шанси. Це -“Радикальна партія” Олега Ляшка, «Сила і честь» - колишнього очільника української спецслужби Ігоря Смєшка, «Громадянська позиція» колишнього міністра оборони Анатолія Гриценка і «Опозиційний блок» (уламок спільної проросійської партії, конкретне підтвердження того, що й «москвофіли» теж між собою іноді сваряться). Давно відома партія націоналістів “Свобода” Олега Тягнибока і свіжестворена «Українська Стратегія» чинного прем’єр-міністра Володимира Гройсмана зберігають шанси хіба що теоретично – наразі їхній соціологічний рейтинг коливається між в районі двох відсотків.
Політичні партії, які знаходяться на політичному маргінесі, або й взагалі нікому не відомі, такі як приміром “Всеукраїнське об’єднання Факел” чи “Незалежність” тощо, радше за все беруть участь у виборах виключно з метою відтягування голосів у інших. На жаль, це поки що типова для українських виборів технологія і практика.
До цього варто додати, що партія “Опозиційна платформа — За Життя” - єдина з п’ятірки лідерів, яка декларує відверто проросійські ідеї та не підтримує спрямованість України до членства в ЄС і НАТО.
Демократичний мінус
Щодо українських політичних сил проєвропейського спрямування таких як “Голос”,
“Європейська солідарність”, Об’єднання “Самопоміч”, “Громадянська позиція”, “Сила
людей”, “Українська стратегія Гройсмана” та ще декількох менш відомих партій — не всі з яких здатні подолати 5% бар’єр. Здається, поміж ними і спроб не було домовитися, не поборювати одне одного на користь принципових опонентів. І пропорційній, і в мажоритарній частинах… Навіщо вони всі беруть участь в цьому гарантованому програші? Тут варто згадати про перший прояв української традиції розпорошення сил навколо центральної ідеї розвитку України. Це було в 1998 році, коли Україна вдруге за часів незалежності обирала власний парламент — до того ж за новим виборчим законом за так званою змішаною системою, - найзапекліша боротьба розгорнулася тоді не між партіями-опонентами, а саме між силами найближчої ідейно-програмної орієнтації. Всі вони затято боролися на одному електоральному полі. Приміром, Народний рух протистояв Національному фронту. В результаті останній навіть не подолав рохідного бар’єру, а більшість у Раді утворили представники різних кіл “сірої” ідеології, які діяли в інтересах тих структур, котрі фінансували їхню виборчу кампанію. Між іншим, саме тоді юрист Віктор Медведчук уперше став народним депутатом України...
Нині хіба що Всеукраїнське об’єднання “Свобода” спромоглося об’єднати навколо себе майже всі консервативно-націоналістичні сили включно з “Правим сектором” і “Національним корпусом”. Втім, шансів у їхнього партійного списку в нинішній Україну небагато.
Загрози “нових» і «старих» облич
Ключове питання нинішніх українських виборів — рівень компетентності і доброчесності нових еліт, які уже скоро будуть представлені у парламенті. Представники партії «Слуга народу” неодноразово і небезпідставно дорікали попередньому президентові Петру Порошенку в непрозорості та кулуарності його політики. Втім перебіг парламентської компанії, факти, які публікують ЗМІ, викликають тривогу в громадськості: мало що змінилося і в підборі кандидатів в депутати – в першу чергу. І стосується це ледве не всіх партій, які беруть участь у виборах. Не можна сказати, що від партійних штабів немає жодної реакції на критику– кілька «недоброякісних» кандидатів було знято зі списків ще до реєстрації ЦВК за результатами публікацій. Цей процес триває й досі і стосується не лише партійних списків, але й кандидатів, які збираються балотуватися в 203-х мажоритарних округах (ця цифра менше 225, тому що в округах, які належать до окупованих Криму та Донбасу, вибори не проводяться). Але скільки там, з огляду на закриту процедуру відбору, ще залишається «темних конячок» - нині ніхто й не скаже.
Однією з промовистих особливостей нинішніх парламентських виборів в Україні є участь, або спроби її взяти, багатьох осіб, з м’яко кажучи, зі вщент скомпроментованою репутацію. Переважно це політики доби президентства Віктора Януковича, яке, як відомо, закінчилося Революцією Гідності та російсько-українською війною. Звідусіль — з усіх куточків світу, наче мерці на звуки труби ангела Апокаліпсиса, з’їжджаються до України політичні втікачі всіх мастей і штибу. Втім, українці не надто радіють їхньому поверненню і воліли б радше бачити цих осіб на лаві підсудних, аніж у залі засідань Верховної ради. Реєстрація ЦВК з подачі Верховного Суду України в якості політичного висуванця екскерівника Адміністрації президента-втікача Віктора Януковича Андрія Клюєва і одіозного блогера Анатолія Шарія, викликала не тільки бурхливу негативну реакцію серед української інтернетспільноти, але й примусила обурених громадян вийти на акції протесту.
Складається враження, що українська судова система щодня випробовує на психологічну міцність українське суспільство. І суспільство, активна його частина, реагує і буває, що добивається свого. Щодо Клюєва і Шарія МВС України і Генеральна прокуратура наступного ж дня після акції протесту на Майдані надали документи, яких від них давно вимагали – про те, що ці дві особи не проживали безперервно на території України протягом 5 років, в відтак, згідно закону, не мають права балотуватися. Увечері того ж дня ЦВК переглянула своє рішення і скасувала реєстрацію Клюєва і Шарія.
Коли буде результат
Згідно закону, офіційні результати парламентських виборів оголошуються ЦВК не пізніше 2-ох тижнів після голосування. Тож перша сесія Верховної Ради ІХ скликання може розпочати роботу вже наприкінці серпня 2019 року.
Що сказати на завершення? Парламентські вибори 2019 в Україні, так само як і президентські, демонструють ті ж самі тенденції, що спостерігаються останнім часом не лише в Україні, але й в усьому світі: зростання популізму — від відвертого до завуальованого, політичний кіч, профанацію ідей і цінностей демократії, плюс вплив цифрових технологій, що значно посилює маніпулятивний чинник. Але, з іншого боку, зростає також попит на кваліфіковану, ефективну й мобільну владу, яка в умовах світової політичної турбулентності, у взаємодії з суспільством, зможе протистояти не тільки старим викликам, але й новим.
І насамкінець. Криза лідерства в демократичному суспільстві – це не лише на Заході, але й в Україні – теж. Отже залишається констатувати: що будь-яка криза не буває вічною.
Світлана Шевцова, Київ
