Референдум 1-12-1991: що тоді говорили і думали про Україну в Москві

Кінець 1991-го, власне й як увесь рік, виявився епохальним і для країни, що називалася СРСР і для України. 90,32 % – майже 30 мільйонів громадян проголосували тоді за незалежність, обравши самостійний шлях – окремо від «старшого брата». Волевиявлення українського народу поставило остаточну крапку в подальшій долі Радянського Союзу – він зник з політичної мапи світу. І тогочасна російська політична еліта нервово й агресивно відреагувала на прагнення українців до самостійності – давався взнаки імперський ген. Територіальні претензії, погрози і безпрецедентний економічний шантаж проявилися одразу після проголошення незалежності України в серпні 1991-го, і з новою силою спалахнули після Всеукраїнського референдуму 1 грудня.

Втілити погрози в життя російським політичним елітам тоді завадили декілька суттєвих перешкод: сильна політична турбулентність всередині самої Росії, економічна нестабільність, а також розбрат поміж самих московських еліт – старих, комуністичних і молодих, демократичних, які зчепилися в герці за владу. Просто кажучи, до України тоді у московитів «руки не дійшли»; стримувало й те, що за українську незалежність проголосували і Крим (54,19%), і Донбас (понад 80%)…

Як два російські президенти про Україну в Москві розмовляли

2 грудня 1991 року, наступного дня після Всеукраїнського референдуму, президент СРСР Михайло Горбачов розмовляв із президентом Російської Федерації Борисом Єльциним.

Ось як цю розмову описує в своїх «Щоденниках» Анатолій Черняєв – радянський партапаратник, помічник Михайла Горбачова з міжнародних питань, один із архітекторів горбачовської перебудови: «…Вечером вчера он говорил, о том же по телефону с Ельциным. Тот куда-то ехал в машине. Был уже пьян. М.С. уговаривал его встретиться вдвоем, втроем + Кравчук, вчетвером + Назарбаев. Тот пьяно «не соглашался»:

– Все равно ничего не выйдет. Украина независимая.

– А ты, Россия? – возражал М.С.

– Я что! Я – Россия! Обойдемся. Ничего не выйдет с Союзом… Вот если вернуться к идее четвертного Союза: Россия + Украина + Белоруссия + Казахстан?

– А мне где там место? Если так, я ухожу. Не буду болтаться как говно в проруби. Я – не за себя. Но пойми: без Союза все провалитесь. И погубите все реформы. Ты определись. От нас двоих зависит все в решающей степени.

– Да как же без вас, Михаил Сергеевич! – пьяно куражился Ельцин.

– Ну, а что же я, где… если нет Союза?..

– Ничего… Вы оставайтесь – милостиво соглашался Ельцин».

Ця розмова є показовою. Горбачов марив «союзом нерушимым», хоч і в усіченому вигляді, нехай без Прибалтики і Закавказзя, але «з собою» на чолі. Єльцин бачив себе керманичем «Великой России», яка мала б стати правонаступницею СРСР. Але ніхто не уявляв себе без України. Результат загальноукраїнського референдуму спочатку приголомшив російський політикум, а потім викликав величезну хвилю обурення. Ліберальна газета Коммерсантъ писала: «Добрые малороссы, вероятно, надеялись, что благодушный М.С.Горбачев, равно как и российская революционная демократия, поведут себя в духе народной песни: «I в дорогу далеку ти мене на зорi проводжала, і рушник вишиваний на щастя, на долю дала». ( Показовий момент: пісня не «народная», її автори – поет Андрій Малишко і композитор Платон Майборода. Але для московського імперіалізму то жодного значення не має. - Ред.) Вместо вышитого рушника, однако, были дадены в основном заклятия и проклятия. С заклятиями слезливого характера выступил вконец опечаленный М. С. Горбачев, вероятно, осознавший, что, покуда он улавливал в свои сети Литву, от рук отбилась Украина, а в итоге убежали все. Грозными проклятиями проводили строптивую сестричку слившиеся в горести одной демократы и государственники – они опять решили взять Крым под российскую державу…».

Українсько-російський кордон: непорушний, чи… «поживем – увидим»?

Заяви про територіальні претензії РРФСР до УРСР розпочались ще в серпні 1991-го, одразу після проголошення Україною незалежності. Наприклад, вже через два дні, 26 серпня, тодішній прес-секретар президента Російської Федерації Павло Вощанов, виступаючи по російському ТБ, заявив про можливості перегляду Росією кордонів з усіма республіками (крім Прибалтики); того ж дня, в телеінтерв’ю, російськими територіями назвав Крим, Донбас, Харківщину, Одещину і Придністров’я тодішній мер Москви і «нібито» демократ Гавриїл Попов.

26 серпня на сесії ВР СРСР ще й майбутній мер Санкт-Петербурга Анатолій Собчак пропонував «снять пудовые гири с ног страны; ликвидировать пережитки коммунистических структур, а затем думать о независимости…» Тут можна згадати Юрія Щербака, котрий зауважив, що «…наші російські партнери і друзі тоді весь час казали: «Давайте спочатку разом. Не бігайте по своїх національних квартирах. От у нас є спільна справа». Ті ж самі пісні, про які писали Винниченко і Грушевський у 17-му році, те ж саме було. Ну, тільки не було вже у нас ілюзій щодо послідовності російських демократів…»

Віце-президент РРФСР Руцкой заявив газеті «Россия», що «як громадянин» він «обурений бажанням України відокремитися». Щоправда, 28-30 серпня він змушений був їздити між Києвом і Алма-Атою (казахи від подібних заяв теж занервували), підписувати комюніке й іти навспак. 28 серпня на переговорах між українськими і російськими делегаціями в Києві все ж була заявлено про те, що Росія не має територіальних претензій до України. Скандал вдалося зам’яти. Тоді біля Верховної Ради російську делегацію зустрічав 20-тисячний натовп, що скандував: «Україні – волю!» І це теж справило належне враження на росіян. Коли Анатолій Собчак захотів виступити з промовою про «братскіє отношенія», українці його просто засвистали… Наступного дня, 29 серпня 1991 року, постійний представник України в ООН заявив, що республіка не претендує на ядерну зброю і готова передати її РРФСР. Між іншим, кожна п’ята ядерна боєголовка знаходилася тоді в Україні. Російські газети писали, що «передел границ грозит катастрофой», і що росіяни й українці зрештою домовилися, а негласний результат цих домовленостей наступний: «Україні – Крим, Росії – атомну бомбу».

Не тільки прес-секретар президента РФ Вощанов виступав із провокативними заявами, а й сам Єльцин, хоча й не так відверто, але натякав на можливий перегляд кордонів. 28 серпня 1991 року на зустрічі з закордонними співвітчизниками, котрі кричали про «вєлікую і нєдєлімую» Росію, Єльцин зауважив, що поки що кордони навряд чи переглядатимуться, але… «поживем – увидим…»

В «Известиях» була опублікована стаття тодішнього секретаря Конституційної комісії РРСФР Олега Румянцева, в якій він називав українську незалежність «так называемой», а намір відокремитися України порівнював із тим, як «всадить нож в спину победившей российской демократии». До речі, тодішня російська пропаганда говорила про «комуністичну» українську незалежність і «вільну, демократичну Росію».

Одразу після українського референдуму Собчак дав інтерв’ю газеті Le Figaro, в якому знову торкнувся теми територіальних претензій Росії на Крим і Донбас у випадку остаточного виходу України зі складу СРСР.

З подібними шовіністичними промовами і заявами виступали майже всі російські політики: з парламентської трибуни, зі шпальт провідних друкованих видань, з телеекранів, вимагаючи повернути Росії Крим і негайно денонсувати двосторонній договір, підписаний у листопаді 1990 року між РРФСР і УРСР (у 6-ій статті документа сторони визнавали і зобов’язувалися поважати територіальну цілісність одна одної). Дехто навіть погрожував «остановить хохлов ядерными минами на Перекопе…»

Лідер кримськотатарського народу Мустафа Джемілєв в одному з інтерв’ю розповідав, як у 1991 році, майже одразу після путчу, кримськотатарська делегація їздила в Москву на запрошення Галини Старовойтової, яка була помічницею Єльцина з національних питань. Росіяни начебто всіляко підтримували кримських татар, навіть показували проєкт постанови Верховної Ради РФ про офіційне визнання Меджлісу кримськотатарського народу як вищого (представницького) органу кримських татар з яким потрібно розв’язувати всі проблеми, «І, начебто між іншим так, запитали: «А як ви дивитеся, у нас тут проєкт такий, постанова про скасування указу Верховної Ради СРСР від 19 лютого 1954 року щодо передачі Криму Україні… І дійсно, нікого не спитавши, Хрущов взяв і передав. Як ви на це дивитеся?» Ну, ми відповіли: «… чому це раптом ви почали з 1954-го? Давайте, почнімо з 8 квітня 1783 року, коли Крим був незаконно приєднаний до Росії, а фактично був захоплений». Це їм дуже не сподобалося, вони якось до нас інтерес втратили, дружба на тім і закінчилася».

З нотаток російського високопосадовця

Вельми промовистими щодо настроїв тодішнього вищого російського керівництва є записи в «Щоденниках» Анатолія Черняєва:

«7 октября 1991 года. Кравчук. Показывают по ТВ. Присваивает себе и ядерные ракеты, и Донбасс, и Крым… Идиот… Он что – считает, что и Севастополь ему принадлежит? Нет уж… тут самый что ни на есть «демократ», если он русский – будет против… И еще как будет!.. И не отбирать придется Севастополь у Кравчука, а пусть он его попробует «взять»!»

«9 ноября 1991. Суббота. «…по ТВ вчера …Кравчук заявил, что Центр окончательно себя исчерпал и ни о каком политическом Союзе речи быть не может. Украина будет самостоятельной. Выразил уверенность, что на референдуме 85% проголосуют за это… Украина уйдет… А за Крым… + Севастополь, может быть, Донбасс и Одессу… им придется иметь дело с Бурбулисом… И придется хохлам хвост поджать! Плюс казачество… Вчера же по ТВ показали их «всесоюзный» слет в Ставрополе! – Поклялись служить России, как века назад…»

«21 ноября 1991. Я не верю, что Союз в том виде, в каком его хочет вот сей час М. С., жизнеспособен. И, наверное, завтра не состоится парафирование. Не говоря уже о том, что Кравчук вчера еще во всеуслышание заявил, что никогда не подпишет никакого Союзного договора. А народ уже выпустил хохму: одна ушанка (треух) + 5 тюбетеек = новый Союз. Смешно, а правда… Однако, возможен и вариант ухода мусульманских республик в мусульманский мир, на Юг. Но тогда в Казахстане – война… И на Украине – война: Крым… Нельзя его отдать, это позор для национального самосознания России. А оно – единственно «идейная» опора российской политики. Иначе народ не выдержит экономической реформы».

А ще в липні 1991-го, під час візиту німецького канцлера Гельмута Коля в Київ, де відбувались тоді офіційні переговори між німецьким канцлером і президентом СРСР, нотатки Черняєва були не такими категоричними:

 «6 июля 1991 года. Суббота. Вчера: Киев, Коль и Ко. Сам город… 35 лет не был там. Шофер – «экскурсовод» (мы с Игнатенко в «Чайке»). Ощущение, будто в каком-то большом западноевропейском, скорее, немецком городе: ХІХ век, улицы, зелень, прибрано, чисто, ухожено… И, говорит шофер, в общем, сытно. В сравнении с Москвой!.. А Украина может и «сама по себе», без нас. Но хочет уйти… Лозунги демонстрантов: «Коль – да! Горбачев – нет!»

Варто також додати, що ставлення російської політичної верхівки до своїх українських колег було зверхнім, а іноді й відверто зневажливим: «6 июля 1991. Суббота. Кстати, Коль встречался отдельно с Кравчуком, Фокиным (предсовмина УССР) и… Гуренко (первый секретарь ЦК КП Украины)… На обеде он явно держался с ними снисходительно, свысока… А публика эта (что президент, что премьер, особенно) – серая, надутая, посредственности! Но «мнит» о себе!» Тож «братство», навіть на такому рівні, було оманливим.

Як Горбачов за три тижні до власної відставки умовляв Захід «не поспішати» з визнанням України

«Незалежність України означає кінець Горбачова» – таким був заголовок у Financial Times після оголошення результатів Всеукраїнського референдуму; «Незалежність України забила останній цвях у домовину нової радянської конфедерації», – резюмував US News & World Report. Заголовки інших західних ЗМІ були фактично ідентичними.

Втім, настрої на Заході були все ж тривожні. Після українського референдуму 1 грудня Горбачову подзвонив Джордж Буш-старший. Лідери двох країн довго розмовляли, обговорюючи здебільшого результати українського референдуму. Горбачов наполягав, що «…«независимость» – это отделение, а отделение – это «Югославия» в квадрате, в десятой степени!» Як пише у «Щоденниках» Анатолій Черняєв, Буша особливо непокоїла можливість ««насильственных процессов» из-за Крыма, Донбасса…» Горбачов затято наполягав на важливості Союзу. Зрештою, Буш побажав Майклові «успіху в справі «возз’єднання», але, то був радше такий собі ввічливий дипломатичний реверанс, адже Сполучені Штати, так само як і інші західні партнери, фактично вже зробили ставку на Єльцина, в чиїх руках сконцентрувалася майже вся влада. Натомість Горбачов перетворився на голого короля, в якого ось-ось відберуть його останню цяцьку – мрію про Союз.

3 грудня Горбачову дзвонив Коль і теж темою обговорень була Україна. І Горбачов знову радив «…не суетиться с признанием, не ставить под угрозу «по-дружески» выработанное в отношениях…» По суті, Горбачов м’яко шантажував всіх лідерів G-7, умовляючи відтермінувати визнання України, адже від долі Союзу залежала й його подальша роль у владі. Можна сказати, що в деякій мірі це йому вдалося: США визнали українську незалежність лише 25 грудня, Німеччина – 26, Франція – 27, Японія, Італія – 28, Велика Британія – 31 грудня.

Першою з Великої Сімки Україну визнала тільки Канада – сталося це на другий день після проведення Всеукраїнського референдуму. Втім, спинити історичний процес, а тим більш повернути його назад, було вже неможливо. 25 грудня 1991 року, в день визнання незалежної України Сполученими Штатами Америки, Горбачов складе з себе повноваження президента СРСР – так само, як 24 серпня 1991 року, в день проголошення Акта української незалежності, він склав повноваження Генерального Секретаря ЦК КПРС.

Після оголошення результатів Всеукраїнського референдуму, коли хвиля ейфорії вщухла, уже було зрозуміло: на Україну чекає важке становлення. Потрібно було вчитися азам державництва; самостійно, без огляду на Москву, ухвалювати доленосні, часом непопулярні рішення і… намагатися якщо й не протистояти на рівних Росії, то хоча б казати їй рішуче «ні» на надто нав’язливі домагання. Що ж, як казав грузинський філософ Мераб Мамардашвілі, коли його рідна Грузія, так само як і Україна, звільнялася від радянської, а фактично від московської опіки, «Незалежність нам потрібна зокрема і для того, щоб себе побачити».

Світлана Шевцова, Київ