Вода у Крим: як Україні зберегти і гуманні принципи, і свої права
Так що, Україні треба відновлювати водопостачання окупованого Росією Криму? Думок щодо цього та висловлених позицій багато: від повного несприйняття відновлення роботи Північно-Кримського каналу до обережних і не дуже припущень, що це може статися за певних політичних умов. Проте – окрім політики у цьому питанні є ще й суто технічні, наукові та економічні аспекти – і всі вони потребують урахування. Давайте замість емоцій просто ввімкнемо тверезий погляд на ситуацію. І тоді виявиться: воду в Крим ми можемо дати лише на наших, українських умовах, а якщо Росія їх не прийме – то нехай за все й відповідає.
Отже, вихідна позиція: спочатку вода окупантів не цікавила
Подачу води Північно-Кримським каналом на територію півострова було припинено у травні 2014 року за рішенням Державного агентства водних ресурсів України, потім підтриманого Кабінетом міністрів Арсенія Яценюка. Звернімо увагу: рішення було прийнято у травні, тобто Україна де-факто вже не контролювала ситуацію в регіоні понад двох місяців, проте вода до споживачів йшла. Цікава мотивація рішення: відповідні органи ще Автономної республіки Крим не розрахувалися за вже поставлену у 2013 році воду – і сума боргу склала 1, 7 мільйони гривень. Відсутність же пропозицій із Криму, по – перше – з ліквідації боргу, та по-друге – по встановленню якихось врегульованих відносин щодо постачання дніпровської води – і стало ґрунтом для прийняття рішення. Тобто, звернімо увагу, мотивація України в 2014-му була суто практичною. Тут треба зауважити і ще одне – навесні-влітку 2014-го у Криму в окупаційної влади була така дивна звичка: якщо телефонували з Києва, по якомусь практичному питанню – майновому, господарському, документальному – слухавки апаратів просто кидалися. Відтак, очевидно, що мотивація України, не була узята зі стелі.
А що з політичним аспектом? Адже регіон вже був окупований, увесь тягар відповідальності за цей злочин та усе, що траплялося після нього нібито свідомо брала на себе Росія. Чи могла Україна не звертати на це увагу? Звісно, не могла і тому у рішеннях щодо води у Крим і вказана ця причина. Проте, і це зафіксувати треба принципово: Україна у 2014 році намагалася діяти саме із гуманітарних міркувань. Тобто, відповідні державні органи готові були вести діалог, навіть якщо він був би складним чи неприйнятним з етичної точки зору. Але – така опція була доступною лише тоді і не скористалися нею окупанти. Так що, здається, хтось сам себе загнав у глухий кут.
Що ж було далі: сільське господарство в Криму не занепадає, воно - зникає
Чому так сталося? А тому що в 2014-му, ейфорія «кримнашистів» – от ми зараз все тут зробимо, води в Криму під землею залийся, дістанемо, кинемо водоводи… Накопали та кинули, потім – переробили систему водопостачання таким чином, що наявні водосховища, що не отримували воду з Дніпра, тепер стали постачати воду до споживачів у містах. А от сільське господарство в степових районах Криму – ну, скажемо так північніше від районного центру Красногвардійське – почало тихо вмирати. Вже перші літні місяці і 2014-го, і 2015-го були посушливими, відтак, вода для поливу овочевих культур та вирощування рису була недоступною. Результат – відомий. Депресивний стан цих сільськогосподарських районів Криму стає очевидним, якщо проїхатися зараз харківською трасою від Сімферополя до Джанкою чи до виїзду у Херсонську область (автор таку можливість періодично має). Занедбаність та в прямому сенсі безпритульність сіл стали очевидними, вода для споживання поки є, як і для присадибного господарства, а от щоб системно працювали підприємства сільськогосподарського профілю – вже ні. Райони, що свого часу мали дещо зневажливу репутацію «помідорних», все менше залишаються такими.
Не можна й забути ситуацію серпня-вересня 2018 року на півночі Криму у містах Армянськ та Красноперекопськ, де розташовані підприємства хімічної промисловості, що належать українському олігарху Дмитру Фірташу, але перереєстровані згідно з російським законодавством. У Армянську тоді стався витік отруйних речовин у атмосферу, причина – у відсутності необхідної кількості води для запобігання такими витокам. Галасу було багато, до речі, окупанти намагалися приховати ситуацію і тільки заява України на міжнародному рівні, змусила окупантів розпочати евакуацію місцевого населення. До речі, восени 2019-го російські правоохоронці нібито зупинили несанкціоновану подачу води з території України до підприємств у Армянську, якраз потрібної для опріснення хімікатів. Зрозуміло, що все це відбувалося незаконно, проте, логіка росіян теж заслуговує оцінки: вони розуміють, що без води є загроза повторення аварії, але трубу перекривають. Окупантів, одним словом…
Але – що ж собі думали в Кремлі та в Сімферополі? Насправді, в росіян було небагато варіантів: побудувати водовод з Кубані разом із «Керченським мостом»; опріснювати воду з Чорного моря (багата на сірководень, а тому це опріснення має бути подвійним, а то й потрійним – з відповідними витратами). А ще була пропозиція перекрити виток Дніпра на Валдаї в Росії (мовляв, це не ваша ріка!), змінити його русло, довести до Кубані – а там знову водовод. Остання версія – шизофренична - та висловлювалася покійним вже Юрієм Лужковим. По-перше, це могло призвести до непередбачуваних наслідків для екології європейської частини Росії, по-друге – це астрономічні суми, які апріорі нема де взяти, на кажучи вже про те, щоби колись їх повернути.
Щодо перших двох варіантів. На Кубані нема джерел води, які могли б узяти на «утримання» ще й Крим, причому – і в промисловому, і в сільськогосподарському, і в побутовому контекстах. Та й будувати водовод – це фантастичні 420 мільярдів рублів, а його експлуатація - ще 20 мільярдів щороку. Опрісняти морську воду – ще дорожче… От тому і не стали будувати паралельно з мостом водовод чи опріснювальні станції – «дєнєг, но ви дєржитесь…»
Що кримчани й робили. Усі спроби знайти якусь підземну воду наразилися на очевидність, про яку говорили вчені – ви не можете її знайти, просто тому що її там нема. До речі, навіть серед вбудованих у російську окупаційну систему діячів, знайшлися тверезі люди, що сказали цю правду. Декан географічного факультету т. зв. «Кримського федерального університету» Борис Вахрушев та директор «НДІ сільського господарства Криму» Володимир Паштецький відверто заявили про це ще минулого року. Кожного літа, починаючи із 2014 року, деякі діячі у Криму (серед них і «голова держради» Владімір Константінов й директор підприємства «Вода Криму» Владімір Баженов) висловлювалися у стилі «а непотрібна нам ця брудна українська вода», із нею навіть пов’язували можливість онкологічних захворювань, проте, води все одно не було...
Видається, окупаційна влада в Криму вирішила просто дочекатися «дна», коли ситуація стане кричущою і треба буде щось робити вже на кремлівському рівні.
Хтось підкрався непомітно: під час епідемії холери щось подібне було…
Остаточно Аксьонова та поплічників підвела аномальна зима-2020 та відсутність достатньої кількості опадів у кримських горах. Вже на початку лютого стало очевидним, що води для Сімферополя залишилося на 90-100 днів і це визнали окупаційні чиновники. «Адміністрація Сімферополя» навіть підготувала відповідний план дій у надзвичайній ситуації: холодна вода по чотири години вранці та увечері, гаряча – тільки на вихідні (Див. нижче). Критичність ситуації визнав і «голова Держводгоспу» Криму Ігор Вайль. Як-то кажуть – догралися.
В Сімферополі з 4 лютого заборонені автомийки та сауни. ДокументАле, вже через декілька діб було прийняте нове рішення: нібито води у Криму вистачає, план погодинного постачання був відмінений, той самий Вайль сказав, що води у Криму стільки, що ще в Україну можна поставляти. Насправді, ніякого рішення нема і як говорять у кулуарах «уряду» в Сімферополі вже через два тижні той самий погодинний графік треба бути вводити все одно. А коли стане тепліше, то російські військові в режимі надзвичайної ситуації будуть розвозити цистерни з водою по мікрорайонам міст. І теж – по годинам. Останній раз таке у Криму було 1994 року влітку під час… епідемії холери.
Залишається погодитися зі словами Владіміра Путіна (буває й таке!), сказаними на нараді щодо Криму 10 січня: «питанням водопостачання та водовідведення тут ніхто взагалі не займався».
Визнайте, що Крим – це Україна і вода – ваша!
А що ж у нас? Яка реакція на розмови щодо можливості поновлення роботи Північно-кримського каналу? Окрім баталій у соцмережах, є ще пачка політичних заяв самого різного ґатунку. Від рішучого несприйняття ідеї будь-якого відновлення водопостачання аж до деокупації - від «Європейської солідарності», «Голосу» та меджлісу кримськотатарського народу до протилежних заяв із «гуманітарним підґрунтями» від інших опозиціонерів – вже із «Опозиційної платформи – За Життя». Представники влади, здається, вирішили перевірити настрої суспільства: звідси і заява глави фракції «Слуги народу» Давида Арахамії щодо можливості подачі води у разі поступок Росії на Донбасі. Але слова – як були сказані, так були узяті назад – реакція суспільства виявилася жорсткою.
І це добре. Тому що просто так чи навіть після поступок Росії у будь-чому відновлювати продаж води до Криму було б неправильно. Бо невідомо куди реально піде вода – а чи не на військові бази та заводи Фірташа в першу чергу? Бо цей гуманний крок України Росія оголосить черговою власною перемогою. Бо за майже шість років Північно-Кримський канал у якому стані? І скільки треба вкласти грошей в його відновлення? Хто це має зробити?
Але усвідомленням цього всього проблема не вичерпується. Тому що окрім світу розрахунків та реальних цифр, є ще світ пропаганди. Йдеться про створення негативного іміджу України, для якої кримчани – це зрадники, які їй не потрібні. Тож водна, транспортна та енергетична блокади – це єдино правильний шлях. Зрозуміло, що люди в Криму, в яких нема інших джерел інформації легко потрапляють в цю пастку. З цим нам тут щось треба робити. Адже час плине – і вже росте в Криму покоління, яке присутність України у своєму житті або пам’ятає погано, або – не дуже й пам’ятає. При цьому – громадянами України залишилася абсолютна більшість кримчан, цей факт підтверджує те, що за біометричними паспортами та різними іншими документами мешканці Криму мігрукють до України десятками тисяч. В Криму живуть наші громадяни, різні, із різним рівнем свідомості цього, навіть його відсутністю – але по закону – вони наші.
Що робити? Спробуємо сформулювати на конкретному прикладі проблеми із водою, хоча вона дотична й до транспорту, й до електрики, й до продуктів харчування. Українська влада має продемонструвати публічну позицію – а саме зробити заяву (і максимально її поширити), що Україна не проти відновити постачання води, світла, запустити транспорт та возити продукти у Крим – проте, робити це наша держава може тільки на своїх умовах. А вони прості: Крим – це територія України – і якщо від України для Криму щось потрібно, то вона готова це надати після підписання відповідних міжнародних договорів, де буде зазначено, що Крим – це Україна. І робити це Україна готова саме через те, що на окупованій території мешкають її громадяни.
Чи піде Росія на таке? Звісно, ні. Але – позиція України стане очевидною та недвозначною. Нехтування ж Росією прав громадян України покаже, що для окупантів важливіше та може стати новим приводом для санкцій, чому не використати новий акцент в їх провадженні, якщо окупант не сприймає ніяких аргументів?
Втім, подивимося – відповідальність за Крим зараз лежить тільки на Росії, це абсолютна реальність, і тому нікому не вдасться із часом уникнути відповідальності.
Віктор Чопа, Київ