За цим призначенням громадянське суспільство та журналісти стежили дуже уважно. Оцінки призначеного Антона Дробовича були майже полярні: від стриманого песимізму до повного схвалення його кандидатури. Від першого дня громадськість відстежувала кожне його слово в публічному просторі. Не дивно… Будь-якому наступному після В’ятровича керівнику Інституту національної пам’яті довелося б непросто, бо так чи інакше його б порівнювали із попередником. Якою буде траєкторія інституту нацпам’яті при Антоні Дробовичі? Якою буде його роль? Чи зміниться переосмислення нами минулого?

Я ЗА СКЛАДНУ ІСТОРІЮ І ЗА СКЛАДНУ ПАМ’ЯТЬ

- Антоне, Укрінформ ще під час проведення конкурсу прогнозував і збирав версії, якою буде національна пам’ять за нового очільника. Тоді існувало багато побоювань. І деякі з цих побоювань ви вже в своїх публічних інтерв’ю зняли, слава Богу. Деякі, але не всі. Давайте пройдемося по тих, що залишилися.

- Давайте…

- Ви сказали, що вважаєте Бандеру складною фігурою. Я так само вважаю його складною фігурою. Але ми всі, націонал-демократичний політикум, журналісти національно-демократичного спрямування, багато зробили, щоб Бандерою перестали лякати дітей. Це частина нашої історії, яка зробила націю повнокровною, дала їй відбутися. І коли з вуст чиновника звучать слова про «складність», це звучить тривожно. Ви продовжуєте курс на героїзацію цих людей чи ні?

- Я взагалі негативно ставлюся до процедур героїзації. Це не наша компетенція. Єдиний, хто може призначати героїв, це президент України – надаючи звання Героя України. Завдання ж нашого інституту – це зберегти національну пам’ять. Десятиліттями Радянський Союз знищував пам’ять про українське державотворення. Про те, як наша держава засновувалася, хто і як за неї боровся та мріяв, це потяги державотворчих процесів. Наприклад, 1917-1921 роки, гроно славних імен: Коновалець, Петлюра, Грушевський, Петрушевич. Вони започаткували в 20-му столітті цей процес, на певний час досягли державності, оприявнили всі атрибути держави і навіть домоглися міжнародного визнання. І цей процес не закінчився після того, як більшовики у 1921-22 роках повністю встановили контроль над нашими територіями. Хтось поїхав, був уряд в екзилі, у чомусь даючи запал і силу тим самим Мельнику та Бандері. Відповідно, і Мельник, і Бандера, й багато хто інший, хто створив УПА – люди, які боролися за українську ідею. Хтось зі зброєю в руках, хтось боровся ідеологічно. І наше завдання – оцю пам'ять зберегти.

Я НЕ ХОЧУ, ЩОБ «СВЯЩЕННОМУ» МАРШАЛУ ЖУКОВУ НА БІЛОМУ КОНІ І З КРИЛЬЦЯМИ ПРОТИСТОЯВ «НЕПОРОЧНИЙ» СТЕПАН БАНДЕРА НА БІЛОМУ КОНІ З КРИЛЬЦЯМИ

- Спочатку пам’ять слід відновити. Героїзація та відновлення пов’язані.

- Ні. От тут важлива деталь – не пов’язані. Термін «герой», якщо дивитися академічно, взагалі з давньогрецької, – це той, хто причетний до богів, блаженний, священний і т.д. Слово «героїс» у перекладі з давньогрецької має саме таке значення. Це глибоко позитивна моральна конотація. Але ми знаємо: люди, які пов’язані зі збройною боротьбою, мали далеко не завжди легкі моральні вибори. І національна пам’ять не може уникати таких проблем. Були складні рішення. Бо рішення зі зброєю в руках захищати країну – це всім зрозуміло, але діяти терористичними методами на території Польщі, де українці були дискримінованою меншістю, – це зовсім інша історія. І це не зовсім в’яжеться з тим образом абсолютно безгрішних героїв. Тому я – за таку складну історію і за таку складну пам’ять. Більше того, я особисто ініціював на цей рік наукові заходи по Мельнику, тому що я маю запитання і зауваження. Я подивився план роботи інституту та запитав: «А де Мельник? Давайте організуємо заходи по Мельнику». Це буде складний семінар, де прийдуть ті, хто критикують, ті, хто захищають, ті, хто дотримуються центристських поглядів, тобто різні науковці – хай приїжджають і говорять. Я не збираюсь замовчувати, це дуже важлива історія.

Я розумію важливість того, щоб говорити про цих людей, говорити про їх внесок в українську незалежність. І найважливіше, що треба зробити – показати, що вони є частиною великого процесу становлення української незалежності. Що в 1991-му році вона не впала з неба, що за неї проливали кров, про неї мріяли в екзилі, заради неї формували політичні організації, заради неї йшли на складні союзи. Хтось на союз із Польщею, хтось – на союз із німцями, хтось сидів за океаном і робив усе можливе, щоб підсилити цю роботу. От про цю історію я хочу розповісти. Я хочу, щоб такого не було: якийсь – з одного боку – священний маршал Жуков на білому коні і з крильцями, а з іншого боку – непорочний Степан Бандера на білому коні з крильцями. Нічого такого не буде, бо це неправда. Я проти оцих спрощень. Мені часто кажуть, навіть зараз після всіх цих інтерв’ю: ну, не обов’язково підсвічувати ці речі. Я кажу – як то, якщо ми чесно не будемо називати речі своїми іменами, то вороги України першими на це вкажуть: дивіться, вони брешуть, вони так само інструменталізують історію, як Радянський Союз. Цього ми не можемо допустити.

- Поляки так само чесно будуть висвітлювати постать Пілсудського?

- Оце не має значення. Проблема України з приводу Бандери – в тому, що на сході України чи навіть у центрі України не всі розуміють Степана Бандеру.

Бо вони не знають правди. Вони знають тільки радянський штамп – колабораціоністи і «пособники» нацистів – все. І наша задача – розказати, що Степан Бандера сидів у концтаборі. Все, розсипається образ «пособника нацистів». Елементарна просвітницька робота. Мені кажуть – він колабораціоніст, а я кажу: ви знаєте, що цей термін не коректно вживати до Степана Бандери і взагалі до людей, які жили на окупованій більшовиками в 1939-му році частині України. Тому, що це була Польща, яку окупували більшовики. Відповідно, співпраця з нацистами, які прийшли виганяти більшовиків, не буде колабораціонізмом, бо це один окупант й інший окупант, все. Радянська версія розсипається – і цього достатньо. Українська громадянська нація спокійно виживе, знаючи складну правду. Люди, знаючи правду про Бандеру, Мельника, вже самі вирішать – чи є вони для них героями, але вони точно будуть цінувати їхній внесок у розбудову української незалежності. І ці – освічені – люди більше ніколи не стануть жертвами більшовицької пропаганди. Відповідно, вони вже більше ніколи не сприймуть Сталіна, Путіна і цих моторол, і т.д. Наша Конституція не зобов’язує нас бути святішими за всіх інших. Нам просто потрібно бути самими собою і чесними із самими собою, цього достатньо.

- А як ви плануєте розвивати цей напрямок дослідження українсько-польських воєн? Все таки не простий у нас діалог зараз.

- Непростий. Знову ж таки, починати треба з тих історій, які об’єднують. У цьому році – століття Варшавської битви, коли разом поляки й українці відбили більшовицький наступ на Варшаву. Прекрасна нагода про це розповісти. Ми будемо брати участь у заходах, присвячених вшануванню цього, вже з послом Польщі обговорювали, як це правильно зробити, тому що і поляки мало знають про це, й українці мало знають, що Марко Безручко захищав Замосцьє від наступу більшовиків, що завдяки тому, що ми консолідувалися, вони не змогли взяти Варшаву. І Польща хоча б протрималась у своїй державності до 1939-го, коли ці дві імперії – більшовицька і нацистська – готувалися до наступу. І ми причетні до цієї історії. Хіба вона не прекрасна? Або, наприклад, 9 травня. Бо 9-го травня у Києві відбувся україно-польський парад, коли поляки разом з українцями звільнили від більшовиків місто Київ. І знову ж таки – 100-ліття цього року. Про це мало хто знає, але це правда. І от про такі речі ми будемо говорити. Ми будемо підсилювати це. Якщо хтось нам буде ставити чесні запитання або запрошувати до наукового діалогу по складних темах, ми не уникатимемо. Дійсно, бували випадки, коли українці – в силу того, що вони відчували той чи інший тиск з боку польської влади, – вчиняли якісь злочини, у тому числі військові, коли озброєні люди приходили і вчиняли злочини проти місцевого населення. Але ми не будемо забувати, що з польського боку теж були такі випадки, коли польські військові зі зброєю приходили і вбивали українських цивільних. Ми будемо про це чесно говорити. Ми вважаємо – це єдиний шлях, яким можна йти. Інакше ми просто опинимося в черговому гирлі брехні.

- Давайте поговоримо про проєкт меморіалу Бабин Яр. Зараз триває щось на кшталт конфлікту двох його концепцій. Драматургія з Бабиним Яром, як я розумію з ваших розповідей і від моїх візаві, була така. Російська група бізнесменів, в яких там загинули рідні, захотіли вкласти неймовірні гроші та створити меморіал. Україна справедливо вирішила зробити свій проєкт – і він був зроблений фахово, втім росіяни не захотіли нікого підпускати до свого проєкту – і поки що все заморожено. При цьому моральні авторитети України бачать справедливу загрозу в тому, що у випадку реалізації російського бачення меморіалу – там будуть панувати російські наративи. Історія з Яд-Вашемом показує, що будь-яку трагедію – навіть канонічний Ізраїль дозволяє використати Путіну. Якщо ми підпускаємо в Бабин Яр російський бізнес, завжди коректний до російської влади, ви як державна людина – не бачите загроз?

- Я бачу загрозу, і, більше того, я публічно про неї говорю. Але ми живемо в правовій державі, це вихідна точка, і ми маємо застосовувати це право без винятків, у тому числі що стосується пам’яті Другої світової війти, Першої світової війни, української революції, Бабиного Яру, російських чи будь-яких інших олігархів. Давайте згадаємо передісторію: протягом останніх років з часів Незалежності виникли десятки ініціатив. Перша ініціатива, під яку була наукова концепція, – це був державний історико-меморіальний заповідник Бабин Яр, який коштував неймовірних зусиль чинному директору Борису Глазунову. Вони змогли впорядкувати цей парк, налагодити процеси, почати переведення контори Єврейського кладовища по вулиці Мельникова, 44 у власність цього заповідника з тим, щоб потім зробити в цій конторі адміністративне приміщення і музей Бабиного Яру. Тобто, це була перша ініціатива.

Але держава в принципі не ставила задачу створити великий меморіальний центр. Держава ставила задачу створити меморіальний заповідник, і вона зробила це ще за Ющенка. І зараз ця робота продовжується, і я сподіваюся, що в цьому заповіднику в 2021 році, до річниці буде відкрито державний музей. Це перша історія.

Друга історія. Одна з приватних ініціатив – проєкт про створення меморіального парку вже після того, як там був заповідник. Дорогожицький некрополь. Цей конкурс закінчився без особливого результату, не змогли вибрати переможця. Після цього виникла оця ініціатива – Меморіальний центр Голокосту Бабин Яр. Це та приватна ініціатива, до якої у тому числі афільовані російські бізнесмени – пов’язані з «Альфа груп» Фрідман і Хан. Але також до неї належить і Віктор Пінчук.

І він, і Фукс, і Кличко входять до наглядової ради. Ці люди започатковують цю ініціативу, як приватну. У них є земля там, яка не належить державі, вони можуть що завгодно побудувати в будь-який момент – і ніхто нічого з цим не зробить, бо це приватна власність або орендована земля. Це дуже важливий нюанс, який ще потім, я впевнений, в цій історії ще не раз дасться взнаки. Вони започатковують проєкт, наймають дуже дорогих науковців іноземних і т.д., й починають створювати наративи. Це, до речі, – один з перших, ще безпрецедентний, випадок створення наративу музею перед створенням музею. Він є, опублікований на сайті Меморіального центру Голокосту Бабин Яр. Він змінювався та доповнювався, але до останньої версії наративу, яка саме опублікована, багато українських науковців із найвищим авторитетом не мають зауважень. І цей приватний проєкт запустив реакцію вже державну. Держава, зреагувавши на нього, почала міркувати. Ну, як держава... спочатку представники громадськості, а потім і держава почали міркувати: а що як створити альтернативний до цього приватного, свій державний музей.

Виникає державна ініціатива, яка фактично на основі заповідника, який вже існував, пропонує створити великий меморіальний центр. Згодом виникає певна напруга між ініціаторами проєкту, бо кожен з авторів обох проєктів стверджує, що саме їх не запросили до обговорення.

Врешті, ми приходимо до того кейсу, коли в одній державі двоє ініціаторів створюють щось велике, на що готові витратити гроші – й вони між собою не спілкуються. Завдання держави сказати: збирайтеся, ми даємо правила від держави, які гарантують дотримання державних інтересів, а ви можете поєднувати сили, погляди та гроші. А тут пригадайте: Петро Порошенко на 75-ті роковини відкривав захід, присвячений презентації цього проєкту, було підписання декларації, є фотографії з цього заходу, там присутні всі стейкхолдери; інша річ, що потім його почали переконувати: не треба з цим проєктом мати нічого спільного, і держава так і не виробила ніякої позиції.

- Порошенко тоді взяв паузу, бо зрозумів ризики.

- Ризики є, ми прекрасно розуміємо, що проєкт, який фінансується за кошти людей, які мають бізнес у Росії, він завжди буде під загрозою впливу російської влади, а ми бачимо, що російська влада використовує гуманітарну сферу як інструмент свого політичного впливу.

- Чому ви пішли з російського проєкту?

- Нас пішли, я б так сказав. У якийсь момент керівництво Меморіального центру вирішило змінити бачення і команду, і я потрапив у число тих людей, яких вирішили змінити, – і отримав повідомлення про те, що звільнений.

А це була, напевно, найпрофесійніша й найпатріотичніша команда, з якою я працював.

- Те, що росіяни вас звільнили – це якоюсь мірою «алібі» для націонал-патріотів, певна гарантія вашої неупередженості, що ви не будете лобістом «російського» варіанту меморіалу…

- Для мене це був дуже складний період у житті, й не тільки для мене: для Яни Барінової, яка була виконавчим директором, Геннадія Вербовенка, який був генеральним директором, всіх тих людей, які очолювали відділи й напрямки, – це був дуже важкий період. Там була зроблена велика робота, ми налагодили співпрацю в регіонах, я відповідав за освітній напрямок. Ми хотіли створити кращий у світі меморіальний центр Голокосту, який розкаже історію про українських євреїв, які загинули тут у різних місцях. І це не була ексклюзивістська історія, що ми не згадували інших жертв, – навпаки, бо там згадуються й інші жертви, так.

Ми опрацьовували питання, щоб там не було конкуренції жертв, щоб там була дуже коректна подача інформації, щоб там не було неприпустимих візуальних образів. Тобто, для нас була пряма задача – зробити такий концепт, який допоможе українцям пам’ятати, і ні в якому разі нікого не образити. Взагалі, Голокост – це перехрестя кількох позицій: наприклад, є німецька, яка дуже спокутувальна, є позиція Яд-Вашем, ексклюзивістська, є західноєвропейська концепція Голокосту, під яку підпадають і євреї, й роми, й інші жертви, яких вбито за расовими чи психофізичними ознаками. Ми дотримуємося саме західноєвропейської концепції Голокосту. Я не думаю, що це стало причиною зміни команди, причина зміни команди пов’язана скоріше з тим, що ми консервативно, дуже делікатно ставилися до цієї теми, з якою працюємо. Я бажаю лише успіху наступній команді, щоб, коли вони осягнуть складність цієї теми, то вони змогли скористатися з наших напрацювань.

НЕ МОЖНА ІНСТРУМЕНТАЛІЗУВАТИ Й МІФОЛОГІЗУВАТИ ІСТОРІЮ

- Кажуть, що кожній нації потрібні, скажімо так, націєтворчі міфи зі своїми героями та своїми мучениками.

Ви багато кажете про нову культуру діалогу, про об’єднуючі схід і захід фігури. Але чи існують такі потужні фігури, які б при цьому об’єднували? Чи не буде такий історичний пацифізм відходом від серйозних завдань, а саме: допомогти українцям сформувати історичне уявлення про самих себе?

- Ви розумієте, пряме завдання, яке стоїть перед Інститутом, прописане в постанові Кабміну про його створення – боротися з історичними міфами.

Це постанова, яку я можу вам зачитати, це постанова на створення саме цього Інституту.

- Маються на увазі радянські міфи.

- Просто всі міфи, там так не написано про радянські.

- Це ж само собою зрозуміло.

- Почекайте, от у мене запитання назустріч: тобто, радянські міфи – погані, а, наприклад, націоналістичні міфи – хороші, так?

- Або історія націєцентрична, або нам її напишуть росіяни.

- Тобто, або ми придумаємо свої міфи, або нам поставлять міфи чужинців, так ви вважаєте?

- Логікою ви припираєте мене до стінки, але уникаєте відповіді.

- Моя відповідь: ні в якому разі не можна інструменталізувати й міфологізувати історію, з якими б гарними намірами це не робилося.

Саме через це ми досі в ХХІ столітті вбиваємо одне одного на війнах і займаємося цими жахіттями – як конкуренція жертв, війни, пам’яті тощо, тому що ми кажемо: ну, всі ж так роблять. Он росіяни нам брехню заливають у вуха, давайте придумаємо свої міфи і будемо свою брехню заливати у вуха – оце категорично не розумію, не приймаю, і з цим я точно не буду миритися, бо є постанова, є задача. Я готовий говорити про всіх людей, які мріяли про Україну, творили, але правда не зашкодить.

- Радянський солдат, який вийшов за кордон СРСР, ґвалтував чи не кожну першу зустрічну жінку. Ви і за цю правду?

- Звичайно, якщо ви звертали увагу на мої інтерв’ю, то я згадував про це. Мій дід служив у Червоній армії, він мені розказував, що він у патрулі спіймав представників заградзагонів, які потрошили будинок, побили престарілого господаря будинку і забрали старовинні книги, цінні речі, – він їх заарештував та його ледь під трибунал не віддали за це. У мене немає ілюзій щодо Червоної армії, але у мене й немає ілюзій щодо інших військових формувань, радянських партизан, в тому числі Армії Крайової, в тому числі представників ОУН(м). Хтось каже: тоді була слабка ієрархія, Андрій Мельник же не знав, що вони могли робити різні речі. О’кей, я не кажу, що Андрій Мельник знав чи не знав, я кажу: от конкретно представники ОУН(м) були там і робили те-то, стояли в оточенні, коли хтось вчиняв військові злочини, тобто – були співучасниками. Це не забирає того факту, що радянські так звані партизани теж грабували селян, вбивали, забирали речі, які їм не належать. І я за такий от погляд на історію – справедливий, тому що це єдиний захист від повторення цих історій. Я не можу сприйняти цю ідею: давайте придумаємо наші міфи, щоб боротися з чужими міфами, – мені це не подобається, це дурна нескінченність, ми будемо нагромаджувати свою брехню натомість чужій брехні – й рано чи пізно наша так само завалиться, як і чужа, так пав Радянський Союз.

- Які головні пріоритети у вас зараз, які головні напрямки, що ви лишите з того, що було за попереднього керівництва?

- Декомунізація продовжується, ми міняємо акцент, продовжуємо всю ту роботу, яка стосується прибирання більшовицьких символів з публічного простору, але треба посилити комунікаційні проєкти, креативні проєкти, те, що я називаю креативна декомунізація, й посилити рівень діалогу з громадами й експертним середовищем, в тому числі митцями, художниками, які допоможуть запровадити практики переозначення більшовицької спадщини там, де вона ще з різних причин у законний спосіб не усунута.

- Це типу – там, де лишився Ленін, одягнути його як Попандопуло, чи що?

- Там, де стоїть, наприклад, 40-тонна тачанка і ніхто її не прибирає і ніхто не збирається прибирати чомусь. Ми делікатно нагадуємо, що це потрібно зробити, бо інших повноважень у нас немає, крім як делікатно нагадати, розказати: якщо вона залишається там, то які взагалі можуть бути режими її існування, щоб вона не продовжувала паплюжити пам’ять про мільйони вбитих більшовиками людей, а щоб вона стала інструментом, який викриє більшовиків. Це тачанка військових формувань, які захопили південь України в результаті більшовицької навали в такому-то, такому-то році, – щоб кожна людина, яка приходить, розуміла, що оці люди, хто тут сидить, у них руки в крові. Якщо десь залишаються елементи більшовицької спадщини, вони повинні бути в такому дисциплінарному просторі, вийшовши з якого, будь-який громадянин буде мати абсолютно адекватне розуміння, що це – людиноненависницька імперія.

Оце така наша задача щодо декомунізації, тут є певні естетичні й художні рішення. Тут я за те, щоб наша декомунізація, яка вже стартувала, успішно була здійснена за Володимира і продовжилася, щоб ми не тільки здійснили очищення публічного простору, а й створили такі дисциплінарні простори, які обеззброять комунізм, які покажуть його кривавість, людиноненависництво навіть на рівні відчуттів, – оце б була перемога, якій би я радів!

Я докладатиму зусиль на порозуміння із сусідами, збереження нашої пам’яті в тій самій Польщі. Вже є поступ, уперше за багато років Польща офіційно засудила акт вандалізму, здійснений на горі Монастир, і ми очікуємо подальших кроків – розслідування, покарання, відновлення пам’ятника та інших наших місць пам’яті, щодо яких був здійснений вандалізм. Щодо всіх місць пам’яті, в яких в Україні був здійснений вандалізм, з початку російсько-української війни справи були розслідувані, відновлені тощо, ми очікуємо на те саме зі сторони Польщі – і це теж задача, яка у нас знаходиться в пріоритеті. Інституційна розбудова, посилення комунікацій, інформаційна робота з громадянами, щоб вони розуміли – навіщо цей інститут потрібен.

- Донедавна у нас було уявлення України – жертви: жертва імперії, роздерта, нещасний українець, плаксива ментальність. Останніми роками, все-таки: наші українці – це самураї, люблять свободу, здатні до спротив. Запровадження якого історичного наративу є в центрі вашої візії?

- Такою, якою вона є насправді: це нація громадян, які перед лицем зовнішнього ворога, в дуже складних умовах, зібралися – абсолютно різні, різних національностей і різних класів, бізнесмен, мільйонер, лікар, вчитель, безробітний – зібралися, взяли в руки зброю й пішли захищати свою країну – оце та візія громадянської нації, яка розуміє загрозу, яка переживає за справедливість, за порушення прав, яка готова захистити Україну як простір свободи, простір, де людина торжествує, простір як державу, яка слугує людині, а не державу, яка знищує людину в ім’я своєї самодержавності. Оце візія, яка є насправді, – і я готовий про неї говорити.

- Ви стоїте на стежці абсолютної академічної правди, але там у приймальні є кілька нагород вашому попереднику – від Генштабу, від Головного управління розвідки, від командування «Північ». Як гадаєте, заслужите подібні нагороди на своїй посаді?

- Я прийшов на цю посаду не за нагородами, але якщо в Україні стане на мільйон або на декілька мільйонів людей більше, які здатні пручатися інформаційній та гібридній російській агресії – для мене це буде найкраща нагорода. Якщо ми створимо креативний продукт для школярів, який захистить їх від маніпуляцій свідомістю – це нагорода. Але це гра в довгу, яку ніхто, можливо, навіть і не оцінить, тому що це невидима робота. Хто і коли останній раз винагороджував людей за розробку методичних рекомендацій для шкіл?

- Не знаю.

- От бачите, але ще невідомо, хто вагоміший: творець міфу чи автор гарної методичної рекомендації, імплементованої в навчальний процес, коли сотні й тисячі вчителів навчаються розповідати про складні теми. От, наприклад, Ігор Щупак із Дніпра: він по всій країні їздить, колесить, розповідає – як говорити про складні теми, що робити.

Він же автор багатьох підручників в Україні, це людина, яка живе в школах, живе з вчителями, про нього от тільки заговорили в газетах, коли в його підручнику знайшли фотографію з Кіану Рівзом. А це невидима і дуже важлива робота.

Ми дуже цінуємо нагороди наших партнерів, інститут за останні роки зробив дуже багато роботи. Ці нагороди – за сотні лекцій, прочитаних у різних оперативних командуваннях, у військах, у школах, вищих навчальних закладах тощо, я кожен день підписую десятки запитів на матеріали інституту, навчально-методичні ігри, книги, посібники, спогади про Голодомор, різні матеріали, які потрібні в армії, школі, в університетах, звичайних громадських організаціях, які здійснюють просвітницьку роботу, – кожен день приходять такі запити, за це нагороджений інститут. І я думаю, що будуть нагороди за продукти, які створив інститут раніше. Я дуже вдячний Володимиру за push, який він зробив у сфері декомунізації.

Моя ж задача – продовжити всю цю роботу, зберегти її, в тому числі, привнести те, в чому я сильний. Це про комунікації, про культуру діалогу, про оцю академічну лінію. Я не хочу припиняти нічого, що працювало, я хочу лише привнести і додати, я сподіваюся, що це мені вдасться, а якщо ні, то громадяни України можуть належним чином на це відреагувати, тому я дуже прошу пильно стежити за діяльністю інституту і його ефективністю.

Лана Самохвалова, Київ

Фото Євгена Котенка