Наша відповідь РФ: Крим має лише один статус – український
Останні кроки і заяви Путіна та його оточення наводять на думку, що Кремль не готовий до прямих і предметних переговорів стосовно врегулювання ситуації на Донбасі. А тому різними способами, вигадуючи щоразу нові умови, намагається відтягнути зустріч у “нормандському форматі”.
Ось, наприклад, маємо зовсім “свіжу”, відверто знущальницьку заявочку: Україна має визнати анексію Криму для вирішення спору про морські кордони. Про це заявив заступник міністра закордонних справ РФ Андрій Руденко. За його словами, переговори між країнами щодо встановлення морського кордону, розмежування Азово-Керченської та Чорноморської акваторії можливі за умови відсутності невирішеного спору, який стосується суверенітету або інших прав на материкову або острівну територію. “Якщо посилання на дану процедуру означає готовність української влади визнати суверенітет Росії над Кримським півостровом, це, звичайно, могло б стати хорошою основою для врегулювання питання про морське розмежування між нашими країнами”, – зазначив Руденко. І підкреслив, що статус та режим Азовського моря визначено Договором про співпрацю, згідно з яким море і Керченська протока є внутрішніми водами обох країн.
Що ж, панові Руденку, який вперто посилається на Договір про співпрацю, мабуть, треба зайвий раз нагадати, що РФ, анексувавши Крим, незаконно звівши Керчинський міст, блокуючи ще із квітня 2018 року українські судна, котрі прямують з/до портів Маріуполя та Бердянська, вибачте за надмірну емоційність, але давно порушила згаданий документ, надавши йому статус клаптика туалетного паперу.
А тепер, виходячи із вище сказаного, по суті: що робити, як треба діяти Україні, по-перше, у практичному, по-друге, у дипломатичному та, по-третє, у військовому планах?
Укрінформу відповідають:
Борис Бабін, професор, юрист-міжнародник, науковий консультант адвокатського об'єднання “Barristers”:
“Треба запровадити на Азові вимоги Конвенції ООН з морського права та законодавчо забезпечити їх виконання”
– У практичному плані Україні слід припинити практику виконання невигідних для неї угод з РФ щодо режиму користування Азовом, зокрема щорічного підписання "рибних" протоколів, визначити найбільш раціональний механізм офіційного припинення їх дії. На законодавчому рівні слід запровадити на Азові вимоги Конвенції ООН з морського права та законодавчо забезпечити їх виконання. У такому випадку фактично державного кордону з РФ на Азові майже не буде, бо ми там відділені від самої акваторії РФ окупованими нею водами біля Криму та Новоазовську. А там не відділені – кордон буде на 12 миль в море від прибережних вихідних ліній, про які Україна повідомила ООН ще у 1992 році. І для встановлення 12 миль ніякої згоди РФ звісно непотрібно.
Щодо дипломатичного виміру слід про нашу послідовність у визначенні статусу Азова згідно міжнародного морського права повідомити як ООН та Міжнародну морську організацію, так й закордонних партнерів. Також ми маємо бути готовими невідкладно та якісно реагувати на провокації РФ на азові у міжнародних трибуналах та арбітражах.
З військової точки зору проблем три. Основна – це кадрова, бо на Азові на кораблях та в підрозділах ДПСУ та ВМС ЗСУ мають служити ті, хто готовий застосовувати на морі зброю проти ворога, а не здавати їм кораблі. Друге – це розширення кількості та місць базування "малого" флоту ВМС із наявністю у нього ракетної зброї, покращення якості й спроможності авіації та ППО у цьому районі.
Юрій Смєлянський,економічний експерт, глава Інституту чорноморських стратегічних досліджень:
“Все взаємопов'язано: нам треба ставати сильними і в економічному, і у військовому планах – тоді і в дипломатії ми станемо сильнішими”
– Що Мінський, що Нормандський переговорні формати потрібні для кремлівського керівництва лише як спроба відволікання уваги міжнародної громадськості від того факту, що Росія по відношенню до України є агресором, ініціатором війни, окупантом українських територій. Крім того, Росія розраховувала через переговорний процес, якби вдалося примусити Україну вести прямі переговори з колабораціоністами Л/ДНР, показати міжнародній спільноті, що в Україні йде громадянська війна. Мовляв, «ось дивіться. Ми ж говорили. В Україні громадянська війна. І це на кордоні з РФ. РФ в небезпеці ... Росія – держава миротворець. Віддайте нам контроль над Україною, і ми наведемо порядок ». З Молдовою вийшло.
Ні один, ні другий переговорний процес не матиме жодного позитивного результату до тих пір, поки на переговорах Російська Федерація не буде присутня як агресор, як окупант, як розпалювач війни. Щоб уникнути такого розвитку ситуації усі, майже, шість років війни Росія всіма силами уникала ситуації щодо об'єднання питань окупації території Криму і окремих районів Донецької та Луганської областей. Адже в Криму «миротворцем» Росія показати себе не зможе.
Нових, більш-менш переконливих аргументів своєї «миротворчості» в ОРДЛО Кремль вже не в змозі вигадати. Останні рішення і дії, наприклад, з роздачею російських паспортів громадянам України, що мешкають на окупованій території в Донецькій і Луганській областях, також суперечать статусу «миротворця». Припинити кровопролиття без виведення російських регулярних і іррегулярних збройних підрозділів неможливо. А визнавати себе окупантом в Донецькій і Луганській областях Росія не буде. Принаймні поки що.
Припинення кровопролиття на сході України потребують, як наступний крок, від Росії демілітаризацію та припинення окупації Азовського моря. Відмови від планів окупації Чорного моря. А слідом у полі зору виникне і деокупація Криму. Такого сценарію розвитку подій Кремль не може допустити. Зовсім інші стратегічні та тактичні завдання Росія поставила перед собою розв'язуючи війну проти України та окуповуючи частину її суверенної території. Принаймні до тих пір, поки російські втрати в економіці, збройних силах, суспільно-політичних настроях стануть категорично несумісними з продовженням війни проти України і окупації частини суверенної української території.
З цієї причини Кремлю залишається тільки тягнути час, не допускаючи можливості зустрічі на вищому рівні в Нормандські форматі або будь-якому іншому запропонованому форматі. Залишається тільки вигадувати все нові і нові безглузді вимоги в надії «а раптом спрацює?». При цьому продовжуючи нарощувати рівень збройної агресії на східному фронті, в Азовському морі або посилюючи пресинг і цькування громадян України на території окупованого Криму. У цьому контексті погляду на події слід зазначити, що ніяких «систематичних непорядних або знущальницьких вимог» на адресу України від РФ не звучить. Всі вимоги, в рамках російської системи координат, логічні і відображають глибинні цілі Росії. Примарна обіцянка можливості поговорити про «мир» на території Донецької та Луганської областей в обмін на відмову від території Кримського півострова.
Що робити Україні? Якщо коротко в узагальненнях.
По-перше, визнати той факт, що зі слабкою державою агресор ніколи домовлятися не буде. Він буде прагнути диктувати свої умови. На жаль, в повній мірі осмислення цього факту в Україні, в першу чергу я маю на увазі рівень державного управління, не відбулося. Як наслідок, ми не маємо чітко сформульованої, послідовної внутрішньої і зовнішньої політики по відношенню до окупованих територій. Незважаючи на те, що окупант і агресор один влада досі на рівні законодавства розділяє питання окупації території Криму і ОРДЛО. Тим самим, до речі, заохочуючи окупантів до формування вимог щодо відмови від частини суверенної території України на їх користь. Природно, треба ставати сильними і в економічному, і у військовому плані. Тоді і в дипломатії ми станемо сильнішими.
По-друге, сформувати і наполегливо реалізовувати внутрішню політику по відношенню до окупованих українських територій. Зовнішню політику з цього питання зробити логічним продовженням внутрішньої. Логіка говорить про те, що в умовах війни не може бути відносин (економічних, культурних, дипломатичних тощо) з державою-агресором. Формуючи таку систему координат, Україна матиме право очікувати більш радикальних дій і більшої підтримки з боку наших західних партнерів.
По-третє, ведення переговорів на рівних умовах про припинення війни і звільнення окупованих територій можливо лише в тому випадку, коли збройні сили України будуть здатні завдати непоправної шкоди збройним силам окупантів. А для досягнення вже цієї мети необхідно технологічний розвиток армії, відновлення флоту. На рівні керівництва держави в цілому і керівництва збройними силами зокрема необхідно змінити світогляд, філософію ставлення до особового складу збройних сил.
Павло Бульдович, політолог-міжнародник:
“Маємо позбавитись будь-яких ілюзій щодо вирішення проблеми Криму і Донбасу в турборежимі або методом «зійтися з Путіним десь посередині”
– На жаль, проблема морського кордону між Росією та Україною не була врегульована до початку російської агресії в 2014 році. Наразі РФ, як і Україна, має формальне юридичне право використовувати Азовське море і Керченську протоку, в тому числі заводити туди військові кораблі (згідно з Договором 2003 року). Фактично – Росія господарює в цьому просторі, і змінювати чинну позицію не має жодних мотивів. Україна, звісно, може денонсувати згаданий договір, втім, по-перше, на його нормах частково тримається позов нашої держави проти Росії у Міжнародному арбітражному суді ООН, по-друге, реальної вигоди такий крок нам не принесе, адже військової і політичної змоги «відсунути» росіян від українського берегу Азовського моря у Києва нині просто немає. Відтак, більш доцільно зосередитись на тому, щоб мінімізувати ризик подальшої експансії Росії на територію України з використанням морського плацдарму. Діючий Договір про спільне використання Азовського моря і Керченської протоки Україною і Росією дозволяє нам дислокувати військові кораблі ВМС в азовських водах, не патрульні американські катери, а саме військові кораблі для захисту своєї суверенної території. І це – дуже нетривіальне завдання для держави, котре вимагає цілісної стратегії розбудови військово-морських сил у співпраці, насамперед, з країнами НАТО. Паралельно варто продовжувати боротьбу на юридичному фронті – у міжнародних судах, а також активізувати дипломатичні зусилля в напрямку регіональних ініціатив, наприклад, реанімувати проект Балто-Чорноморського союзу.
Загалом поведінка Росії, зокрема фактична відмова від зустрічі в «нормандському форматі», однозначно засвідчує відсутність наміру реально вирішувати конфлікт, показує її небажання йти на будь-які компроміси ні з Україною, ні з Заходом. І така ситуація має відкрити очі українській владі на реальний стан справ, позбавивши будь-яких ілюзій щодо вирішення проблеми Криму і Донбасу в турборежимі або методом «зійтися з Путіним десь посередині». Доки Україна кардинально не змінить свої військові, економічні і політичні диспозиції, Кремль повсякчас ставитиме нам розтяжки на кшталт «визнання анексії Криму в обмін на врегулювання морського кордону» тощо.
Поговорив Мирослав Ліскович. Київ
