Другий візит Зеленського до Польщі й “одинадцята заповідь” колишнього в’язня
Польська програма відзначення 75-річчя визволення в`язнів нацистського концтабору Аушвіц-Біркенау в Освенцимі мала більш “людське обличчя”, аніж аналогічний захід в Єрусалимі за кілька днів до цього. В Ізраїлі зробили ставку на політиків: там виступали кілька президентів, серед яких Володимир Путін, Еммануель Макрон, Франк-Вальтер Штайнмаєр. В Освенцимі під час основних заходів із глав держав виступав лише польський президент Анджей Дуда. Проте, як виявилося згодом, не він був головним спікером цього вечора. Але про це згодом.
“ІСТОРИЧНА” ПРОПОЗИЦІЯ ДУДИ ЗЕЛЕНСЬКОМУ
Так сталося, що чинний президент України Володимир Зеленський уже вдруге приїжджає до Польщі й вдруге – на великий міжнародний захід історичного характеру. Відтак, за таких нагод проводяться двосторонні зустрічі на найвищому рівні. Так було 31 серпня – 1 вересня, коли Зеленський приїжджав до Варшави на 80-річчя початку Другої світової війни. Так було і 27 січня в рамках 75-річчя визволення одного з найтрагічніших символів нацизму – комплексу концтаборів Аушвіц-Біркенау.
Перед офіційною міжнародною подією у музеї-концтаборі делегації України та Польщі провели в Освенцимі переговори, за результатами яких Зеленський і Дуда зробили заяви для ЗМІ. Як і очікувалося, президенти зосередилися на історичних питаннях, що не дивно, враховуючи обставини, за яких проводилася зустріч.
Так, у своєму виступі глава Української держави підкреслював, що світ більше ніколи не повинен бути байдужим і мовчати, як у випадку 1939 року, коли Польща залишилася наодинці з німецьким агресором. Він також нагадав, що кожний четвертий єврей із шести мільйонів жертв Голокосту був із України.
Володимир Зеленський звернув увагу, що вдалося “знизити градус емоцій” у двосторонніх відносинах завдяки рішенню про розблокування пошуково-ексгумаційних робіт польських жертв в Україні. При цьому президент України висловив сподівання, що польська сторона займеться питаннями зруйнованих українських місць пам’яті на півдні Польщі, зокрема відбудовою легального надмогильного пам’ятника воякам УПА на горі Монастир. Володимир Зеленський анонсував, що цього року обидва президенти планують ряд спільних заходів, у тому числі він сподівається на візит у найближчій перспективі Анджея Дуди в Україну.
Польський лідер дещо привідкрив завісу таємничості щодо можливих планів спільних заходів президентів у цьому році. Зокрема, Дуда запропонував Зеленському спільно відзначити 100-річчя “дива над Віслою” – перемоги польських військ спільно з армією УНР над більшовицькою армією Михайла Тухачевського у Варшавській битві в серпні 1920 року.
Очевидно, що це – дуже добра ініціатива, на яку Зеленський повинен пристати. Це – знакова дата, одна з найважливіших подій у Європі після завершення Першої світової війни. У цій битві Друга Річ Посполита, фактично, відстояла на той момент свою незалежність, вгамовуючи апетити російських більшовиків поширювати ідеали комунізму на Східну Європу. Варто очікувати, що у контексті наближення цієї дати Росія розгорне пропагандистську роботу, аби применшити її значення і “перевести стрілки” на щось інше, наприклад, знову звинуватити поляків у нелюдському ставленні до полонених червоноармійців в 1920-1921 роках. Можна не сумніватися, що під цю нагоду росіяни знову “відкриють” свої архіви і розсекретять “відповідні” документи, як це було нещодавно при нагоді 75-річчя звільнення Аущвіц-Біркенау.
У контексті відзначення Варшавської битви 1920 року дуже доречною була б зустрічна пропозиція української сторони: вшанувати українських провідних діячів УНР, які воювали тоді проти більшовиків і могили яких рясно розсіяні по всій Польщі. Напевно, вулиці, меморіальні дошки чи навіть пам’ятники на честь Симона Петлюри чи генералів УНР Михайла Омеляновича-Павленка, Марка Безручка були б дуже актуальними до цієї річниці й стали б додатковими цеглинами до фундаменту українсько-польського стратегічного партнерства.
Під час брифінгу Дуда запевнив у політичній підтримці Польщею України на міжнародній арені, зокрема у контексті відновлення територіальної цілісності країни, а також подякував Зеленському за участь у меморіальних заходах в Аушвіц-Біркенау. У Варшаві не приховують, що участь іноземних лідерів у цих заходах для польської держави була дуже важливою, зокрема у світлі протистояння з Росією у питаннях історії. Участь президента України як єдиного лідера з країн пострадянського простору, не беручи до уваги балтійських країн, була дуже добре сприйнята у Польщі. Цей факт також має позитивно вплинути на характер двосторонніх відносин між Києвом та Варшавою в цьому році.
Досить позитивна атмосфера на брифінгу Зеленського і Дуди відчувалася особливо на тлі напруження під час зустрічі зі ЗМІ польського лідера з президентом Ізраїлю Реувеном Рівліном, що відбулася годиною раніше. Під час неї Дуда вкотре підкреслив, що не поїхав до Ізраїлю 23 січня на річницю визволення Аушвіц-Біркенау через відмову надати йому там слово. Звертаючи увагу на те, що цей захід в Єрусалимі організував близький знайомий президента Росії В’ячеслав Кантор, президент Польщі висловив сподівання, що ізраїльська сторона зрозуміла позицію польської. На це Рівлін лише дипломатично зауважив, що Ізраїль очікує на продовження діалогу з Польщею і запросив Дуду на подальші переговори до Єрусалиму.
ЗАПОВІТ В’ЯЗНЯ АУШВІЦ-БІРКЕНАУ
На офіційну церемонію визволення концтабору Аушвіц-Біркенау до Освенцима 27 січня приїхали офіційні делегації з понад 50 країн та міжнародних організацій. Серед них були короновані особи, президенти, прем’єр-міністри багатьох країн, керівники міжнародних організацій. Були серед них і понад 200 живих свідків діянь нацистів – колишні в’язні цих таборів смерті.
Церемонія відбувалася при в’їзді до концтабору в спеціально збудованому для гостей павільйоні з видом на підсвічену арку одного з корпусів і такими ж підсвіченими залізничними коліями, які вели до концтабору.
Під час своєї промови президент Дуда акцентував увагу на “винятковому злочині в світовій історії, де ненависть, шовінізм, націоналізм, расизм й антисемітизм набули характеру масового й організованого вбивства людей”. Він також звернув увагу на сучасний контекст, наголосивши, що фальсифікація історії Другої світової війни, заперечення геноциду й інструментальне використання тематики концтабору Аушвіц для будь-яких цілей є оскверненням пам’яті загиблих. Очевидно, що тут він мав на увазі Росію, яка з пропагандистських мотивів зробила все можливе, аби організувати аналогічний захід в Ізраїлі.
Утім, головною дійовою особою цього вечора став не він, а один із в’язнів цього концтабору, який виступив після Дуди – 93-річний польський журналіст та історик єврейського походження Маріан Турський. Саме йому короновані особи, президенти та прем’єри аплодували стоячи.
На початку виступу колишній в’язень одразу зазначив, що не акцентуватиме увагу на собі, двох “маршах смерті”, які йому довелося пережити, і максимальному виснаженні організму при вазі 32 кг, а хоче говорити про сучасників. Зауваживши, що, напевне, він не доживе до наступної круглої дати визволення концтабору, Турський звернувся зі свого роду заповітом до ровесників своїх дітей та внуків. Спокійним тоном колишній в’язень зауважив, що тема війни, Голокосту і концтаборів не цікавить нинішнє покоління, оскільки, мовляв, минуло багато часу і таке більше точно не станеться. Але він застеріг, що точно так само він і його покоління у другій половині 1930-х років було переконане, що жахіття Першої світової війни вже ніколи не повторяться. Відтак, Турський наголосив, що Аушвіц “не впав із неба” – і в цьому банальному твердженні є дуже глибокий зміст.
За його словами, перші ознаки майбутнього жахіття Голокосту 1940-х років можна було побачити вже у перших роках існування третього рейху. Звертаючись до історії Німеччини першої половини 1930-х років, колишній в’язень Аушвіц-Біркенау зауважив, що все починалося з банальних заборон євреям сидіти на окремих лавках у парках, співати у визначених самодіяльних колективах, купатися у певних басейнах, чи купувати хліб до 17-ї години. Він додав, що це було незручно євреям, але якось із цим можна було миритися. І німецьке суспільство – як євреї, так і ті, кого це безпосередньо не стосувалося, – звикали до нових реалій та до того, що права якихось груп можуть обмежуватися. А з плином часу це вже навіть не здавалося дивним чи образливим. А далі німецьке суспільство, якому втокмачувалося про “вставання з колін” після “Версальського сорому” (капітуляції Німеччини після Першої світової війни) і в результаті поступового підвищення стандартів життя (більше вихідних, право на відпочинок, вищий рівень особистого комфорту) просто перестало реагувати на очевидне зло. І тоді, як підкреслив Турський, влада третього рейху вже могла дозволити собі збільшення цього зла: заборону євреям на працю, виїзд, а потім – висилання до гетто і концтаборів.
“Аушвіц наближався малими кроками… Це сталося, і це може повторитися будь-де на землі”, – підсумував колишній в’язень концтабору.
Турський зауважив, що люди в Європі живуть за десятьма заповідями, але в результаті вище описаних подій з’явилася й одинадцята: “Не будь байдужим”. Байдужим до брехні, маніпуляцій, дискримінації, виключення нацменшин чи інших груп із нормального життя суспільства, історичної брехні й коли історія притягується до сучасної політики.
“Не будьте байдужими! В іншому випадку не встигнете озирнутися, як на вас і ваших нащадків якийсь Аушвіц раптом впаде з неба”, – завершив свій виступ чоловік під бурхливі оплески представників офіційних делегацій із багатьох країн світу.
Цей виступ ще довго обговорювали в Польщі у той вечір і наступного дня. Одні порівнювали його за важливістю зі знаковим виступом Папи Римського Іоанна Павла ІІ у комуністичній Польщі в 1979 році з очікуванням змін. Інші навпаки – критикували Турського за комуністичне минуле, вбачаючи в його словах критику чинної польської влади. Одне є точним: нікого цей виступ не залишив байдужим.
Ці слова не є ані новими, ані чиєюсь надзвичайно оригінальною думкою, а певною квінтесенцією знань того, як повинна діяти нормальна людина в оточуючому світі, який швидко змінюється, особливо в останнє сторіччя.
Як ніколи актуальними у цьому контексті є нетлінні слова британського поета епохи бароко Джона Донна з його “Духовних віршів”: “...ніколи не питай, по кому дзвонить дзвін: він дзвонить і по тобі”. Символічно, що друге життя їм дав Ернест Гемінгвей в 1940 році в однойменному романі “По кому дзвонить дзвін” – якраз тоді, коли перші бетонні палі вбивалися нацистами на будівництві концтабору Аушвіц-Біркенау.
Концтабір в Освенцимі залишився в оригінальному вигляді з 40-х років XX століття, і є німим свідком страшного злочину, який одна людина може вчинити проти іншої в ім’я якихось хворобливих ідеалів чи цілей. Він є нагадуванням про те, що ніколи не повинно трапитися. Але ж стається й досі… Руанда 1994, Сребрениця 1995… У певному сенсі – й Донбас 2014, де під брехливими лозунгами про захист росіян і російськомовних, українців переслідували і вбивали на своїй же території прибульці з сусідньої країни.
Про цю “одинадцяту заповідь” варто зараз пам’ятати в Європі та й загалом у всьому світі. В іншому випадку – “дзвін знову десь задзвонить”.
Юрій Банахевич, Освенцим–Варшава
