Чому Україна досі не в НАТО?
Міністр закордонних справ України Дмитро Кулеба у колонці на сайті провідного американського аналітичного центру Атлантична рада розвінчує російські міфи стосовно НАТО та закликає членів Альянсу переглянути політику щодо України та Грузії, надавши обом країнам членство. Укрінформ публікує власний переклад колонки міністра.
У нещодавньому інтерв’ю програмі Axios на каналі HBO Президент України Володимир Зеленський заявив, що хотів би поцікавитися в президента США Джо Байдена, чому Україна досі не в НАТО.
Запитання Президента Зеленського викликало багато дискусій, охопивши широку авдиторію. Відтоді українські журналісти запитують мене: «То чому Україна все ще не в НАТО?» Відповідаючи на це запитання втретє чи вчетверте, я зрозумів, наскільки насправді задоволений тим, куди рухається ця дискусія.
То чому, справді, Україна не входить до НАТО?
Сучасна Україна не лише отримує безпекову допомогу, а й надає її у своєму регіоні. Уже майже сім років Україна успішно протидіє російській агресії, захищаючи не лише себе, а й ширший регіон між Балтійським та Чорним морями. Україна накопичила безцінний досвід стримування російської агресії на звичайному, воєнному полі бою, а також у галузі гібридної війни, яка сягає від кіберпростору до дезінформації й далі. Ці фактори мали б зробити Україну сильним кандидатом на членство у НАТО.
Це – раціональний аспект відповіді на запитання Президента Зеленського. Однак є й емоційний аспект, який слід врахувати. Мабуть, найкращий спосіб зрозуміти цю діалектику – застосувати неврологічний підхід та розглянути як раціональний, так і емоційний підходи до майбутнього членства України в НАТО.
Будь-який раціональний аналіз включав би необхідність подальшого покращення сумісності українських збройних сил із колегами по НАТО. Він передбачав би завершення впровадження стандартів НАТО та продовження ширшого процесу євроатлантичних реформ.
Це – складний перелік справ, однак усі заявлені цілі є абсолютно досяжними. Справді, з 2014 року Україна вже досягла значного прогресу на цьому шляху, і процес нещодавно отримав додатковий стимул у багатьох сферах.
Емоційна сторона рівняння значно менш очевидна. Поєднання міфів та страхів активується одразу, щойно слова «Україна» та «НАТО» з’являються в одному реченні. Часто цей ураган емоцій переважає будь-яку логіку й розум. На відміну від цілком раціонального переліку справ, ця емоційна реакція небезпечно вводить в оману, і її слід розглядати відповідно.
Протягом останніх років Росія поєднує воєнні операції з дезінформаційними кампаніями, покликаними виправдовувати ці агресивні дії. Ключовою темою була ідея принципово оборонної Росії, змушеної захищати свої кордони від «розширення НАТО».
Весь цей наратив засновано на давно розвінчаних твердженнях про «обіцянку», яку Захід дав Радянському Союзу, не розширювати НАТО на схід після падіння Берлінської стіни. Згідно з російською версією подій, держсекретар США Джеймс Бейкер в 1990 році пообіцяв радянському лідерові Михайлу Горбачову, що НАТО не просуватиметься на схід, якщо СРСР не противитиметься возз’єднанню Східної та Західної Німеччини.
Архівні документи доводять, що такої обіцянки ніколи дано не було. Навіть сам Горбачов заявив у жовтні 2014 року, що ця тема тоді не обговорювалась.
Це видається резонним. На початку 1990 року ніхто б не розглядав навіть теоретичної можливості прагнення будь-якої з країн Варшавського договору приєднатися до НАТО. Натомість тодішні дискусії щодо розширення НАТО стосувалися саме Східної Німеччини.
Ця дещо примітивна, але цілком характерна омана дала Москві змогу просувати міф про дволике та експансіоністське НАТО. Тим часом Росія зручно відіграє роль жертви, змушеної захищатись, окупуючи землі своїх сусідів. На жаль, багато людей у всьому світі продовжують вірити цьому обману.
Міф про обложену Росію, яка мужньо захищається від експансіоністського НАТО, є центральним складником ширшого аргументу про те, що західному світу слід уникати «провокування» Росії. Одним із ключових уроків 2000-х та 2010-х є те, що ніщо не заохочує агресію Кремля більше, ніж заклики «не провокувати» Росію.
Насправді Москва завжди вправно сіяла страх. Нам слід уважно прислухатися до російських сигналів, але ми не повинні дозволяти їм керувати нашими стратегічними рішеннями. Якщо послуговуватися термінами з неврології, Росія завжди стимулювала лімбічну емоційну систему союзників з НАТО, тоді як Україна зверталася до їхніх фронтальних раціональних часток. Лімбічна система важлива, але саме лобові частки рухають людство вперед.
На саміті у Бухаресті 2008 року НАТО чітко заявило, що колись Україна й Грузія стануть членами НАТО. Альянс також підтримав заявки обох країн на План дій щодо членства (ПДЧ) і погодився, що це стане наступним кроком на шляху до можливого членства.
Від бухарестського саміту минуло тринадцять років, але Україна й Грузія все ще чекають.
Слоном у посудній лавці завжди була Росія. У 2008 році спроба заспокоїти російського слона видавалася непоганою ідеєю, але тепер зрозуміло, що це була помилка.
З часу бухарестського саміту 2008-го Україна та Грузія зазнали російського воєнного нападу, втративши багато життів та значну територію. Цю агресію вдалося стримати, але трагічно високою ціною. Україна втратила понад 14 000 життів, захищаючись від нападу Росії.
Жодна з двох країн не скорилася російській агресії. Не відмовилися вони й від прагнень стати членами НАТО. Навпаки, обидві провели численні реформи, аби наблизитися до Альянсу, і досягли статусу партнерів з розширеними можливостями НАТО. Коли поточну ситуацію розглядати з цієї довгострокової перспективи, цілком природно, що так багато українських журналістів запитують мене, чому НАТО ще не надало Україні ПДЧ.
Я глибоко вдячний Генеральному секретареві НАТО Єнсу Столтенбергу за його чітке нагадування, що «жодна стороння країна не має права вето, і час сфер впливу закінчився».
Під час пресконференції на початку лютого в штаб-квартирі НАТО разом з прем’єр-міністром України Денисом Шмигалем, Генеральний секретар Столтенберг зазначив, що «двері НАТО залишаються відкритими». Він нагадав, що ще 2008 року Альянс ухвалив рішення стосовно членства України, і підкреслив, що НАТО продовжує дотримуватися цього рішення. Це – важливо, але, здається, настав час для всіх членів НАТО зробити довгоочікуваний крок уперед і надати ПДЧ як Україні, так і Грузії.
Не тримаймо це рішення заручником міфів та страхів, які затьмарюють наше стратегічне мислення і спотворюють наші міркування.
Довіра між Альянсом, Україною та Грузією неухильно зростає. Останнім прикладом цього стала моя участь разом із грузинським колегою Давидом Залкаліані в нещодавній закритій міністерській зустрічі НАТО з питань безпеки в Чорному морі.
Варто підкреслити, що Україна також нещодавно прискорила власні внутрішні євроатлантичні реформи. Зокрема, минулого місяця український парламент схвалив у першому читанні довгоочікувану реформу Служби безпеки України, розроблену відповідно до рекомендацій НАТО. Дуже важливими є зростання довіри між спецслужбами України та держав-членів НАТО, а також збільшення сумісності між збройними силами. Ми вважаємо, що настав час для додаткових кроків у цьому напрямку.
Українці розуміють, що План дій щодо членства – це не те саме, що членство, але все ж він стане чітким сигналом того, що ідея майбутнього членства в НАТО – не лише декларація. Цей крок засвідчить, що Альянс виконує власні зобов’язання, взяті у Бухаресті 2008 року. Він чітко покаже, що НАТО прагне захищати цінності демократії і свободи, основоположним для яких є право націй обирати своє майбутнє. Крім того, успіх України та Грузії продемонстрував би іншим, що за свободу й демократію варто боротися.
Україна і Грузія мають значення для НАТО. Навіть у їхньому нинішньому статусі партнерів, а не членів, вони вже фактично захищають східний фланг Альянсу й відіграють вирішальну роль у безпеці Чорноморського регіону.
Україна протягом десятиліть брала участь у місіях, очолюваних НАТО. Зовсім нещодавно коронакриза привернула увагу до переваг синергії України й НАТО. НАТО надало Україні деяке дуже важливе медичне обладнання для допомоги в протидії пандемії, а унікальний український флот вантажних літаків «Антонов» дав змогу членам Альянсу отримувати невідкладні медичні поставки.
Я вітаю оновлену увагу до прагнень України щодо НАТО, привернуту після нещодавніх коментарів Президента Зеленського. Наступного разу, коли ви почуєте, як хтось запитує: «Чому Україна досі не в НАТО?» – спробуйте уникнути всіх міфів та підійти до цього питання раціонально. Урешті-решт єдиною розумною відповіддю є те, що Україні справді слід надати ПДЧ, і вона врешті приєднається до Альянсу. Це не неврологія.
Дмитро Кулеба, міністр закордонних справ України
Перше фото з відкритих джерел
