Укрінформ продовжує знайомити читачів з кандидатами на посаду уповноваженого із захисту української мови. Інтерв’ю з першим кандидатом читайте за посиланням. Тарас Кремінь – один з двох кандидатів, якого підтримує мовозахисна спільнота. У його доробку нема яскравих виграних судів за мовні права, як у конкурента, але цей миколаївський вчений та за сумісництвом політик зробив чимало для українізації такого складного регіону.

- Тарасе, мовні скандали чи інциденти, як і раніше, слугують чималим подразнювачем для українського суспільства. Тільки-но соцмережі відійшли від схвалення українськомовного меню МакДональдзу, як захлинулися від обурення мовним питанням в останньому соцдослідженні КМІСу. Про що це свідчить?

- Так, державна мовна політика в Україні є надзвичайно непростою, специфічною. Однією з ключових проблем є війна на сході країни, анексія Криму. Якщо порівняти українську ситуацію з умовами, в яких активно впроваджується державна мовна політика в європейських країнах, у тому числі в країнах колишнього Радянського Союзу, то можна з упевненістю сказати, що Україна – одна з небагатьох, яка тільки недавно спромоглася на те, щоб ухвалити закон про українську мову. Втрачено не тільки час, а й можливості. Галузь культури й освіти у 1990-ті, 2000-і роки була в пригніченому стані – через брак фінансування й через низький рівень реалізації тих або інших мистецьких, культурних програм. І це додавало можливостей спекулювати на даній тематиці, хоча проукраїнські сили намагалися цю ситуацію впорядкувати.

Ключову роль тут, звичайно, відігравали ті колективи, ті об’єднання, ті літератори, ті представники культури та академічна спільнота, які неухильно боролися, відстоювали й пропагували українську культуру і духовність. Але ми маємо сьогодні таку ситуацію, коли й з екранів телевізорів, й у соціальних мережах активно мусується питання протистояння всередині суспільства, у тому числі за мовною ознакою. І це жодним чином не стабілізує ситуацію.

- На вашу думку, українізація, яка проводилася ці 30 років, була м’якою?

- Тут ще проблема в термінології. У нас дуже часто плутають державну мовну політику та конституційну норму з захистом української мови як державної – з українізацією. Мені прийнятніше говорити про те, що українська мова – це є один із чинників національної безпеки й оборони. Тому мова є не тільки консолідуючим фактором і фактором єднання – це і наше майбутнє, фактор який демонструє рівень ставлення українського народу до своїх цінностей. І якщо ми не поважаємо такі ключові, базові речі, на яких тримається будь-яка держава світу, то, відповідно, ми маємо й таке ставлення до себе.

- Є цифри одного з останніх досліджень КМІСу, згідно з якими 40 відсотків людей бажають, аби меню в кафе і ресторанах були у тому числі й російською мовою. За попередніми опитуваннями КМІСУ, понад 50 відсотків хотіли б, щоб українська мова була домінуючою, стала мовою абсолютного спілкування в Україні. І при цьому 47% вважали, що потрібно берегти російську. Прокоментуйте це.

- Скажу кілька важливих речей про себе й про мою сім’ю. Миколаївщина – це особливий регіон. Так склалося історично, що тут представлено близько 150 національних меншин, представників корінних народів, у тому числі переселенців, у тому числі в 20-му столітті. У нас є окремі райони, такі як Первомайський, Врадіївський, куди переселяли людей з Західної України за результатами депортації й спецоперації «Вісла» після Другої світової війни. Величезна кількість людей за радянських часів (які в силу того, що Миколаїв був центром суднобудування в колишньому Радянському Союзі) приїздили сюди чи то за розподілом, чи в пошуках свого майбутнього. Бо Миколаїв завжди був (і, можливо, ще колись буде) важливим промисловим, технологічним, інтелектуальним центром не тільки на Півдні України, а й у Східній Європі. Сталося так, що мій батько, уродженець Закарпаття (він був поетом-дисидентом) 1975-го року був відправлений за розподілом як вчитель української мови і літератури на Миколаївщину. Тож по батьковій лінії я закарпатець, мама у мене з Чернігівської області. Тому я в першому поколінні миколаївець, і я жодним чином не називав би південь України російськомовним тільки тому, що частина людей розмовляє російською мовою. Багато хто спілкується українською.

У нас є поселення чеські, болгарські, румунські, єврейські, німецькі, яким понад 200 років. На Херсонщині у нас є шведське поселення. На території Одеської області, Бессарабія – величезна кількість людей, які спілкуються болгарською мовою. Тому назвати цей регіон російським або російськомовним дуже важко. Тут, звичайно, треба дивитися на історичну палітру. І я не сказав би, що дані соціологічних досліджень точно віддзеркалюють стан речей. Звісно, якість державної мовної політики у нас завжди була невисокою. Закону про українську мову вже понад 1 рік, а у нас досі немає важливих інституцій, які мали б контролювати рівень захисту державної мови, я кажу про Офіс уповноваженого з захисту державної мови. Тільки недавно у нас запрацювала Національна комісія зі стандартів української мови. І дуже поволі розвиваються інші сфери, без яких неможливо уявити таке поняття, як захист державної мови.

Насправді, офіс уповноваженого – це досить скромний перелік осіб, які повинні реалізовувати окремі статті мовного закону в частині дотримання мовних прав. Ми постійно фіксуємо стан речей, але ми його досить повільно прогнозуємо і не маємо досі стратегії. Ну, скажімо, мовному закону рік, а Кабінет міністрів досі не має державної програми сприяння опануванню державної мови. Тобто, це основний документ, який мав би бути на рівні акту і впроваджувати деталізовано, покроково все те, що ми хотіли б мати в частині мовної політики в державі. Чи це буде короткострокова програма, чи це буде довгострокова програма, але вона принаймні повинна бути. У нас досі немає порядку здійснення контролю уповноваженим із захисту державної мови.

У нас є моніторинг використання державної мови, але у нас немає моніторингу використання законодавства про державну мову.

- А в чому різниця?

- Справа в тім, що ці дослідження повинні проводитися, аби відчути ситуацію у мовному середовищі в українській державі. Але слід не лише працювати над помилками, а йти на випередження – і формувати свої мовні стратегії.

Які речі міг би контролювати уповноважений? Візьмімо результати проведення ЗНО з української мови й літератури за останні, скажімо, 5 років. Є тільки частина регіонів, де рівень складання зовнішнього незалежного оцінювання випускників закладів загальної й середньої освіти був вище середнього – Центральна Україна, Західна Україна. Але є кілька областей, де рівень складання є найгіршим по Україні. Тобто, це означає, що діти (а це десятки тисяч старшокласників) не отримали можливості вступити до закладів вищої освіти тільки через те, що якість складання була низькою. Це Закарпаття і це Миколаївська область. Це питання щодо рівня й якості викладання навчальних предметів, частина з яких є у переліку обов’язкових до складання в рамках зовнішнього незалежного оцінювання. Такими у нас є українська мова, література, історія, й у нас ще буде запроваджено математику.

А я, звичайно, увів би ще й іноземну мову, бо у нас багатомовне середовище. Що для цього треба зробити? Слава Богу, нашим законом про освіту, до якого я маю відношення як співавтор, запущено державну службу якості освіти. Але тільки з цього року в нас розпочалася сертифікація педагогічних працівників, яка, на жаль, добровільна.

Я був би радий, якби ми мали чітку стратегію і професійну дискусію щодо того, що цей процес треба обов’язково прискорити. Якщо ми сьогодні не підвищимо якість професійної підготовки наших педагогічних, науково-педагогічних працівників, якщо ми не будемо давати якісні конкурсні знання здобувачам освіти, ми будемо мати, як мінімум, отакі результати ЗНО, а як максимум – малоефективних, некомпетентних, безперспективних випускників наших закладів освіти.

Тут виникає третє питання, на яке міг би впливати уповноважений, якби працювала інституція. Це, звичайно, соціальні стандарти, для педагогічних працівників – це оновлена концепція педагогічної освіти, яка була розроблена Національною академію педагогічних наук України, але яка сьогодні пробуксовує.

Важливою є й інша складова. Чому ми говоримо про такі низькі рівні володіння українською мовою та невисокий рівень української у шкільних підручниках, у наукових посібниках, у методичних рекомендаціях, які використовуються в закладах освіти? Коли надаються дозволи Міністерства освіти і науки окремим підручникам, то дуже часто звертають увагу на зміст, а досить мало вивчається мовна компетентність і мовний рівень української. І внаслідок цього у нас виникає величезна кількість скарг на якість підручників.

В умовах пандемії у нас величезним чином зросла увага до такого поняття, як дистанційна освіта. Дистанційна освіта в Україні пробуксовує, як і в усьому світі, через низку проблем. Насамперед – це невисокий рівень доступу до Інтернету. І, за моїми підрахунками, не менш як 800-900 шкіл по Україні не мають такого доступу. Частина закладів мають низький доступ до Інтернету, невисоку швидкість.

По-друге, педагогічні працівники, з точки зору методології й дидактики, були не готові до проведення таких уроків.

І по-третє, не було професійного, адекватного, об’єктивного контролю за здобутими уміннями і навичками. Це призвело до того, що ми маємо невисокий рівень підготовки старшокласників до зовнішнього незалежного оцінювання.

 – Мені здається, що від мовного омбудсмена суспільство очікує якихось яскравих дій. Наприклад, ви терміново виїжджаєте, якщо десь порушились якісь мовні права. Ви зустрічаєте дівчат, які вийшли з маршрутки через те, що відмовилися обслуговувати їх українською, чи змусили слухати російську попсу. Чи ви себе бачите на вістрі такої уваги?

- До речі, такі модельовані ситуації мені пропонувалися й під час співбесіди з міністром культури Олександром Ткаченком. І він цікавився у мене – як би я реагував. Уповноважений із захисту державної мови – це жодним чином не поліцейський. Це не той орган, який повинен гасити пожежу. Я вважаю, що офіс уповноваженого – це інституція рівня Кабінету міністрів, навіть рівня Ради національної безпеки і оборони, він повинен випереджати і попереджати такі пожежі й задимлення. Закону про мову рік, тому для всіх резидентів і не резидентів Української держави, представників бізнесу, органів самоврядування, державної влади, підприємств або громадян України це повинно бути нормою – дотримуватися закону. У нас не може бути вибіркового права: якщо МакДональдз послуговується українською мовою, а, скажімо, інші приватні ресторації або кафе – цього не роблять. Закон суворий, але він – для всіх, тому я, звичайно, завжди буду на боці тих, хто пропагуватиме українську мову, і захищатиму український закон.

Водночас треба працювати з тими суб`єктами чи то господарської діяльності, чи державної влади, які досить уповільнено (чи, може, неуважно) ставляться до дотримання норм закону. Але я може повторити ще раз: тільки тоді, коли держава буде мати інструмент у вигляді програм, відповідного фінансування державної мовної політики, підтримки представників культурної, мовної, академічної спільноти, тільки тоді, коли буде видна стратегія, націлена на консолідацію суспільства, – тільки тоді ми будемо мати результат. А поки що ми виконуємо роботу над помилками.

Буде прикро визнати, що цьогорічна вступна кампанія і результати ЗНО виявляться знову невисокої якості, й велика кількість дітей не зможе пройти поріг з української мови і літератури. Це якраз один із тих маркерів, що ми говоримо багато, а робимо, на превеликий жаль, недостатньо.

Такі ситуації будуть траплятися доти, доки ми не почнемо підвищувати статус української державної мови. В окремих ситуаціях повинна бути тісна співпраця з органами місцевого самоврядування, бо, з одного боку, треба випереджати ситуацію, а з іншого — ставитися до закону, як до певного мовного дороговказу, і допомагати й громаді, і, власне, Україні підвищувати рівень довіри і поваги до закону про мову; він не може бути прочитаний подвійно, як у нас інколи деякі політики собі це дозволяють.

Виконання закону – це і пропаганда, і популяризація його норм навіть на рівні соціальних мереж. З одного боку, повинне бути розуміння тих чи інших норм закону державною владою, комунальними підприємствами, з іншого боку – повинен бути чіткий контроль. Наприклад, якби до мене звернувся міський голова Миколаєва і сказав, що частина співробітників того чи іншого комунального підприємства або працівники закладів культури, викладачі тих чи інших шкіл принципово відмовляються говорити українською, то було б зрозуміло, що має бути проведена робота з засновниками або власниками цих закладів, але обов`язково треба попереджати такі випадки.

Якщо людина принципово відмовляється виконувати закон (чи йдеться про закон про мову, чи про кримінальний кодекс, чи про закон про охорону праці), то має бути передбачене покарання, матеріали повинні передаватися до суду. Бо мудрий чиновник не конфліктуватиме з державою, а держава, як будь-яка держава світу, завжди тримається на дотриманні закону.

- Чи змінилася мовна ситуація на Миколаївщині?

- Однозначно змінилася у кращий бік. Не лише на Миколаївщині, бо, працюючи народним депутатом восьмого скликання, я виїжджав до різних областей України, спілкувався з людьми з різних тем, з різних питань, і доволі часто ми їх вирішували успішно.

Коли ми готували законопроєкт про освіту, однією з найбільш резонансних була стаття «Мова навчання», і разом з комітетом ми робили виїзне засідання у Краматорську, у Сєверодонецьку, зустрічалися з освітянами, з громадськістю, представниками різних сфер, які відстоювали ті чи інші позиції, мали зустрічі на Закарпатті, на Миколаївщині, на Львівщині, Київщині, Одещині, Херсонщині, Кіровоградщині, у Дніпрі. Я побував у всіх регіонах багато разів і радію з того, що ми шукали компромісів. Це вже потім були дискусії стосовно окремих наших прикордонних держав, які вимагали від нас скасування обов`язкової мови навчання – української. Але ключовий фактор був таким, що дитина повинна володіти стількома мовами, скільки дозволять їй бути конкурентною в професійному середовищі, саме тому вона повинна обов`язково володіти державною мовою, повинна володіти мовою своєї народності чи етносу і кількома іноземними мовами. Сьогодні основними мовами спілкування залишаються мови Європейського Союзу, це англійська мова, є частина досліджень, які пишуться французькою мовою. А понад 1 мільярд людей у світі спілкується китайською мовою, і у нас на Миколаївщині в університеті кораблебудування близько 700 студентів із Китайської Республіки вивчають спочатку українську мову, а потім українською здобувають навички і знання з тих чи інших дисциплін, пов`язаних із суднобудуванням, машинобудуванням, спротивом матеріалів тощо. Але насправді без підвищення статусу української мови за рахунок впровадження ефективної державної політики (а це, в тому числі, державна програма сприяння державній мові) важко буде втримувати ситуацію, ми будемо тільки продовжувати працювати над помилками.

- Скажіть, ви прибічник кнута чи пряника у відстоюванні мовних прав? Чи треба виробити якісь правила чи регламенти, бо кожна мовна сварка – вона чутлива для суспільства. Як відстояти права, щоб це не стало загальноукраїнським скандалом?

- Розумієте, у нас усе в суспільстві поділено за якимись крайнощами – “кнут або пряник”... А це навіть не наше прислів`я. І ця роздвоєність, яка у нас є в історії, й про яку писали і Куліш, і Винниченко, і Грушевський, і Драгоманов, – це власне не те, з чим ми повинні сьогодні працювати. Росія – агресор чи наш таки східний друг, у нас є консолідація суспільства чи ні? Ми не можемо говорити такими крайнощами. Але тільки тоді, коли у нас будуть сильна армія і сильна держава, тільки тоді, коли у нас буде високий рівень підтримки до державної мови, – тільки тоді у нас відбудеться консолідація в суспільстві.

 2010 року я став депутатом Миколаївської обласної ради і представляв комісію з питань освіти, науки, сім`ї, молоді та спорту, в 2014 році я очолив Одеську обласну раду – і можу з посиланням на моїх колег, побратимів і друзів розповісти всій Україні, що таке «руская вєсна» і Новоросія в Миколаївщині в 2014 році. Це надзвичайно трагічна сторінка, але завдяки консолідованій позиції Миколаївщини і півдня – ми змогли утримати ситуацію. Я вважаю, що державна культурна, мовна політика, якщо хочете – політика відкритості, довіри, але відстоювання своїх інтересів, вони повинні бути ключовими.

Історично так склалося, що Миколаївщина завжди була відірвана від великої України й інформаційно, і транспортно. Усі знають про погані дороги, погану залізницю, відсутність аеропорту на Миколаївщині тощо. Відповідно, південь України відірваний від іншої частини держави, це ускладнює обмін досвідом, враженнями, культурними надбаннями. Що ми почали робити в 2014 році? Ми почали активно впроваджувати поїздки наших дітей чи то до столиці, чи то до Західної України, залучати їх до участі у святах. З іншого боку, ми приділили увагу фестивальній роботі. Зокрема, на Миколаївщині понад 20 років проводиться міжнародний фестиваль дитячої творчості «Золотий лелека», де понад тисяча дітей з усіх куточків України, в тому числі з Донецької, Луганської областей, Західної України і країн близького зарубіжжя – приїздили до нас подивитися, що насправді нічого страшного немає, за українську мову тут язики не відрізають тощо – не буду повторювати російську пропаганду.

Третя важлива складова – це освітні, освітньо-наукові комунікації, у нас укладено угоди між нашими університетами, школами, окремими інституціями, театральними колективами, з колегами з різних регіонів. Я був одним із ініціаторів того, щоб свої гастролі, відроджені після фактичного знищення Луганського академічного музично-драматичного театру (який зараз у Сєверодонецьку – художній керівник і директор Сергій Дорофєєв), вони провели у нас тут, на півдні. Тому, власне, якщо буде державна політика, я гарантую, що буде ця консолідуюча робота.

- А ваша посада передбачає якусь таку, бюрократичну творчість чи ні?

- Бюрократичну творчість? Я не знаю, я за своєю природою не є бюрократ, я є людиною творчою, саме тому займаюся і науковою діяльністю, і письменницькою працею. Але досвід управління і в органах місцевого самоврядування, і правозахисної діяльності – у мене є досить високий.

Інституції на кшталт Уповноваженого із захисту мови є в багатьох інших країнах. Це або мовні інституції, або академічні інституції. Наприклад, Британська Рада у Великій Британії. Але всі вони належать до Європейської федерації мовних інституцій, а вона створена, щоб обмінюватися досвідом – в який спосіб посилювати роль мовної політики з урахуванням європейського досвіду.

Нам пощастило, що в Україні є й Інститут українського мови, й Інститут мовознавства НАН України. І якщо офіс Уповноваженого зможе об’єднати з ними зусилля, то ми зможемо стати повноправними членами Європейської федерації національних мовних інститутів. Важливо засвоїти цей досвід, щоб офіс уповноваженого приніс результат для Української держави. 

Взагалі, у зміцненні мови є багато нових і не дуже відомих напрямків. Наприклад, Українська держава, незважаючи на наявність міждержавних угод, не стимулює українських громадян іноземного походження на навчання в Україні. Це викликано двома проблемами. По-перше, Міністерство закордонних справ досі не спростило систему отримання українського громадянства для осіб, які мають посвідчення закордонного українця, у нас таких комісій відбувається чотири на рік, при тому, що десятки тисяч громадян України виїжджають на заробітки з України, а заїхати і повернутися сюди етнічні українці (з кола тих, чиї батьки емігрували — ред.) не можуть, бо дуже невисокий рівень мовних курсів при закладах вищої освіти, бо перш ніж стати студентом українського університету, треба мати відповідний бал і рівень володіння державною мовою. Тож повинна бути спрощена система.

І по-третє, для посилення ролі української мови в Україні треба посилювати роль української мови у світі. За межами України мешкає не менше 10, може навіть 20 мільйонів етнічних українців, які крізь сльози просять Україну підтримати їх у їхньому бажанні інтегруватися в українське мовне, культурне, геополітичне середовище. Але, на превеликий жаль, відповідь не завжди задовольняє цим потребам. Тому ця співпраця має бути надзвичайно потужною. Я навіть не можу уявити українську літературу без літератури діаспори, мені важко уявити її без поїздок українців з пропагандою української культури за кордон... Але ж одним зі способів єднання є державна мова, спільна історія, спільне коріння, і це коріння повинне бути міцним.

Офіс уповноваженого – це один із тих ключових органів, який повинен допомагати, чути, стимулювати і розвивати цей напрямок.

Олена Мігачова, Київ