Україна Медведчука не любить, і це – назавжди
Чим насправді викликаний цей крок влади? Як він корелює з глибинною причиною – стабільним несприйняттям України з боку цього персонажа? І чому санкції проти нього – вчасні та справедливі?
Спробуємо розставити акценти.
Ще раз нагадаємо – а хто такий Медведчук?
Політична кар’єра Віктора Володимировича мала цікаву траєкторію в сучасній українській історії. Ще наприкінці 90-х йому вдалося не без зусиль стати народним депутатом, маючи електоральним плацдармом умовно рідне Закарпаття. А 1998-го – з’явилася і політична обгортка амбіцій політика Медведчука – партія СДПУ(о). І одразу почалося – наявність оцієї «о» породила чимало жартів. А чи це, часом, не звичайний політичний нуль, на який помножаються всі зусилля і всі гроші, які кидаються на те, аби Україна сприйняла того, кого вона фізично не сприймає?
І точно! В публічній політиці досягнення пана Медведчука – очевидно бліді. Як лідер СДПУ(о) він єдиний раз повів свою партію на вибори особисто на чолі списку та здобув 2002 року аж 6,27% голосів виборців, бувши на той час де-факто партією влади.. Проте політичний хист Віктора Володимировича – це тіньовий, непрямий вплив на політику. Реальним його досягненням стала посада глави Адміністрації президента Кучми все того ж 2002 року. На ній Медведчук прославився інформаційними кампаніями проти опозиції, «темниками» для ЗМІ, та вікопомними політичними афоризмами: «Влада сильна зараз як ніколи» (кінець 2002 року) та «Ющенко ніколи не стане Президентом України» (літо 2004 року).
Помаранчева революція спростувала обидва ці фантазми стратега пізнього Кучми вщент. І – до 2014 року Медведчук впав у політичну летаргію. Хоча, щось він і намагався. Але. На виборах 2006-го «антипомаранчеве» утворення «Не ТаК!» отримало жалюгідний 1% (Медведчук у списку був третім). Наступна інкарнація під виглядом руху «Український вибір» в часи Януковича, що агітувала за вступ України до Митного союзу із Росією, не отримувала більше 2% підтримки за соцопитуваннями. Здавалося – це повний маргінес та згасання.
Кум двох президентів
Але стався 2014 рік – агресія Росії проти України. І Медведчук виплив як учасник перемовин спочатку – про припинення вогню, потім – про обмін полоненими. Чому так сталося? Відомо, що саме на цій кандидатурі наполягала Москва, і цей факт нам треба пам’ятати. Відтак довелося рахуватися із наявністю саме такого персонажу в переговорному процесі: всім також відома тактика Москви – якщо щось із її пропозицій не сприймається – вона просто саботує перемовини.
Також відомо і те, що за п’ять років президентства Порошенка Медведчук значно розширив свій непублічний вплив – передусім, в інформаційному полі – купивши через посередника, а зараз – також підсанкційного Тараса Козака – низку телеканалів, через які став провадити свою, також відому, проросійську лінію.
Ця лінія має своє підґрунтя та історію – ще з першої публічної зустрічі Медведчука та Путіна навесні 2002-го, коли Москва вирішила відверто підтримати СДПУ(о), комуністів та «За ЄдУ!» на виборах в Україні. Хоч би як там було, але саме після цього пан Медведчук став старанним промоутером усього путінського в Україні – починаючи від спроб увібгати Україну в ЄЕПу – до Митного союзу. Підкріплено все це було майже родинними зв’язками: Медведчук став кумом одразу двох російських президентів – і Путіна, і Мєдвєдєва. Ну, це означає дуже довірену людину.
Інша справа – в чому секрет цієї безмежної довіри до українського діяча з боку вихідців з КДБ у Москві? Мало сумніву в тому, що вона витікає з ролі, що її зіграв Медведчук дуже давно – під час радянських судилищ над дисидентами. Один з найбільш відомих – процес Василя Стуса, де Віктор Медведчук старанно грав роль державного «захисника». Схоже, зіграв її так, що це не могло не сподобатися замовникам. Тобто і «папочка» на Лубянці є на «молодого адвоката», і неабияка. А це – більш ніж просто вагомий фактор в подібних історіях.
В чому прорахувався Медведчук?
За останні майже два роки, вже за президента Зеленського, Медведчук ще більше наростив свій вплив: телеканали зайняли свою нішу на інформаційному ринку України, нове політичне утворення – ОПЗЖ стало другою політсилою на дострокових виборах до ВР. Щоправда, назвати останнє особистою заслугою Медведчука складно – він знову був лише третім у списку, а фронтменами виступали Юрій Бойко та Вадим Рабінович. Більше того – останні місяці, на тлі пандемії та решти українських проблем, спостерігалося зростання рейтингу цієї партії – до 17-18 % симпатиків. Здавалося – ось, нарешті Медведчука почали розуміти та прислуховуватися до нього? А тут – на тобі – санкції…
В чому прорахувався Віктор Володимирович?
А в тому, що він порушив ряд основоположних принципів не політики, навіть, а природи.
Почнімо з економіки. Гроші, буває, з’являються у людей чудом, але не з повітря. В численних інтерв’ю Медведчук сам говорив, що з початку 90-х активно займається бізнесом, все заробив сам і заробив чесно. Ну, ці слова уже навіть для піару не годні. В сучасному світі походження великих грошей сховати неможливо. І численні розслідування журналістів говорять про те, що бізнес Медведчука – це типові офшорні схеми з усіма їхніми «маленьким хитрощами» і «великими розводками». І як тут не згадати слова президента Зеленського, сказані ще у серпні 2019 року: а звідки йдуть гроші на діяльність ОПЗЖ? Звідки гроші на телеканали? Тоді президент тільки пообіцяв, що справа буде гучна, і от зараз ми стаємо свідками її реального розгортання.
Удар, нанесений українською владою зараз – болісно б’є по інтересах афільованих із родиною Медведчука бізнесменів. Найбільш ласий шматок тут – це нафтопродуктопровід, що постачає дизельне паливо з Росії в Україну та керується ТОВ «ПрикарпатЗахідтранс», яка раніше була дочірньою компанією російської «Транснафти». По суті, частина ринку нафтопродуктів України знаходиться під контролем закордонних бізнесменів, тим більше – можна говорити про їх прямий зв’язок із Росією – адже, купується дизпаливо саме там. На перший погляд, Медведчук до цього всього не має жодного стосунку, але ланцюжки бізнес-схем, до яких залучені бізнесмени з Німеччини та Білорусі, все одне дозволяють говорити про наявність бізнес-інтересу родини Віктора Медведчука.
Це все великі гроші. І така ситуація не могла не шкодити державі, яка де-факто уже сім років веде війну, та ще й не провокувати внутрішній міжелітний конфлікт. Тобто: економічний інтерес та бізнес не можуть входити в такий конфлікт із політикою та інтересами держави. Медведчук і його оточення явно втратили відчуття допустимого. Не можна робити все заради знищення держави, на якій намагаєшся паразитувати. Он, навіть корона вірус мутує, йому не вигідно убивати свого носія. А Медведчук і Ко – не сприймають цього закону природи.
Майже сім років триває вторгнення Росії на Донбасі, вже шість років як підписані «Мінські угоди»-2. І коли пан Медведчук говорить, що їм нема альтернативи, його позиція гарантовано співпадає з позицією Москви – тобто, виконувати треба все, як говорить Москва. Все має бути по їхньому – і «вибори спочатку», і «народна міліція», і все-все, що знищує суверенітет України. Чи от заява Медведчука щодо річниці Переяславської ради в цьому році (цитуємо з сайту ОПЗЖ): 18 січня – річниця Переяславської Ради, яка 1654 року поклала початок об'єднанню в єдину державу російського і українського братніх народів. (…) Історична справедливість і бажання мільйонів людей – представників двох братніх народів – призведуть до відновлення відносин між нашими країнами, як би цьому не чинила опір сьогоднішня влада». Ну як? Головне, що в повній відповідальності з ідеологічними кліше Москви, причому просто в якомусь зразковому вигляді.
А тепер – трохи соціології. За даними опитування «Демініціатив» та Центру Разумкова, понад 72 % громадян України вважають, що між країнами йде війна, також близько 70 % вважають, що на компроміси із бойовиками і Росією можна йти, але не на будь-які компроміси. Прибічників протилежного варіанту – тільки 16%, і вони дивними чином майже збігаються із чисельністю специфічного електорату ОПЗЖ.
То як можна бути публічним політиком – а Медведчук саме взяв на себе таку роль в якості голови політради ОПЗЖ – і провадити у суспільстві думку, яка є світоглядно ворожою для переважної більшості суспільства? І одна справа, коли це стосується внутрішніх проблем – тут опозиція завжди вільна у критиці влади. Але – провадити установки ворога та робити вигляд, що це – твої власні переконання – це з одного боку занадто, з іншого – просто безглуздо. Безглуздо та самовпевнено. А кумівство із Путіним, як і бізнес у Росії – не є головними чинниками такої от «лінії Медведчука», це просто штрихи до портрету, якісні індикатори, але – це його особистий вибір.
Головними тут є його безмежна самовпевненість, зверхність та намагання виставляти себе як єдину особу, з якою Путін готовий домовлятися. За всім цим – зоологічна зневага до всього українського – історії, мови, державності. Чому, звідки таке? Можливо, варто погодитися із Юлією Мостовою, яка сказала колись, що все це – комплекси з його дитинства та юнацтва, коли Медведчук – син «бандерівця» зазнавав утисків та образ саме через своє номінальне українство. І от він вирішив підлаштуватися під радянську дійсність, демонструвати сильним світу – я свій, я з вами. А потім – він і сам у це повірив. Звідси й ганебний процес над Стусом, й кумівство з Путіним, і палац у Криму, який «не муляє» тому, хто хоче добитися від України хоча б нейтралітету, якщо не любові.
Але настає час покінчити із самою такою практикою – і ведення бізнесу, і політики – це коли все робиться в інтересах ворога, а решта – просто ігнорується. Медведчук такий не один, але – починати, здається, будуть з нього. Крок, може й запізнілий, але – вкрай потрібний. Щоб іншим теж стало нарешті зрозуміло.
Віктор Чопа, Київ
